«Війна в мене багато забрала, але ще більше дала. Найперше – характер і витримку. Усе, чого я досяг у житті, далося важко, але я зробив це сам. Не зневірився і знайшов сили рухатися далі», – каже 25-річний ветеран Сергій Доронін.
На війну він пішов у 20 років. За плечима – бойові дії, важке поранення, понад 15 операцій, клінічна смерть та ампутація ноги. Попри це Сергій не лише повернувся до активного життя, а й знайшов нову справу. Сьогодні він працює тренером у спортивному клубі у Львові та допомагає іншим ставати сильнішими.
Про дитинство у Краматорську, мрію про військову службу, початок повномасштабної війни, поранення, тривалу реабілітацію та нове життя після фронту розповів Сергій Доронін.
«Я знав, що рано чи пізно вдягну піксель»
Сергію Дороніну 25 років. Він родом із Краматорська – міста, яке одним із перших відчуло на собі російську агресію. Події 2014 року застав хлопцем, який закінчував дев’ятий клас. Саме тоді вперше задумався про військову службу.
«Усе, що починалося в країні, починалося фактично у нас. Тому я ще тоді зрозумів: рано чи пізно, але піксель все одно носитиму», – згадує він.
Після школи Сергій вступив до машинобудівного коледжу, де навчався на сталевара та ливарника кольорових і чорних металів. Певний час працював на заводі, однак надовго там не затримався. Паралельно подав документи до університету, але почалася пандемія коронавірусу і навчання перейшло в дистанційний формат.
Сергій просив перевести його на заочну форму, але отримав відповідь: або продовжує навчання, або обирає інший шлях.
Інший шлях він уже давно для себе визначив.
Ще під час навчання мріяв про військову службу та контракт. Найбільше хотів потрапити до десантно-штурмових військ. Однією з його давніх мрій був стрибок із парашутом. Проте до десантників його не взяли – не було вакансій. У територіальному центрі комплектування запропонували танкові війська, але ця пропозиція також не зацікавила.
Зрештою знайомий порадив звернути увагу на Державну прикордонну службу. Підрозділ дислокувався у рідному Краматорську та працював на напрямках Бахмута і Мар’їнки.
Попри наявність різних водійських категорій, Сергій не хотів бути водієм.
«Довелося б і возити, і ремонтувати техніку. А мені хотілося чогось більшого», – пояснює він.
Контракт Сергій підписав 14 січня 2021 року, коли йому було лише 20 років. Попри те, що мати, бабуся та дідусь були проти.
Вже наступного дня після підписання контракту його відправили у зону бойових дій.
Повномасштабне вторгнення Сергій також зустрів на передовій. Каже, що найбільш прикро було те, що з 25 лютого мав нарешті піти у довгоочікувану відпустку.
«Я мав досвід бойових дій і володіння зброєю, але повномасштабна війна – це зовсім інше. Різниця між тим, що було до 24 лютого, і після – колосальна. Хоча загострення почалося набагато раніше. Десь за два тижні до вторгнення обстріли стали майже постійними. Поруч прилітало дуже часто», – розповідає він.
Між життям і смертю
Важке поранення Сергій отримав наприкінці березня 2022 року. Того дня дві групи військових вирушили на зачистку позицій. Їх доставили на територію одного із заводів. Коли бійці спустилися до підвалу, почався потужний мінометний обстріл.
«Працювали ГРАДи, танки. Потім з’ясувалося, що нашу радіостанцію прослуховували, тому ворог фактично мав пряме наведення», – каже він.
Військовим повідомили, що позаду будівлі є окоп, де можна сховатися. Але коли вони вибігли, окопу там не виявилося.
«Я почав відстрілюватися і в цей момент прилетіло. Одразу зрозумів, що сильно поранена нога, спина і плече. Через це навіть не міг сам накласти турнікет», – згадує Сергій.
Найважчим для нього тоді став не лише біль: «Спочатку мені ніхто не допоміг. Побратими просто переступали через мене і бігли далі. Навіть старший лейтенант, який завжди розповідав, як треба служити, пройшов повз, хоча я просив допомоги. Пізніше побачив його в лікарні з важким пораненням. Тоді подумав, що війна рано чи пізно розставляє все на свої місця».
У ті хвилини в голові виникали різні думки. Зізнається, що було два варіанти: або застрелитися самому, або чекати, поки хтось доб’є. Але сила волі не дозволила здатися.
Зрештою Сергія врятували військові із суміжного підрозділу, які проходили неподалік. Спочатку вони перенесли його до сусідньої будівлі та наклали турнікет. Потім шестеро бійців почали евакуацію. У цей момент розпочався вуличний бій.
«Із шістьох, які мене несли, двоє одразу стали двохсотими. А мене відкинуло у насип із піском. Там ще отримав вогнепальне поранення руки», – пригадує він.
Згодом його завантажили на бойову машину та доправили до Курахового, а пізніше – до Дніпра.
Шанси вижити були мінімальними. Втрата крові становила близько трьох з половиною літрів. Крім того, Сергій пережив клінічну смерть, ампутацію ноги. Загалом він переніс понад 15 операцій.
«Треба розраховувати насамперед на себе»
До Львова Сергія евакуювали вже після стабілізації стану. Каже, що дорога запам’яталася не менше за саме лікування.
«Мене боліла буквально кожна частина тіла. Особливо нога. Після формування кукси почалися сильні фантомні болі, тому довелося робити реампутацію. А коли мене виносили з потяга, то так зачепили пошкоджені сідниці, що я запам’ятав це надовго», – усміхається він.
Лікування проходив у львівському госпіталі, а на реабілітацію вирушив до Іспанії. Там провів майже два роки. Сергій був одним із перших українських військових, яких відправили на відновлення за кордон після початку великої війни.
Перший тимчасовий протез отримав саме в Іспанії. Постійний – вже у клініці Superhumans. Туди він приїжджає й досі кожні кілька місяців.
За словами ветерана, війна змінила його насамперед внутрішньо.
«Вийшло так, що під час поранення, лікування і реабілітації я був практично сам. Батьки не могли приїхати. Усі етапи довелося проходити самостійно. Тому зараз я добре знаю: розраховувати потрібно насамперед на себе», – зізнається він.
Після повернення до активного життя він пережив складний психологічний період. У чоловіка було багато зневіри, він довго себе недооцінював, але потім зрозумів, що якщо сам себе не витягне, то цього не зробить ніхто.
Саме тоді повернувся до спорту. Любов до нього була ще з дитинства. Сергій захоплювався футболом і навіть намагався вступити до Бахмутського училища олімпійського резерву. Втім, вступити на бюджет не вдалося, а платне навчання родина не могла собі дозволити.
«Тоді не склалася одна мрія. Але життя, як бачите, привело мене до спорту зовсім іншим шляхом», – каже він.
Втрата ноги для нього давно не є трагедією: «Коли бачиш людей без двох кінцівок, без зору або тих, хто назавжди прикутий до крісла колісного, починаєш зовсім по-іншому дивитися на своє життя. Вони живуть і радіють. То чи є в мене причина скиглити?»
Попри ампутацію, службу Сергій залишив лише у січні 2026 року. Після поранення продовжував служити на посаді діловода.
Нове життя у Львові
Сьогодні Сергій Доронін живе у Львові. Каже, що місто давно стало для нього майже рідним. У Краматорськ його вже мало що повертає. Маму, бабусю та дідуся він вивіз до центральної частини України.
У Львові орендує житло, працює та будує нові плани. Одним із головних його захоплень стала тренерська робота.
Потрапив у професію випадково. Одного разу тренер, який нині служить у війську, сказав Сергію, що той має всі шанси самому працювати з людьми і ця ідея зацікавила. Він пройшов навчання, отримав необхідні знання та на початку 2026 року почав працювати тренером у спортивному клубі.
«Я не просто треную. Мені важливий результат. Тому від своїх підопічних багато вимагаю», – говорить він.
Серед його клієнтів сьогодні переважно цивільні хлопці та дівчата. У майбутньому не виключає роботи з військовими та ветеранами, хоча це вже більше про спортивну реабілітацію.
Окрім тренерської діяльності, Сергій завершив курси масажу та надає відповідні послуги. Найцінніше у новій роботі для нього – відчуття свободи та внутрішнього спокою.
«Я точно на своєму місці. Хоч колись навіть не думав, що опинюся тут», – каже ветеран.
Сьогодні він переконаний: зупинятися не можна за жодних обставин. Мовляв, від того, що людина складе руки, легше не стане нікому. Хіба їй самій буде ще гірше.
Усі випробування, через які довелося пройти 25-річному чоловікові, зробили його сильнішим.
«Мій характер мене ж і загартував. Можу точно сказати, що все, чого досяг, зробив власними силами. Тепер моя мета – стати хорошим тренером і допомагати людям ставати сильнішими та здоровішими. Мені подобається бачити, як люди змінюються і досягають результату. Напевно, саме в цьому сьогодні бачу свій сенс», – підсумовує Сергій Доронін.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Відбувся 75-й обмін полоненими: додому повернули 186 українців
