Тривала реабілітація, втрата близьких — такий шлях проходять тисячі українських військових, які повертаються з війни. Реінтеграція ветеранів у мирне життя вимагає комплексної державної політики, уваги суспільства та створення систем підтримки, що не лише відновлюють, а й відкривають нові можливості. За кожною історією стоїть людина, яка пережила війну і продовжує боротися — тепер уже за себе та своїх побратимів. Журналістка «Ветеран Медіа» поспілкувалася з військовим Михайлом Дамаскіним — ветераном 80-ї десантно-штурмової бригади, який після важкого поранення, втрати батька й тривалої реабілітації не лише відновився, а й став частиною команди Міністерства у справах ветеранів.
Михайло Дамаскін у 2019 році доєднався до складу 79-ї десантно-штурмової бригади, підписав контракт і перебував у зоні Антитерористичної операції на Сході України, будучи оператором БПЛА. Перша ротація чоловіка була у 2020 році — тоді бригада перебувала в Мар’їнці. Друга ротація Михайла до зони АТО/ООС відбувалась у населеному пункті Щастя Донецької області. Згодом до війська приєднався і батько Михайла.
«Якраз до повномасштабної війни це було. Прийшов запит на те, щоб доєднатися до 80-ї десантно-штурмової бригади. У мене там багато друзів, знайомих, з якими ми разом проходили БЗВП. Я вирішив відгукнутися, і мене порекомендували до 80-ї. Але раніше діяло правило: після ротації ти маєш місяць побути вдома. Мене відправили у відпустку — вона закінчилася 18 лютого. Я прибув на полігон, і 24-го почалася повномасштабна. Як то кажуть, з корабля на бал», — розповідає ветеран.
Михайло каже, що 24 лютого 2022 року на полігоні спершу не виникало думок, що почалася активна фаза війни проти Росії, бо вибухи на полігоні — звична справа. Зрозумів ситуацію лише після того, як командир повідомив про неї.
«Але, чесно кажучи, ми навіть не повірили, що повномасштабна війна почалася. Бо я зранку мав заступати в наряд на їдальню на полігоні. Прокинувся, спокійно пив каву, стояв, курив. Вибухи чули, але подумали, що то навчання. А вже потім, коли зайшов командир і сказав, що почалася війна, — тоді вже все стало зрозуміло. Але мене здивувало, що взагалі жодної паніки не було. Усі спокійно, кожен знав, що робити. Отримали зброю, завантажилися по машинах. Моя група поїхала на вертолітний майданчик, і на вертольоті ми залітали в Нову Каховку», — пригадує чоловік.
Михайло у складі 80-ї ДШВ тримав оборону на Херсонському та Миколаївському напрямках, розпочавши перші спроби звільнення Херсона від окупації.
«Перші дні ми сильно відходили на задні позиції, через що всі в підрозділі були дуже злі. І коли надійшло перше завдання — штурмувати, зачищати і просуватися — усі були щасливі: нарешті дамо відсіч. Спочатку це були три населені пункти в Миколаївській області, потім була ротація зі сторони Кривого Рогу на Херсонський напрямок», — зазначає ветеран.
За спроб звільнення Херсона Михайло отримав поранення під час невдалого штурму. З його слів, ворог знав про наступ і підготувався до контратаки.
«І от там я отримав поранення. Хоча я б назвав це радше травмою. Мені з бойової машини десанту БМД-2 прилетіло в спину, проникаючого поранення не було — мені дуже пощастило. Якби було, то я б загинув, бо калібр великий, і мене би просто розірвало. Куля вдарила в бронепластину позаду під кутом, зрикошетила, і мене трохи відкинуло. Стрілецьке, танки, БМП — все навколо світиться, літає, свистить. По сторонах дивишся — там “трьохсотий”, там “трьохсотий”, всюди», — каже Михайло.
Він пригадує, що тоді поранення отримали 58 побратимів, і він став 59-м. Евакуація була швидкою, як підкріплення приїхав танк, на який Михайло застрибнув.
«Танком мене довезли до першого пункту, там пересадили на БТР, з нього — до другого пункту, а там уже пересадили в машину. Я приїхав у лікарню в Кривому Розі. Далі нічого не пам’ятаю», — зазначає Михайло.
Поряд був його друг і побратим, який розповів, що під час огляду у Михайла почали відмовляти кінцівки. Побратим намагався втримати його, коли той падав. Лікарі одразу зреагували, хотіли з’ясувати тип поранення, почали різати форму.
«Я їм кричав: “Не ріжте форму, в мене немає проникаючого поранення!”. Було дуже шкода форми. З того моменту почалося лікування», — каже Михайло.
Після обстежень лікарі визначили: через удар постраждав хребет, поставили діагноз — спастичний тетра парез, ураження трьох кінцівок із паралізацією.
«Ліва рука швидко відновилася, а от права сторона — значно довше. Але потрапили дуже круті лікарі, які не давали розслаблятися. Масажі щодня, стимуляція м’язів. Я дуже вдячний фахівцям у лікарні. Хоча м’язи працюють завдяки стимуляторам у спині, чутливості немає. І, на жаль, уже не повернеться», — розповідає Михайло.
Реабілітація триває досі, це довготривалий процес. Раз на пів року чоловік проходить курс відновлення та щоденні заняття по 1,5–2 години.
«Згодом мене направили на реабілітацію в Юрмалу, що у Латвії. Найважчим було дізнатися, що тато — дуже тяжкий “трьохсотий”. Він пішов воювати зі словами: “Як це мій син воював, а я — ні?”» — пригадує ветеран.
У лютому 2024 року, виконуючи бойове завдання, батько Михайла помер. Це стало тяжким ударом. Попри це, Михайло продовжував фізичне відновлення.
«Коли повернувся додому після кількох операцій на спинному мозку, коли мені поставили дроти, почав виходити на вулицю. І побачив дуже неадаптованих людей — це відштовхувало. Життя складалося з лікарень і відпусток. Майже не виходив на вулицю. Тоді мій товариш Діма Полов’ян, з яким познайомився на реабілітації (учасник “Ігор Нескорених” 2023 року в Дюссельдорфі – Ред.), змусив мене зареєструватися на змагання з адаптивних видів спорту», – каже чоловік.
Це були всеукраїнські відбіркові змагання до United States Air Force Trials. Саме з них, за словами ветерана, розпочалася психологічна реабілітація — перебування в колі своїх, емоції на змаганнях і підготовці, перемоги.
«Мій лікар був у шоці, коли побачив відео, як я біжу зі стимуляторами в спині. Казали, що можна займатися спортом, але “не нахабніти”. А мені як дитині дали цукерку — і я почав повністю цим насолоджуватися», — зазначає чоловік.
Михайло також брав участь у «Іграх ветеранів», які організовує Міністерство у справах ветеранів України, та виборов призові місця з кіберспорту та кросфіту.
«У кіберспорті, по Dota 2, ми взяли перше місце, хоча ніхто в нас не вірив. У кросфіті — друге місце, програв товаришу. Ця реабілітація мені дуже подобається — психологічно і морально. Ви спілкуєтесь, будуєте мікроклімат в команді. Це важка праця. Інколи хочеться все кинути, але коли знаєш, що в тебе в команді ще чотири людини, то вже не кинеш. Ви проживаєте все разом», — наголошує Михайло.
На регіональних «Іграх ветеранів» Михайло познайомився із ексзаступницею міністерки у справах ветеранів Русланою Величко та потрапив на роботу до Міністерства. Робота Михайла — комунікувати з журналістами, періодично працювати в коментарях, спілкуватися з ветеранами та доносити їхні проблеми до структурних підрозділів.
«Завдання міністерства — формування державної політики та надання рекомендації щодо її реалізації. А виконання — за ОВА та органами місцевого самоврядування. Багато ветеранів та ветеранк не отримують соціальних послуг, бо не знають про них або проблема в самій військовій частині, так як багато чого залежить від неї. Я два з половиною роки лікувався — і мені все виплачували. Але багато хто не знає своїх прав, а потім кричать, що їх кинула держава. Їх кинув командир, а не держава. Бо держава виплачує згідно подання рапорту частиною, а частина — згідно подання командиром», — зазначає Михайло.
Історія Михайла Дамаскіна —це ще одне підтвердження того, що навіть попри найтяжчі випробування, втрати й біль, життя не закінчується. Навпаки — воно дає нові виклики, нові шанси та сенси. Михайло, пройшовши крізь фронт, поранення, тривале лікування, втрату батька, не зламався, а знайшов у собі сили не лише відновлюватися фізично й психологічно, а й допомагати іншим. Він продовжує служити суспільству — вже у мирній формі — через роботу в Міністерстві у справах ветеранів, через спорт і підтримку побратимів.
