На війні він пробув лише два тижні, але цього вистачило, щоб життя повністю змінилося. Важке поранення на Куп’янському напрямку, десятки операцій, ампутація ноги, проблеми з нирками і довгі місяці лікарень та реабілітації. Сьогодні 38-річний Віктор Коваль із позивним Король проходить відновлення у Львові та вчиться жити на протезі. Поруч із ним постійно дружина і молодша донька – його головна опора і мотивація. Анастасія вже стала своєю у реабілітаційному центрі: підтримує поранених військових, їздить з ними на різні заходи, ходить у театр, басейн, на велопрогулянки і щодня доводить, що реабілітація – це не лише про лікування, а й про підтримку поруч.
«Хлопці казали, що я як король»
Віктору Ковалю з позивним Король 38 років і він із Дніпропетровщини. До війни працював «сам на себе»: спочатку будівельником, а згодом займався прийомом металу. У рідному селищі відкрив власний продуктовий магазин. Перед повномасштабною війною чоловік виїхав до Польщі, де пропрацював два роки. Туди ж перевіз і сім’ю, однак згодом вирішив повернутися додому.
Минулого року Віктору вручили повістку і він пішов служити. Після навчання у Вінниці потрапив до 43 окремого мотопіхотного батальйону. Був старшим водієм: возив снаряди та перевозив людей.
Позивний «Король» йому дали побратими ще в «учебці». Саме тоді у Віктора був день народження, а дружина передала з дому багато смаколиків – копчене сало, запечену курку та інші домашні страви.
«Хлопці почали жартувати, мовляв, живу як король. Відтоді так і називають», – усміхається ветеран.
Два тижні війни і поранення на Куп’янському напрямку
Служив і захищав Україну Віктор Коваль недовго – лише два тижні. 7 вересня 2025 року на Куп’янському напрямку він отримав важке поранення.
«Того дня їхав з побратимами і нас доганяв FPV-дрон. Я вже вискочив, але наступив на “пелюстку” і отримав важке поранення. Найбільше зачепило ноги», – пригадує чоловік.
Перш ніж Віктора змогли евакуювати, йому довелося самостійно повзти близько 800 метрів. Ще приблизно 12 годин він пролежав у бункері, де військові були змушені ховатися.
«Нога ще була, але стопа сильно роздроблена. Мене врятувало те, що я не впав у паніку, а зосередився і сам наклав собі турнікет», – розповідає він.
Після евакуації кілька днів Віктор перебував у лікарні в Харкові, а згодом його перевели до Львова.
16 операцій і реабілітація у Львові
Лікування військовий проходив у Лікарні святого Пантелеймона Першого ТМО. Через важкість поранення медикам довелося ампутувати ногу нижче коліна.
Однак це було лише початком тривалого лікування. Через поранення, ампутацію та проблеми з нирками Віктор проходив лікування у Трускавці, Львівському військовому шпиталі, а тепер продовжує реабілітацію у львівському центрі комплексної реабілітації «Галичина».
«Мене возили туди-сюди, бо мав проблеми з ниркою. Її ніяк не могли «запустити». Загалом переніс близько 16 операцій. У результаті нирку видалили», – каже ветеран.
До центру «Галичина» звернутися порадив лікуючий лікар. Віктор розповідає, що перебуває тут уже два місяці і дуже задоволений умовами та фахівцями.
Безкоштовне протезування місяць тому чоловіку зробили у Центрі протезування та ортезування «Арол плюс». Наразі він користується тимчасовим протезом, а згодом отримає постійний.
«Із адаптацією до протезу проблем узагалі не було. Я встав на нього і відразу пішов. Без допомоги. Навіть лікарі і реабілітологи дивувались, як швидко і легко адаптувався», – говорить Віктор Коваль.
Зараз у центрі чоловік займається реабілітацією: ходить на масажі, займається у спортзалі, вчиться ходити на протезі на різних поверхнях, а також їздить на велосипеді.
«Мої рідні – це моя реабілітація»
Попри все пережите, Віктор постійно усміхається і тримається позитивно. Каже, головне – це підтримка сім’ї.
Недалеко від реабілітаційного центру дружина Тетяна разом із молодшою донькою Анастасією винаймають номер, аби постійно бути поруч.
Тетяна розповідає, що їздить за чоловіком ще з другого дня після поранення.
«Щойно дізналася – відразу примчала. Була з ним поруч у Харкові, Трускавці, а тепер у Львові», – каже вона.
Молодша донька Анастасія навчається у 7 класі. Оскільки уроки проходять онлайн, вона має можливість бути біля батька майже постійно.
«У моєму класі не так багато дітей. Хтось переїхав у Кривий Ріг, хтось у Дніпро, а я – у Львові. Мені тут дуже подобається. Коли виросту, житиму саме тут. Я татова радість, мушу бути з ним», – усміхаючись говорить дівчинка.
У реабілітаційному центрі Анастасію вже знають чи не всі. Вона щодня приходить до батька, потоваришувала з багатьма пораненими військовими, допомагає їм, підтримує морально та їздить разом із ними на різні заходи і ретрити.
Разом із ветеранами на протезах вона вже ходила на вальс, у театр, басейн, каталася на велосипеді та грала у більярд. А ще дівчина дуже любить футбол і у рідній школі грає у дівочій команді, з якою вже здобула кілька перемог.
«Мої рідні – це моя найкраща підтримка і реабілітація. Якби не вони, так швидко не зміг би відновитися. На жаль, у багатьох хлопців цього немає: хтось не доліковується, починає вживати алкоголь, падає духом. А біля мене – дружина і донька. Тетяна допомагає з усіма документами, виплатами, довідками. Зараз вона – мої руки і ноги», – каже Віктор.
«Дуже хочеться додому»
Ветеран розповідає, що благодійники допомогли йому електроскутером та електричним кріслом колісним, аби він міг легше пересуватися. Підтримують його і побратими з бригади, у якій служив.
Із військовими, з якими був на фронті, Віктор спілкується рідко. Каже, що кількох уже немає серед живих, а дехто пішов у СЗЧ.
Попереду у чоловіка ще реабілітація та відновлення. Але найбільше він чекає моменту, коли зможе повернутися додому – на рідну Дніпропетровщину, де на нього чекають батьки та господарство.
«Я поки що все контролюю по камерах: дивлюсь, як там батьки, чи все добре. У нас велике господарство – бичків, курей, гусей тримають. Щойно завершиться реабілітація, хочу повернутися і все робити сам. У нас неспокійно, бо дім практично на перетині Запоріжжя, Дніпра і Нікополя, але це мій дім», – говорить він.І після короткої паузи додає: «Дуже хочеться додому, але треба долікуватися».
Фото з особистого архіву Віктора Коваля
