Боєць мобільно-вогневої групи Львівського добровольчого формування Ростислав Радиш ділиться історією свого бойового шляху – від цивільного життя до участі в обороні країни. У мирний час він працював в ІТ-сфері та займався громадською діяльністю. Сьогодні ж, окрім служби, Ростислав волонтерить та проводить зустрічі зі школярами, під час яких розповідає про безпілотні авіаційні комплекси та сучасні виклики війни.
–Коли почали служити та чому стали саме оператором БпАК?
– У серпні 2025 року підписав контракт. До цього волонтерив, їздив у гарячі точки. Наразі я командир мобільно-вогневої групи. В моїй групі всі львів’яни, кожен живе у Львові і його захищає. Виходить ми боронимо свій дім, близьких людей, друзів, тож це ключова мотивація.
Я навчався в ЛНУ імені Івана Франка на факультеті прикладної математики та інформатики. Моя спеціальність була технічна, це дуже корисно, насправді, для того, чим я зараз займаюся, тому що ти постійно працюєш з дронами, роботу яких потрібно налагоджувати, працюєш з технікою, зі зв’язком, з моніторингом. Тобі постійно потрібно щось нове аналізувати, відштовхуючись від того, що відбувається в світі. Тому що зараз, наприклад, вже використовується в дронах-перехоплювачах автодоведення (система на основі штучного інтелекту та машинного зору, що дозволяє БПЛА самостійно виявляти, супроводжувати та уражати повітряні цілі). Плюс постійно виникає така ситуація, де тобі треба або щось ремонтувати або швидко реагувати і в цьому розбиратися. Ремонтувати потрібно, коли відбувається навчання, дрон десь впав, розбився, тобі його треба полагодити. Відповідно щось не працює, навіть заводський брак може бути. Коли ви виїхали на бойову роботу, то пробуєте дрон, якщо щось не так, то треба шукати причини, може антена не крутиться. Тому технічне мислення дуже сильно допомагає.
– Яким був шлях від IT–спеціаліста до військовослужбовця?
– Я працював і працюю в IT. Долучився до програми, яка дозволяє поєднувати і основну роботу. Є різні програми, до яких, як доброволець, можеш долучитися. Я вибрав собі програму, яка була прийнята, як експериментальний проєкт у березні минулого року, і в червні почала діяти. У серпні минулого року я вже підписав контракт. До цієї програми можуть долучитися не військовозобов’язані, тобто пенсіонери, ветерани, люди з інвалідністю. Зимою мені запропонували прийти навчання на пілота. Я вивчився, отримав сертифікат, перейшов в ППО. З часом дійшов до командира.
– Чи правда, що Ви проводите лекції для школярів?
– Так, є така ініціатива. Часто нас запрошують в різні школи. Буквально вчора були в ліцеї. Показали дітям, як в комплексі все працює. Вже потім дали дітям політати на Mavic, поставили симулятор, пробували налаштувати наземну станцію. Діти потім поділилися, хтось літав на дроні, хтось дивився, хтось з симулятором грався.
– До військової справи Ви були активним громадським активістом, чим займалися, за що боролися?
– Раніше активно працював Комітет Майдану Львівщини — це громадське та координаційне об’єднання активістів, яке виникло під час Євромайдану та Революції Гідності у 2013-2014 роках у Львові. Я був дотичний до Комітету, тому що в цей час очолював Студентське братство. Свого часу Студентське братство було найбільшою національно-демократичною студентською організацією, яка робила Революцію на граніті, потім Євромайдан, заходи проти Табачника, проти управління Міністра освіти.
Після цього я працював з ООН по громадській діяльності. Займався програмою відновлення та розбудови миру в Донецькій та Луганській областях. Це майже моя основна робота.
– Ростиславе, що люди найчастіше неправильно розуміють про вашу роботу? Які міфи є найпоширенішими про ППО?
– Перший міф це те, що ППО може закрити все небо. Це неможливо, бо це величезна територія. Тим паче є загальна думка, що нам потрібно збивати шахеди не там, де вони летять, а звідки вони вилітають. Відповідно люди, які підлягають загальній мобілізації їдуть на Суми, на Схід, в Харків. Тому на Заході у нас оборона не лінійна, а секційна. Мається на увазі, що це оборона, де повітряний простір поділений на окремі сектори відповідальності. Звичайно, більше ми зосереджені на збереженні об’єктів критичної інфраструктури. Проте може бути так, що дрон летить, а фізично немає кому його збити, бо, наприклад, військові біля електростанції якоїсь, а біля села їх немає. Тому виникають такі ситуації, що дрон може пролетіти, бо немає достатньою кількості людей. Звичайно, до роботи ППО залучені не лише мобільно-вогневі групи та дрони-перехоплювачі, а й засоби виявлення РЛС (радіолокаційні станції). Також окреме питання, де пролітає дрон. Якщо десь над лісом, то його важко побачити, хоча в нас є свої засоби. Користуємося планшетами, використовуємо авіацію, літаки, але всюди є свої нюанси. Наприклад, якщо повільно летить шахед, то F-16 важко його збити, його використовують здебільшого для ракет. Є й наземне ППО, його можуть застосувати, якщо це пріоритет. Коли працює авіація, то ми не злітаємо дронами-перехоплювачами, все робимо по погодженню. Проте треба мати силу волі, щоб приймати якісь рішення.
Друге – це про наземні комплекси та ракети. Дорога техніка не вирішує всього. Це комплексна робота кожного, де хтось працює над виявленням, а хтось над знищенням. Іноді мобільно-вогневі групи ефективніші, ніж літак. Коли шахеди на висоті 200 метрів, то простіше збити їх з кулемету або дрону-перехоплювачу.
Наступне дуже поширене: якщо нічого не збито, то ніхто нічого не робив. Коли я був у мобільно-вогневій групі, де ми стріляли зі стрілецької зброї, то нам казали, можете бути на холоді 6-8-10 годин бути на холоді, чекати шахед, а потім буде зазор лише 10 секунд, щоб його збити. Плюс можуть бути складні погодні умови, наприклад, туман.
Іноді люди думають, що ППО – це щось десь далеко, а по факту це звичайні люди, які сьогодні чергують, а завтра ні, вони ходять в ті ж магазини, ходять тими ж вулицями, а потім беруть і боронять якесь місто. Тобто це не щось абстракте. Робота ППО пряма і зрозуміла. Коли ти розумієш, що знищив ракету чи шахед – ти врятував чиєсь життя. Результат роботи бачиш і ти, і всі навколо.
– Окрім браку зброї, фінансування та людських ресурсів з якими ще проблемами зіштовхуються військові?
– У ППО та роботі з дронами дуже важлива швидкість адаптації. Ворог постійно змінює тактику, модернізує засоби ураження, змінює маршрути, висоти, підходи. Нам потрібно не просто наздоганяти, а бажано працювати на випередження.
Ще одна проблема виснаження людей. Багато хто поєднує службу, роботу, волонтерство, сім’ю. Постійні тривоги, нічні виїзди, чергування, відповідальність це накопичується. Навіть дуже вмотивовані люди не є безкінечним ресурсом.
Потрібно розуміти, що ти, як цивільний теж можеш допомагати. Нам треба залучати більше людей. Я розумію, що нелегко може бути і цивільним, і військовим. Наприклад, тепер жінкам доводиться приміряти чоловічі ролі, самостійно виховувати дітей, але і військовим складно, і ветеранам. У нас є проблеми по захисту країни, і вони не вирішаться без залученості кожного з нас. Не можна думати, що в нас є якась уявна армія, яка поповнюється вигаданими солдатами. Так само і про державу, яка в ідеальному світі всіх всім забезпечує. По факту страждають всі, і це відповідальність кожного. Можна волонтерити, можна долучатися безпосередньо до захисту, працювати та донатити. Тобто основна проблема – брак людей. Друга проблема-ресурси, бо держава все не може покрити або вона розставляє по-іншому пріоритети. Та й по роботі. Не треба бути якимось професійним пілотом. Є робота пов’язана зі зв’язком, з логістикою, з ремонтом машин, дронів. Себе тут можна знайти.
– Як справляєтеся зі стресом?
– Стрес є у нас у всіх, це і виснаження також. Він може бути пов’язаним з бойовими чергуваннями, і з внутрішніми переживаннями, і з тим об’ємом роботи, який є. Часто виникають особисті якісь проблеми. Інше питання, як ми з цим справляємося. Може бути короткий відпочинок між чергуваннями, спорт, маленькі радості, спілкування одне з одним, підтримка. Десь жартуємо, десь в ігри граємо між чергуваннями, щоб з розуму не зійти. Важливо не втратити себе. Я постійно говорю бійцям, що від вашого самопочуття залежить ваша робота. Важливо наскільки ви виспались, як добре поїли. Логіка в тому, що якщо ви почали цим займатися, то маєте віддаватися сповна.
– Про що мрієте після завершення війни?
– Мрію про дуже прості речі. Щоб люди могли спокійно спати без тривог. Щоб діти не знали, як звучить шахед чи ракета. Щоб військові могли повернутися до нормального життя, а не постійно жити в режимі очікування загрози.
Особисто я мрію мати більше часу для близьких, для себе, для нормального цивільного життя. Подорожувати, будувати плани не від тривоги до тривоги, а на місяці й роки вперед.
