Остап Українець – військовослужбовець, український письменник і перекладач, засновник та автор YouTube-каналу «Твоя підпільна гуманітарка». До війська чоловік долучився у березні 2024 року.
Під час БЗВП Остап зокрема проводив заняття з національно-патріотичного виховання та перекладав книжки у нотатках на телефоні. Так він потрапив у Культурні сили і тепер займається тим, що робив іще цивільним, але в більш широкому обсязі.
«Моя робота зосереджена на культурно-освітніх матеріалах для армії та культурній дипломатії. Спочатку я пропонував теми для лекцій і семінарів, погоджував їх, а потім проводив заняття для особового та офіцерського складу в навчальних центрах. Формат варіювався від коротких лекцій до повноцінних модулів. Для лекцій я використовував книжку «Культурна експансія», яку учасники могли забрати після заняття для подальшого читання. Це була частина проєкту «Книга на фронт», що пов’язаний з діяльністю Андрія Овчарука (куратором проєкту – Ред.)», – ділиться письменник.
Остап додає, що «Книга на фронт» – це програма, яка забезпечує мобільні групи на лінії бойового зіткнення літературою, а також задовольняє читацькі потреби поза лінією фронту. Останнім часом книжки від цієї ініціативи передають навіть на військові бази за кордоном, де тренуються українські військові. Лекційна програма є частиною цієї ініціативи.
«Основне наше завдання – задовольнити смаки в першу чергу якомога більшої кількості людей. Або розповісти про певну конкретну тему», – каже Остап Українець.
Він додає, що здебільшого книги, які відправляють на фронт – це ті, які люди купують і залишають у книгарнях або ж книги, які вдається зібрати на фестивалях. Часто це новинки, потрібні щоб військові не випадали з культурного життя повністю. Це не обов’язкове читання, завдання проєкту полягає в тому, щоб зацікавити людей конкретною літературою або літературою загалом. Дати людям поштовх до читання у вільний час. За його словами, практично всі книжки корисні, якщо вони стимулюють читання і не російськомовні.
Ветеранська література
За словами Остапа, ветеранська література в сучасній Україні існує вже понад 10 років, починаючи з 2014 року, коли в українській літературі з’явилися представники, що описують досвід ветеранів російсько-української війни. З того часу в Україні з’явилось поняття “ветеранської літератури”, яка рефлексує цей досвід.
«Це прикра сторінка нашої літературної історії, але важливо не стільки про це говорити, скільки проводити більш системну роботу з ветеранською літературою. Ми займаємось цією роботою, проте серед наших літературних та мистецьких ініціатив ми на самому початку процесу. Проте рухаємось до того, щоб підтримувати і просувати цю літературу, досвіди і рефлексії війни, про які публіці потрібно знати», – додає він.
Він зазначив, що не обов’язково фокусуватися тільки на ветеранській літературі, оскільки це не дуже конструктивно – виокремлювати цей напрямок і стверджувати, що вона чимось відрізняється від решти. На його думку, важливою є література, яка відповідає на актуальні питання сучасності. Сюди відноситься і ескапістська література, яка допомагає відійти від реальності і відволіктись від проблем, адже не кожен твір здатен ефективно відвести увагу від жахів війни чи стресу.
«Володар Перснів – це ветеранська література. Він насичений враженнями Джона Толкіна від Першої світової війни, пронизаний ними. Це ветеранська література, але ми не сприймаємо її такою. І зараз я теж помічаю, що вийшла книжка Дімки Ужасного «Скотомогильник», його перша авторська збірка. І в розмовах щодо цієї книжки немає поняття ветліту (ветеранська література – Ред.) попри те, що Дімка — військовий і давно воює. Мені здається, що в цієї бульбашки просто немає проблем із тим, щоб сприймати тексти за їхню власну вартість», – ділиться Остап Українець.
Він пояснив, що це читацьке коло виникло з андеграундних журналів і фензинів, таких як «Бабай» чи «Підвал». Ця публіка не належить до тієї, яку зазвичай називають «тусовкою» в українській літературі. У них немає розмежування на високу і низьку літературу, а є просто сприйняття літератури такою, якою вона є. Остап також додав, що наближається період осінніх літературних фестивалів, на яких природно будуть представлені військові автори. Далеко не завжди автору вдається приїхати через службу, але публічна видимість — дуже важлива частина популяризації.
«От розмова, яку б дуже хотілося, щоб сталася, бо їй давно пора, – це про жанровість у творчості ветеранів. Тому що так званий ветліт – це про прямий досвід війни. Ми ігноруємо той факт, що дуже багато ветеранів насправді пишуть жанрові тексти, які не транслюють напряму їхні досвіди, які через це потрапляють в загальний обшир літератури. Я просто бачу, наскільки змінюється фокус навколо літератури, яку пишуть ветерани», – ділиться чоловік.
Він додав, що є письменники, які були популярними до мобілізації, але до них часто ставляться як до тих, хто просто поставив свою кар’єру на паузу. Якщо ж людина почала писати вже в армії, то це часто сприймається саме як “ветліт”, і ставлення до такої літератури – інше. Письменник акцентує, що вони працюють над тим, щоб література сприймалась за меритократичним підходом, особливо для авторів, які не можуть самостійно представити себе чи промотувати свої книги.
«Все більше людей усвідомлюють цю проблему і готові допомагати її вирішити. Зараз більше військових залучено до цієї роботи, і загалом зростає розуміння того, як має працювати нормальна репрезентація в літературі», – каже Остап.
Українська мова та її динаміка
За словами Остапа, сьогодні ситуація з динамікою переходу на українську мову, на його думку, виглядає як плато. Ця динаміка переходу на українську мову, вже пережила масштабну хвилю, і немає відкату до рівня 2019-2020 років. Однак суб’єктивно здається, що цей відкат існує. Він пояснив, що це відчуття виникає через лінійну прогресію та через те, що період, коли російською мовою було незручно говорити на публіці, вже завершився. Російська мова тепер знову нормалізована в певних ситуаціях, і тому ми більше не спостерігаємо значного зростання використання української.
«І зараз відбувається важлива річ, яка не могла не відбутись, тому що рівень цього плато забезпечений законом про мову. І тим фактом, що в нас дуже багато форм публічної комунікації відбуваються законодавчо українською мовою. Але проблема в тому, що підлітки і діти з цих процесів вийняті. Їхнє повсякденне використання мови поза школою практично не регламентується. Можна сказати, взагалі не регламентується. Тобто, кіно і обов’язковий дубляж – так, але TikTok і інші медіасервіси в інтернеті, які є переважним джерелом інформації, не підпадають під це законодавство», – акцентує письменник.
Він акцентує – важливим моментом є те, що школа сьогодні не є простором, який забезпечує реалізацію мовних прав. Досі існує нормалізована дискусія про те, чи прийнятна російська мова на перервах, хоча вона, очевидно, не є прийнятною. Перерва є частиною навчально-виховного процесу, і Закон про мову це чітко регламентує, але навіть якщо потрібне додаткове уточнення, його не надають. Таким чином, школи залишаються первинним простором для русифікації, особливо в регіонах, де ці проблеми були актуальними й раніше.
«Шкільні кадри не змінились, і вони залишилися тими самими, що були у 2019, 2022 та навіть у 2012 роках. Це також важливий момент, оскільки в регіонах, де були проблеми з українською мовою в навчальному процесі, ці проблеми здебільшого не зникли. Можливості вплинути на ситуацію також далеко не завжди є, перш за все тому, що діти не повинні бути активістами, які стежать за дотриманням законодавства», – каже Остап.
Він зазначив, що часто впливає і те, що люди в принципі не вміють бути активістами. Більшість батьків не будуть достатньо проактивними, щоб щось змінити, не кажучи вже про те, щоб розбиратися, як подавати скарги чи добиватися створення комісії. А більшість людей не діють у будь-яких ситуаціях, що є основою існування людства. Тому проблеми залишаються, де немає проактивних змін або гучної реакції.
Хто такі росіяни і чому вони так ненавидять українців?
«Росіяни — це люди, які повірили в те, що вони росіяни. Ненавидять вони українців за те, що ми в це не віримо. Причому навіть не тільки в тому, що ми не росіяни, ми дуже часто не віримо і в те, що вони росіяни. Ми маємо певне бажання побачити розвал росії на кілька республік, які будуть більш національними за своїм характером. Багато українців не хочуть бачити росію не тільки демократичною, але й взагалі існуючою в тих кордонах, в яких вона є зараз. Я, наприклад, переконаний, що росія не здатна стати демократичною державою і зберегти свої сучасні кордони. Це взаємовиключні речі. Для того щоб стати демократичною державою, росія повинна радикально зменшитись, оскільки на сьогодні вона є сухопутною імперією. Жодна імперія не може демократизуватись, не переживши розвал. Це суперечить природі імперії, адже навіть найбільш стабільні імперії переживали втрату величезних територій в процесі демократизації», – каже Остап Українець.
Він зазначив, що демократизація виключає централізоване управління, тобто ці два процеси не можуть існувати разом. Також він підкреслив, що дуже мало росіян хочуть, щоб імперія розпалася через демократизацію і покращення умов в окремих її частинах. Це ускладнює ситуацію для України, хоча й не робить її повністю безвихідною. Переконати навіть тих, хто вважає себе демократами, що для досягнення мети їхня країна повинна змінити свої кордони або навіть припинити існування в нинішньому вигляді, дуже важко, навіть якщо мова йде про “доброго росіянина”, який діє з гуманних міркувань.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 100 миль горами заради фронту. Як військовослужбовець допомагає армії не лише на передовій, а й ультрамарафонами.
