Сьогодні, як і сотні років тому, українські добровольці займають важливу нішу у боротьбі за незалежність. Перші українські добровольчі формування, такі як Легіон Українських Січових Стрільців, Курінь Січових Стрільців, який згодом переріс в армію Української Народної Республіки, а також Українська Повстанська Армія, що роками тримала опір проти більшовиків та німецької армії – складалися з українських добровольців. Хоч минуло багато часу, Україна стала суверенною та сформувала власну армію, проте з початком війни за незалежність на її захист стала не лише регулярна армія України, яка на той момент перебувала у складному становищі, а й добровольці. З початком повномасштабного вторгнення ця історія знову повторилася. Про значення українських добровольців у російсько-українській війні та свій бойовий досвід для журналістки «Ветеран Медіа» розповів бойовий медик 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади «Віцик».
Віктор за позивним «Віцик» – 28-річний бойовий медик 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Віктор родом із Миколаєва, де провів своє дитинство та юність. Ще у 2018 році він підписав контракт із ДШВ. Служив у Маріуполі, був на Донеччині та Луганщині: у Щасті, Мар’їнці та інших містах, де тривали бої в період Антитерористичної операції. Відслуживши три роки, він звільнився й повернувся до цивільного життя. До початку повномасштабного вторгнення Віктор виїхав за кордон на роботу, проте вже 24 лютого 2022 року вирушив додому і знову повернувся до війська.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не міг залишитися осторонь. Сів у автобус і поїхав на війну. І досі я тут. Я не патріот і не був ним станом на 2022 рік. І коли вперше пішов у військо у 2018-му – теж ним не був. Але я люблю Україну, хоч і не знаю глибоко її історії. Я не міг стояти осторонь, коли ножами ріжуть і розривають мою Батьківщину», – акцентує «Віцик».
Для військоовго додатковою мотивацією стало й те, що його батьки поховані у рідному Миколаєві. Коли стало зрозуміло, що в області вже є ворог, він переживав, що росіяни, дізнавшись про його військове минуле, можуть паплюжити місце їхнього упокою. Він каже: «Коли тут поховані твоя мама і тато, як у мене… Вибачте, але в Миколаївській області, у моєму районі, вже був ворог. Я, наприклад, цього не хотів. Ви ж розумієте, як паплюжать могили батьків-захисників України».
«Віцик» ділиться, що на початку повномасштабного вторгнення саме завдяки добровольцям, які взяли до рук зброю, не справдилися прогнози про «Київ за три дні» чи «Україну за тиждень». Він каже: «Армія збільшилася за рахунок добровольців. Адже чисельність нашої армії на початку вторгнення була значно меншою. Сьогодні сумно чути, що добровольців на фронті майже немає. І боляче розуміти, що більшість тих хоробрих бійців, які добровільно пішли воювати і тримали оборону з 2014 року та з початку 2022-го – загинули. І результат цього для інших бійців, як добровольців, так і мобілізованих – це синдром вижившого».
Чоловік каже, що будь-яка війна – це життя добровольців і мобілізованих, життя тих, хто стає на захист країни.
Він додає: «Чим швидше ми всі зрозуміємо, що війна – це смерть, тим легше буде прийняти страх війни. Бо війна – це завжди смерть: цивільних, дітей, наших військових, добровольців і контрактників. Це найвища ціна, яку ми платимо за незалежність. Якими б не були переговори чи політичні рішення – ми пам’ятаємо, якою ціною це все здобувається. Це зроблено нашими людьми. Скільки наших лежить там, поранених, скільки втратили руки й ноги. І є ще одна річ: ті, хто заробляє на війні, завтра можуть поїхати жити в іншу країну. А ми – ні. Ми будемо жити тут, в Україні. Тому ми тут і воюємо, бо від цього залежить майбутнє наступних поколінь».
Військовий зізнається, найбільше його болить за військових – те, що багато з них усе життя житимуть із синдромом вцілілого. Найважче усвідомлювати, що побратимів більше немає, залишилися лише спогади, їхні очі й пам’ять про них.
Він каже, що всі розуміють: війна зрештою завершиться дипломатичним рішенням. Але, за його словами, ні в якому разі не можна сказати, що ці смерті були марними.
«Я завжди кажу: якщо ціна перемоги – наше життя, то я готовий його віддати», – говорить він, додавши: «Я вірю тільки собі, військовим і українцям. Вірю в силу волонтерів та надійний тил. Вірю лише тим, з ким стою тут. І нікому більше. Ми люди маленькі, але нам тут жити. Я ніколи не вірив політикам, Верховній Раді чи депутатам. Я вірю тільки Силам оборони України. Бо без війська – немає країни».
Робота бойового медика та наслідки
«Віцик» пригадує свій перший досвід на «еваку» (евакуації поранених військових із небезпечної зони, де ведуться активні бойові дії – Ред.): «Перше, що я пам’ятаю – це страх. Там його ніхто не скасовував. Ніхто тебе не б’є чи не змушує щось робити, але саме усвідомлення пошкодженого людського тіла давалося дуже складно. Спрацьовував банальний психологічний механізм захисту. Друге – це боротьба зі ступором. Ти бачиш відірвані кінцівки, масові кровотечі і не знаєш, що робити. Найважче було тоді, коли доводилося везти відірвану кінцівку в руках».
Він каже, що морально підготуватися до такого неможливо. З часом, за його словами, стаєш більш стриманим, адже медик з емоціями – поганий медик. Найважливіше у його роботі – чітко виконувати свої обов’язки, бо від цього залежить життя бійця.
«Вважаю, що ми якісь “нелюди”. Бо людині не притаманно дивитися на таке й нічого не відчувати. А я, коли дивлюся на тіло, нічого не відчуваю. Ніяк не реагую на пораненого. Навіть якщо це мій друг чи товариш, я нічого не відчуваю. Скільки я забирав своїх товаришів… знаєте, вже мертвих. Зима, тіло довго пролежало, і я його забираю… Нічого вже не відчуваю», – каже він.
Також на тих же перших виїздах на «евак» бойовий медик згадує особливо. Тоді він часто дивився в очі тим, кого рятував. Переважно це були бійці на межі життя і смерті і, на жаль, чимало з них помирали на його руках.
«Я дивився їм в очі, а потім вони мені снилися. Сьогодні я такого не роблю, бо змусив себе не дивитися, більше так не можу. Коли приїжджаю на евакуацію загиблого, просто закриваю йому очі. І все. Тоді вони мені не сняться. Також я прийняв факт, що війна – це смерть. Сьогодні хтось, а завтра можу бути я. І так мені легше», – каже боєць.
Чоловік ділиться, що сьогодні, попри всі наслідки бойових виїздів, таких як: складність залишатися на самоті та короткочасні провали в пам’яті – він вважає себе емоційно більш стабільним. За його словами, ще до війни, у підлітковому віці, він часто стикався зі смертю: померли його мама, батько і дідусь. Проте, каже «Віцик», війна – це зовсім інше, і до неї неможливо бути готовим. Він пригадує, що не раз переживав дуже важкі емоційні стани. Зокрема після однієї евакуації, коли довелося бачити на власні очі загибель побратимів.
«Ми приїхали у прифронтове місто з побратимами: брудні, у крові, контужені. Зайшов у кав’ярню, купив каву, а потім попросив кришечку. Мені сказали – гривня. Я відійшов від каси. Я тільки посміхнувся – гривня за кришечку, напевно поза касою, чи щось таке. Потім ще почали говорити: “Боже, ви такі брудні, зайшли в наш магазин”. А ми були після виїзду: смерділи, бо в Покровську кілька днів не милися. Перед тим на моїх очах загинуло близько 30 хлопців. Їх треба було вивезти, багатьох я сам ховав, щоб інших не вбило. Мене тоді просто “накрило”, я не говорив 5 днів. Ні слова. Аж після тієї “кришечки” нарешті заговорив», – пригадує військовий.
«Віцик» розповів, що вважає себе «хворим війною». Так йому колись порадив думати побратим, який воював із 2014 року і загинув у 2022-му. Під час подій у Лимані, коли його переповнювали емоції, друг сказав просто прийняти, що всі вони «хворі війною» і ліків від цього немає.
За словами Віцика, це допомогло йому прийняти, що він уже не такий, як усі, але навчитися контролювати цей біль. Він підкреслив, що на відміну від деяких військових, які починають пити чи руйнують себе, він вважає важливим уміти контролювати себе і не перекладати свій біль на інших.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 300 авто для фронту: як Driving Ukraine об’єднала британців для допомоги ЗСУ.
