Про те, якою була допомога пораненим у перші місяці повномасштабного вторгнення і що змінилось за цей час, як українські медики навчились лікувати бойові травми та чому тепер їхній досвід цікавить закордонних лікарів, поговорили із Гнатом Геричем – хірургом, керівником напрямку хірургія Національного реабілітаційного центру «Незламні», завідувачем хірургічного відділення лікарні Святого Пантелеймона Першого ТМО, доктором філософії, викладачем кафедри загальної хірургії у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького.
Уже пішов п’ятий рік повномасштабної війни. Яким був для вас її початок? Що тоді найбільше вразило або шокувало?
Початок був для мене непростим і нетиповим, хоч зараз інколи здається, що іншого життя вже й не було – без травм, поранень, ампутацій, складних операції і реконструкцій.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я перебував на стажуванні в Стамбулі і мав кілька запланованих операцій. Але коли дізнався про події в Україні, одразу все перепланував. Якщо туди летів літаком зі Львова, то назад довелось вертатись вже автівками.
Ми їхали з колегами через українсько-словацький кордон. Пригадую, як прикордонники дивувались нашому поверненню, мовляв, всі виїжджають, а ми повертаємось. У нас було чітке розуміння: тут ми потрібні більше.
Одразу після приїзду повернувся на роботу. З перших днів вторгнення працювали у посиленому режимі. Паніки не було, але в перші тижні зіткнулись з дефіцитом певних медичних засобів – антисептиків, пов’язок, бинтів. Частину запасів використали у себе, решту передали на потреби Збройних сил України. Перші партії допомоги з-за кордону почали отримувати аж через місяць.
Максимальним викликом для нас стала трагедія на Яворівському полігоні, коли через удар балістичних і крилатих ракет постраждала велика кількість військових. Тоді ми одномоментно прийняли понад 100 поранених і всі вони потребували операцій. За всю історію нашої лікарні це було наймасштабніше поступлення. Сподіваюся, такого більше не повториться.
З усієї кількості постраждалих не вдалось врятувати лише одну чи дві людини, хоча більшість пацієнтів були у надважкому стані, з десятками поранень. Зараз ці хлопці реабілітовані, живуть повноцінним життям, працюють на допомогу Україні та Збройним силам. З деким досі підтримуємо зв’язок.
Наступним викликом стали евакуаційні потяги. Ми почали активно розвивати відділення реконструктивної хірургії, виконувати складні реконструктивні операції, спрямовані на відновлення тканин після важких поранень, відновлення обличчя та порятунок кінцівок.
Робили це настільки масштабно і якісно, що до нас звернулися Збройні сили України з проханням приймати евакуаційні потяги з пораненими і здійснювати прицільну евакуацію. Тобто поранених військових відразу з поля бою можуть транспортувати безпосередньо до нас.
За час повномасштабної війни ми виконали сотні нових складних реконструктивних та інших операцій. Також маємо велику співпрацю партнерами з-за кордону, де оперуємо разом як в Україні, так і в їхніх клініках. Завдяки цьому нашим пацієнтам вже не потрібно їхати за кордон.
Крім того, ми розпочали велику кількість міжнародних клінічних досліджень з хірургії. Вони отримали визнання на рівні світової науки. Підтвердженням цього є наші публікації в The Lancet, який є одним з найавторитетніших медичних видань, а також у світових наукових журналах університетів Оксфорда та Гарварда.
Ще чотири роки тому ви точно не були готові до роботи з бойовими травмами. Чого тоді найбільше бракувало: досвіду, знання, обладнання, тих же медикаментів?
Це був комплекс проблем. Нас навчали цивільної медицини, а військову травму розглядали лише частково. Навіть коли з 2014 року в лікарню потрапляли поодинокі поранені, то характер травм був інший: після мінометів або снайперських гвинтівок. Тобто домінували кульові і осколкові поранення.
На початку повномасштабної війни травми змінились: почались ураження важкою артилерією, реактивними системами «Град», авіаційними ударами, балістичними і крилатими гіперзвуковими ракетами.
За останній рік характер поранень знову змінився. Зараз найчастіше бачимо травми від FPV-дронів, касетних боєприпасів і керованих авіабомб.
Яку кількість пацієнтів ви прийняли і пролікували за час повномасштабної війни?
На жаль, більшість даних не можемо оприлюднювати, адже вони захищені державною таємницею.
Втім можу сказати, що від початку повномасштабної війни ми пролікували близко 25 тисяч людей. Виконали приблизно 22 тисячі реконструктивних операцій. Йдеться і про цивільних, і військових, проте більшість пацієнтів – це саме військові.
Чи достатньо місць у лікарнях Першого ТМО? Якщо раптом привезуть велику кількість поранених, чи зможете їх прийняти?
Лікарні Першого ТМО практично завжди заповнені на 100%. Але ми чітко знаємо, як діяти під час масових поступлень і як швидко звільнити місця. У цьому плані всі процеси у нас відпрацьовані.
Оскільки ми працюємо прицільно, також розуміємо, скільки людей і коли можуть евакуювати до нас. Все погоджено з Міністерством оборони та Міністерством охорони здоров’я. Вони планують евакуацію так, щоб не перевантажувати медичні заклади, враховуючи можливості кожного з них.
Повна завантаженість була всі чотири роки?
Так. Ми постійно завантажені на 100%, інколи навіть на 110-120%.
Зараз у лікарнях Першого ТМО реабілітація інтегрована в лікування. Але ж так було не завжди. Коли ви зрозуміли, що її потрібно починати з перших днів?
Усе прийшло з часом. Спочатку це був період порятунку життя: у лікарні та операційних ми буквально жили 24 години на добу.
Коли цей процес налагодився, стало зрозуміло, що бракує реабілітаційних можливостей. Тоді ми почали створювати цілу систему лікування, в якій людина повинна або повністю пройти реабілітацію у лікарні, або мати можливість продовжувати її амбулаторно..
Ми запустили спеціальні групи адаптації до життя в суспільстві, почали будувати житло, де пацієнти можуть вчитись жити самостійно або з допомогою родичів, але вже без постійної участі реабілітологів.
Сьогодні така система фактично є однією з найкращих у світі.
Раніше кожен лікар працював, так би мовити, на своєму місці. Тепер входять у мультидисциплінарні команди. Чи легко було перейти від «свого кабінету» до командної роботи?
До цього нас змусили обставини. Але згодом лікарі самі почали розуміти, що спектр поранень потребує допомоги і залучення різних спеціалістів. Ми вже не могли працювати окремо чи поетапно, як це було раніше. Тепер щодня проводимо засідання мультидисциплінарної команди, де розглядаємо складні випадки і плануємо подальшу тактику лікування.
Чого ви навчилися найбільше за роки війни? Які знання тепер можете передавати іншим країнам?
Найбільший розвиток відбувся у реконструктивній та пластичній хірургії. Сьогодні ми виконуємо реконструктивні мікрооперації найвищого рівня з пересадки тканин. Також навчилися пересаджувати фаланги, кінцівки, м’язи, виконувати складні операції з відновлення нервів, чого раніше не було або вкрай рідко.
У напрямку реконструктивної, пластичної і естетичної хірургії ми фактично стали передовими. Усуваємо дефекти, які залишаються після перенесених поранень в плані рубців, знівечення обличчя.
Окрім того, ми почали виконувати складні операції з відновлення міміки обличчя при пошкодженні лицьових нервів або мімічних м’язів. Люди знову можуть усміхатися – і для них це надзвичайно важливо.
Гордий, що дуже розвинули мікрохірургію. Навчились накладати найдрібніші анастомози до міліметру на судинах. Завдяки цьому навчились закривати великі дефекти тканин і рятувати кінцівки.
Окремий напрямок – трансплантація кінцівки від посмертного донора. Інтенсивно працюємо над тим, щоб військові, які втратили руку на полі бою, могли отримати повноцінну трансплантацію. Першу таку операцію ми вже виконали. Вона пройшла успішно, хоч за деякий час відбулось гостре імунне відторгнення. Проте, ми не зупиняємось і продовжуємо працювати над цим напрямком, тим самим даючи надію військовим на одужання.
Поговорімо про надію і самих пацієнтів. Чи змінилися за ці чотири роки їхні очікування, запити і мотивація?
Звісно, зміни дуже відчутні. Мене вразив випадок, коли знайомий військовий перебував біля пацієнта в Дніпрі і розповів, що місцеві медики знають про нас все: які операції робимо і на що спроможні. Це дуже приємно.
Більше того, пацієнти самі хочуть до нас потрапити: телефонують, просять їх прийняти. Думаю – це передусім про довіру.
Коли ви зрозуміли, що українська медицина в лікуванні бойових травм уже не наздоганяє світ, не на рівні, а формує власний досвід і є на крок попереду?
Приблизно рік тому. Я щороку виконую певні операції за кордоном, зокрема у Лондоні, Британії, США, а також виступаю на міжнародних конференціях. І був момент, коли під час розмови американські, британські, австралійські, новозеландські закордонні колеги мені сказали: «Друже, ви нас перегнали в багатьох напрямках і за це вам честь».
Якщо раніше ми вчились у них, то тепер все частіше вони хочуть приїжджати до нас, щоб побачити складні випадки і кейси, яких у себе просто не мають.
Саме тому вже цього року плануємо запуск навчальних програм для українських і закордонних лікарів. Будемо вчитись нового і поглиблювати співпрацю і партнерство.
Ми говорили про прорив у медицині. Але якою ціною він став можливим?
Прориви у медицині часто відбуваються під час воєн. Це історично і науково доведено. А ціна, на жаль, найвища – це людські життя, важкі поранення, ампутації. Водночас розуміємо, що без такої кількості складних випадків не розвивалася б хірургія, вміння лікарів, загалом медична наука.
Що сьогодні для вас найважче в роботі?
Найважче – це хронічна втома. Можна навіть сказати, певна форма депресії, про яку мало хто думає і говорить.
Психотерапевт і психіатр, керівник напрямку ментального здоров’я Центру UNBROKEN Олег Березюк проводив дослідження серед різних лікарів. Воно показало, що медики, які працюють у постійно гострих умовах, інколи навіть легше витримують психологічно. А лікарі, які щодня працюють з важкими пораненнями, але при цьому бачать, що навколо них життя продовжується у звичному ритмі, частіше переживають депресивні стани.
Зараз нам лікарям не просто, хоч ми часто того не показуємо. Ми щодня чуємо історії втрат, бачимо інвалідизацію людей, смерть дітей, батьків, дружин і чоловіків. І все це, звичайно, залишає слід. Виникає втома, потім вона наростає і стає хронічною.
Дуже хочеться, щоб люди цінували медиків і підтримували їх. Ми ж часто спостерігаємо спалахи агресії, розчарування. Багато лікарів з нашої лікарні вже давно могли працювати у найкрутіших, найфаховіших лікарнях світу. Але вони тут, щоб допомагати своїм.
А як ви справляєтесь з втомою?
Намагаюся знаходити моменти для відновлення. Для мене це спорт, зокрема, футбол, подорожі, можливість змінити хоч ненадовго місто. Також допомагає спілкування з друзями і мистецтво. Я люблю картини, часто відвідую виставки і театри. У кожну вільну хвилину намагаюся хоча б трохи жити це життя.
Що має змінитися, щоб якість допомоги, загалом українська медицина стала ще сильнішою?
Передусім мотивація молодих лікарів. Фінансування, обладнання, стіни – усе це добре, але найважливішими є люди. Саме молоді лікарі повинні горіти справою, мріяти стати лікарем, фахівцем. Коли ця мрія присутня, суспільство цінує роботу, а держава підтримує, тоді й з’являється результат.
Якщо війна закінчиться завтра, що з досвіду бойової травми назавжди залишиться цивільній медицині?
Вона вже змінена. Навіть нещодавній приклад – теракт у Львові, коли постраждали поліцейські і нацгвардійці. Нам вдалося врятувати практично всіх госпіталізованих саме завдяки тому досвіду, який ми отримали під час війни.
У медицині вже змінено сотні протоколів, підходів до лікування, використання препаратів крові та багато інших речей. Перелічувати можна годинами. Так, цей досвід здобутий у страшних умовах війни. Але він точно зробив нас сильнішими. І назад дороги вже немає.
