Понад 130 тисяч ветеранів і ветеранок в Україні мають інвалідність внаслідок війни станом на кінець 2025 року. Це люди, які частково або повністю втратили здатність пересуватися самостійно, а отже – потребують допомоги навіть із базовими побутовими задачами: харчуванням, одяганням, підтримкою у русі, гігієною, прийманням ліків тощо. Дослідження про догляд вдома, яке провели у межах проєкту «Всетурбота», свідчить, що основну вагу догляду беруть на себе родичі та близькі. Переважна більшість із них – жінки, які опиняються у новій та часто невидимій для суспільства ролі. Ролі неформальної піклувальниці.
Де шукати опору та як дозволити собі турбуватись про себе, коли твоє життя змінюється назавжди, а догляд за близькою людиною стає щоденною рутиною? Про свій досвід в ефірі проєкту «Всетурбота» розповідає Юлія Гордієнкова — психотерапевтка та дружина військовослужбовця. Разом вони проходять шлях відновлення після важкого поранення чоловіка. Далі – пряма мова.
Бути поруч, навіть коли страшно
На другий день після поранення Максима я вже була поруч. Зараз ми на етапі, коли треба ще трошки почекати й можна починати реабілітацію. Так сталося, що поранення дуже важке – доведеться наново вчитися ходити, бо сильно порушені функції ноги.
Спочатку було важко через невизначеність. Прогнози постійно змінювалися – від ампутації ноги до її збереження та повного відновлення. Коли в лікарів уже з’явилися чітке бачення та конкретний операційний план, тоді й мені стало значно легше. Для тих, хто проходить цей шлях, хочу сказати, що це нормально бути наляканою та розгубленою перший час. Також нормально почуватися виснаженими. Наша психіка переживає великий стрес, і весь ресурс йде на те, щоб це якось осмислити. Тому відчуття, що немає сил, – це не слабкість, а частина процесу. І не існує швидкого способу це «полагодити». Як психотерапевтка, я намагалася раціоналізувати свій стан. Я постійно пояснювала собі: «зараз така стадія, це мине». Це допомагало не лякатися своїх реакцій. Бо будь-які емоції в такій ситуації – нормальні. Навіть злість і роздратування. Бували моменти, коли хотілося сказати: «встань і зроби вже щось». І це теж про втому, адже я жива людина. Не варто звинувачувати себе за такі думки.
Для мене було важливо не втратити зв’язок із реальністю – і допомогти в цьому чоловікові. Я запитала його одразу, чи йому окей, якщо я буду поруч. Я розуміла, що після поранення він може не хотіти, щоб я його бачила в такому стані. Звісно, це було б для мене важко, але якби він так вирішив, я би прийняла його відповідь з повагою. Натомість він сказав, що хоче, щоб я була з ним у цей період. Відтоді почався наш спільний шлях відновлення.
Пам’ятаю, як узяла з собою в лікарню червону спідницю, просто випадково кинула до валізи. І вона направду стала для мене свого роду символом. Я приходила в шпиталь у червоній спідниці – у простір, де дуже багато болю й поранених людей – і це нагадувало мені, що навіть у цій реальності я можу залишатись собою, відчувати себе красивою та живою.
Планування і коло підтримки
Помічним для мене стало планування. Я одразу склала список: що треба зробити, кому подзвонити, які питання поставити лікарю, про що і як проговорити з чоловіком. І хоч пізніше все це розсипалося вщент, перший час план дій мене дуже підтримував. Хоч якась визначеність – це про безпеку та опору. Перші кілька днів я не відчувала голоду. Тому їжа теж стала частиною планування. Ми домовились, що коли після приймання ліків Максим має денний сон у шпиталі, я йду обідати. Неважливо, чи хотіла я їсти, чи ні – це була обов’язкова частина нашого режиму дня. Так поступово я почала повертатись до свого нормального харчування. Загалом уважність до сигналів тіла дуже важить, особливо в такі періоди. Прислухайтесь до себе і не відкладайте візит до сімейного лікаря/-ки, якщо вас турбують якісь зміни в самопочутті.
Коли стало зрозуміло, що частину операцій в Україні зробити неможливо, наш лікар запропонував скористатись програмою медичної евакуації (Medevac Ukraine). Для цього лікар має подати пакет документів до Міністерства охорони здоров’я України, де підшукають країну-партнера програми, яка готова забезпечити безоплатне лікування. У програмі можуть взяти участь як військові, так і цивільні, які постраждали від війни й потребують складного лікування. У нашому випадку подача документів та очікування зайняло близько двох тижнів. Коли ж країну знаходять – часу на збори майже немає. Ми мали всього три дні.
Важливо не лишатися наодинці в такий період життя. Я одразу визначила вузьке коло близьких, з ким можу поділитись ситуацією, хто буде в курсі всіх наших кроків та зможе підхопити якісь побутові чи робочі завдання. До прикладу, я подзвонила друзям, які живуть поруч, і попросила годувати наших котів, поки нас не буде. Я намагалась делегувати все, де не потрібна моя фізична присутність, людям, яким довіряю.
Щодо допомоги від інших, сильно залежить, як її пропонують. Питання «чим тобі допомогти?» часто ставить у глухий кут, бо ти сам не знаєш відповіді. Натомість конкретні пропозиції, як-от привезти їжу, забрати щось на пошті, вирішити побутове питання, справді допомагають. Іноді достатньо просто сказати: «я знаю про твою ситуацію, і мені не байдуже» або «якщо я можу бути тобі корисним/-ою, я поруч».
Водночас важливо не розпитувати про деталі, якщо людина не готова ними ділитися – це часто більше про тривогу того, хто питає. У якийсь момент переживань стає настільки багато, що їх неможливо тримати в собі. І часто буває так, що доглядальник «розкривається» людині, яка до цього не була готова. Через відторгнення людина може закритись у собі ще більше. Тому так важливо мати безпечний простір, де тебе готові слухати й зрозуміють твої переживання. Гарний приклад – групи «рівний рівному» для доглядальників, які «Всетурбота» організовує в громадах.
Як не втратити одне одного у догляді
Коли ми опинилися поза лікарнею, найскладнішим стало житло. Наша квартира зовсім не підходила – четвертий поверх без ліфта, тож ми терміново шукали інший варіант. Дуже допомогли прості речі: багато подушок на всіх можливих поверхнях, пуфи для підтримки ноги та звичайний складний пластиковий стілець. Він став нашим універсальним помічником: і для душу, і як опора, і навіть у поїздках.
Спочатку мені хотілось робити за нього все, проте це шкідливо. Давати людині простір робити те, що в його силах, самостійно, дуже тверезить. Обговоріть, де саме людині потрібна допомога, а з чим вона може давати раду самотужки. Не перетворюйтесь на «рятівника», залиште людині, про яку піклуєтесь, простір бути собою та приймати рішення.
В якийсь момент я усвідомила, що в моєму житті майже не залишилось, власне, мене. Все оберталось навколо поранення чоловіка: організація спільного простору, пошук лікарів, рішень, що, де й коли робити. Я призупинилася й спитала себе: «а де в моєму житті моє життя?». Відтоді ми домовилися, що в мене є один вихідний на тиждень – день, коли я не приїжджаю в лікарню. Натомість просто живу своє життя: сплю, чухаю котів, роблю якісь побутові справи тощо. Без почуття провини, що я не поруч із ним. Так я потихеньку почала повертати в своє життя звичну рутину. Це дуже важливо – мати свої маленькі ритуали, незважаючи на будь-які обставини. Чашка кави зранку, наприклад, чи десять хвилин у тиші щодня. Впевнена, у кожного знайдеться щось своє.
Коли опускаються руки: що може підтримати?
Коли відчуваєш себе на межі, перше, що варто зробити, – визнати свою втому. Від легкої ноші руки не опускаються. Призупиніться у цьому стані й скажіть собі «дякую» за всю ту роботу, що ви вже зробили. І спробуйте цю вдячність собі реалізувати якоюсь дією: поласувати улюбленим печивом, прогулятись на свіжому повітрі, попити чаю в тиші або будь-що інше, що матиме для вас значення. Важливо повертати собі себе, адже турбота про інших неможлива без ресурсу. Коли ми заходимо в кімнату, простір стає тим, що ми з собою принесли. Якщо заходити в кімнату з безсиллям, без енергії, то там її не знайти. Ділитися можна тільки від надлишку. Якщо ж надлишку немає, ми починаємо відривати шматки від себе.
Якщо ви відчуваєте, що самопідтримки та спілкування з близькими не достатньо для вашого відновлення, зверніться по фахову допомогу. Робота з психологом або психотерапевтом може бути помічною та цінною практикою. У громадах наразі діють Центри життєстійкості, де можна безоплатно проконсультуватись із психологом. Також така підтримка наявна при багатьох медичних закладах.
Стосунки з близькою людиною, яку доглядаєш, також можуть стати опорою. Для нас із чоловіком важливо залишатися командою – коли кожен із нас може попросити й віддати. Це непросто. Якщо раніше ви не були командою, під час кризової ситуації воно не з’явиться. Натомість криза оголить тонкі дроти, виринуть складні моменти. Проте це непоганий час для внесення коректив у стосунки, бо ваше життя точно зміниться. Якщо не можна уникнути змін, то станьте їх автором.
Спробуйте стати командою.
Ініціативу «Всетурбота» втілює агенція One Health у межах Українсько-швейцарського проєкту «Діємо для здоров’я» за підтримки Посольства Швейцарії в Україні.
