Олександр Десятников – ветеран російсько-української війни, засновник школи військової підготовки «Крук» у Львові. Після початку повномасштабного вторгнення він одразу долучився до оборони України. У новоствореній 125-ій бригаді ТрО він швидко знайшов своє місце, використовуючи знання з бойових мистецтв та організації.
Олександр воював у найгарячіших точках сходу України, зокрема у Бахмуті, де отримав поранення. Пошкоджений хребет та нервові закінчення стали серйозною загрозою для його здатності рухатись, однак завдяки незламній волі та підтримці близьких він зміг повернутися до повноцінного життя. Після звільнення з армії Олександр заснував школу «Крук», де разом з ветеранами навчає українців основам військової справи, включаючи вогневу підготовку, тактику, аеророзвідку та мінно-вибухову безпеку.
У цьому інтерв’ю для «Ветеран Медіа» він розповів, чому ветерана зрозуміє лише його побратим, як «Крук» готує рекрутів, чи відрізняється підхід для цивільних та військових та що потрібно зробити, аби зменшити прірву між ними.
Ви долучилися до захисту Батьківщини, не маючи попереднього бойового досвіду. Чому ви вирішили піти на службу? І які навички з цивільного життя вам допомогли, коли ви долучилися до оборони країни?
Я одразу розумів, що треба долучатися до захисту країни. І, відповідно, прийняв рішення зробити свій внесок в цю загальну важливу справу.
До повномасштабного вторгнення я займався бізнесом. Маю досвід тренування людей, тож і певні організаційні навички. Усі свої знання з цивільного життя я застосував вже в підрозділі. Ми організували процеси з нуля, налагодили роботу всіх груп.
Тому всі мої навички, які були до цього, знадобилися. Бо я завжди всім говорю, що підрозділ – це такий самий бізнес, він має подібним чином працювати. За тими ж правилами і принципами.
У якому спорті ви були тренером?
По кендо у мене третій дан. Я тренував людей у Львові, ми мали свій клуб. Також протягом всього життя я займався різними видами спорту: скелелазіння, кросфіт і велоспорт.
Яку посаду ви обіймали в 125-ій бригаді?
Спочатку я був звичайним стрільцем. Коли почав організовувати взаємодію і роботу навіть у маленьких групах, визначати відповідальність, мене призначили головним сержантом взводу. За два місяці мене перевели на підвищення – на головного сержанта роти вогневої підтримки четвертого батальйону 125-ї бригади.
Коли ви лише почали свою службу, яких навичок вам не вистачало?
Я думаю, що найбільшою моєю проблемою була відсутність вміння спілкуватися з різними верствами населення. Але до такого важко підготуватися. У своєму звичайному житті я мав інше коло спілкування. Це успішні бізнесмени, які займаються спортом, з великим достатком. А у війську люди дуже різні, тож з ними складно було знаходити спільну мову. Але це все перебулося, і ми працювали прекрасно.
Ви отримали поранення в Бахмуті. Що найбільше вам допомогло в реабілітації?
По-перше, у реабілітації допомогла моя дружина Наталя, мої собаки. Родина – це найголовніше. Після повернення до Львова мене все дратувало, адже я мав початкову стадію ПТСР. Після війни я відчув дуже сильний контраст. Тут люди ходять розслаблені, у всіх все прекрасно, ніхто нікуди не поспішає. У цивільних немає чорного і білого, тут все сіре.
Там усе чітко: є противник і ти працюєш проти нього. Ми можемо між собою конфліктувати, але ти розумієш, що це дрібниці, бо справжній супротивник не тут. І через цей контраст стає важко з людьми: ти не завжди розумієш, як із ними говорити, як правильно контактувати.
Тому, коли я вже був вдома, найбільше мене витягувала родина. І це один із найголовніших факторів реабілітації.
Як вам вдавалося боротися з цим протиріччям після повернення в цивільне життя? Як вам було бачити цивільних людей, зокрема чоловіків, які у Львові гуляють, і як ви з цим давали собі раду?
В першу чергу треба почати з усвідомлення, що є проблема. Бо вона у всіх проявляється по-різному: у когось це алкоголь, у когось агресія, контроль, розлади сну. І з цим треба працювати – не робити вигляд, що воно минеться.
Також дуже важливо знайти класного психолога або психотерапевта, який пояснить, як з цим працювати. Мені й моїм побратимам порадили хорошого спеціаліста. Він тоді працював в Unbroken, і ми досі нормально спілкуємося. Бо ПТСР – це серйозна проблема. У мене після поранення були сильні реакції на різкі звуки, на дотики сторонніх людей, навіть вдома був максимальний дискомфорт. І я знову ж таки пройшов реабілітацію в Unbroken – вони дуже допомогли з цим.
Багато людей, на жаль, цим нехтують, але з власного досвіду скажу: це реально допомагає. Тут важливі і самоконтроль, і чесність із собою – визнання проблеми.
Чи був у вас період, коли ви закрилися в собі?
Так, це були перші дні після операції в Харкові, коли я отримав направлення на реабілітацію. Десь тиждень–півтора я просто був вдома і хотів побути в спокої. Але коли почав займатись самоаналізом, то зрозумів: це шлях у нікуди. Якщо просто закриватися – нічого доброго з цього не буде. Треба працювати.
Для мене робота – це, в першу чергу, спілкування. Спілкування з друзями та їхня підтримка. Дуже важливо, що поруч були люди ще з мого цивільного життя, ті, хто допомагав військовим або хотів долучитися. Я почав проводити для них навчання. З цього все й почалося. Це допомогло не замикатися в собі.
Дуже допомагає спілкування з іншими ветеранами. Це особливий зв’язок. Вони часто розуміють навіть без слів – по погляду, дрібних реакціях. Вони можуть згадувати моменти зі служби, і це взаємно тримає.
Родина може підтримувати, але вона не прожила того досвіду. А побратими прожили.
Школу «Крук» ви заснували після того, як почали навчати друзів і знайомих, правильно? Як це сталося?
По-перше, я просто не вмію сидіти без діла. Можу день відпочити – пограти в приставку, подивитися фільм. Але загалом я постійно щось читаю, вчу, розвиваюсь. А людям навколо теж хотілося знань.
Багато з тих, з ким я починав, зараз уже служать. Вони приходили і казали: «А давай поїдемо постріляємо», «А можеш пояснити оце», «А як краще зробити?». Спочатку це було просто: зібралися, поїхали на полігон, я щось показав, пояснив. Через тиждень – знову. Потім підтягнулися друзі друзів, почали писати взагалі незнайомі мені люди.
Ми навіть рекламу не запускали. Просто побачили, що попит величезний. Але запит був не просто на «навчання», а саме на досвід. Бо є інструктори «з YouTube» – подивилися відео і вже все знають. Я не кажу, що я все знаю. Навпаки: чим більше знаєш, тим більше розумієш, скільки ще не знаєш.
Я викладаю тільки те, в чому впевнений і що постійно підтягую на практиці. І люди це відчувають. До того ж я маю викладацький досвід у спорті. Я можу пояснити по-різному, знайти слова для кожного.
Спочатку було «сарафанне радіо», потім ми відкрили сторінку, і роботи стало дуже багато. Бували моменти, коли я просто був змушений відмовляти людям: з восьмої ранку до сьомої вечора – постійно на полігоні.
І що для мене особливо приємно – більшість цих людей зараз служать у ЗСУ, СБУ, в різних структурах. Я сподіваюся, що той досвід їм став у пригоді.
Що вам було потрібно, щоб перетворити це з хобі на справу? Гранти, допомога, обладнання?
Все, що тут є, ми зробили за власні кошти. Абсолютно все технічне забезпечення. За мої особисті гроші, за грошове забезпечення зі служби, за те, що заробляємо на полігоні. Ми не брали жодних грантів.
Коли відкривали напрямок аеророзвідки, нам знадобилось приміщення. Ми його знайшли, обладнали. Тут ми проводимо лекції, зустрічі з ветеранами та діючими військовими, організовуємо навчання з медицини, збираємось усі разом – святкуємо, зустрічаємо хлопців зі служби.
Назва школи «Крук» має особливе значення. Розкажіть про це.
Так, назва не випадкова. «Крук» – це позивні моїх друзів, командирів рот, які загинули 4 березня під Бахмутом. У них були внутрішні позивні: Крук-1, Крук-2 і Крук-3. Мій безпосередній командир Мирослав Стець, командир першої роти Микола Макаревич і командир другої роти Анатолій Пилипенко.
Я отримав поранення 3 березня, а 4-го вони загинули на тому ж місці. Коли постало питання, як назвати школу, сумнівів не було. Це пам’ять про них.
Це були не просто командири, а люди, які постійно перебували з особовим складом, підтримували і фізично, і психологічно. Мій командир – офіцер, щойно після академії, але з неймовірним авторитетом. Він не сидів у штабі, він виходив з нами на позиції. Такі командири – з великої літери. Дуже боляче, що саме ці люди гинуть. Але пам’ять про них має жити. І я дуже хочу, щоб наша школа була частиною цієї пам’яті.
У вас навчаються і цивільні, і військові. Як ви пояснюєте складні речі людям без досвіду?
Від простого до складного. Є базові педагогічні принципи, і не треба «вигадувати велосипед». Ми працюємо за схемою Explain – Demonstrate – Imitate – Practice: пояснив, показав, людина повторила, відпрацювала.
У нас немає принципу «пройшов тему – молодець». Людина має реально зрозуміти матеріал, бо на ньому будується наступне заняття. Ми все перевіряємо на практиці. Це не «шахи по переписці» – ми виїжджаємо і працюємо.
Хто зараз викладає у школі?
Зараз у нас п’ять інструкторів, разом зі мною. Два – з вогневої підготовки, я і мій побратим-ветеран. Двоє – з медицини: ветеранка з мого батальйону Іра і мій побратим Володя, діючий військовий, який зараз на бойових. Є інструктор з мінно-вибухової справи – сапер Рома, теж діючий.
Мій принцип простий: інструктор має мати реальний бойовий досвід застосування тих навичок, які він викладає. Ми також залучаємо хлопців з різних підрозділів: з «Азову», 24-ї бригади та інших. Вони проводять лекційні і практичні заняття.
Бо війна змінюється постійно. З’являються нові засоби, нові загрози. І актуальний досвід треба передавати. Саме на цьому і будується подальший розвиток людей.
Як ви поєднуєте службу з викладанням і роботою з іншими інструкторами? Як вам вдається управляти графіком курсу?
До того, як я повернувся на службу, я розглядав варіанти повернення в стрій, шукав підрозділ, де міг би застосувати свої навички в навчанні. Однак мене запросили в підрозділ, де я зараз перебуваю. У нас є можливість працювати з цивільними у суботу та неділю, коли ми не проводимо заняття в підрозділі. Тому я використовую свої вихідні для додаткових занять на полігоні з тими, хто бажає.
Інші інструктори, які не задіяні в поточних задачах підрозділів або перебувають на лікуванні чи реабілітації, можуть проводити заняття впродовж тижня. Ми формуємо групи в залежності від охочих і надаємо зручний графік навчання.
Якщо потрібно, ми допомагаємо з транспортом, забезпечуємо обладнанням і захисними комплектами. Маємо партнерство з компанією «Балістика», яка надає нам захисне та медичне спорядження для тренувань.
Чи є у школі «Крук» психологічна підготовка?
Наразі ми не проводимо окремий курс з психологічної підготовки, хоча розглядаємо цю можливість. Однак знайти компетентного фахівця в цій сфері зараз дуже складно. Проблема в тому, що багато людей отримують знання лише на курсах, але для ефективної психологічної підтримки потрібно мати глибше навчання. Психологи й психотерапевти повинні мати серйозну базу, а не просто пройти короткий курс.
В багатьох підрозділах є проблема з психологічною реабілітацією бійців. Військові повертаються з передової, і часто їх залишають без належної підтримки. Як тільки ми зможемо залучити досвідчених спеціалістів, які розуміють, як працювати з ПТСР, ми впровадимо ефективну допомогу.
На які особливості навчання в школі варто звернути увагу тим, хто планує долучитися до лав ЗСУ?
По-перше, людина має мати бажання вчитися. По-друге, має бути правильне ставлення до навчання. Я завжди керуюся принципом: навіть якщо ти прийшов на початковий курс і вважаєш, що вже все знаєш, з двох годин навчання ти можеш винести п’ять хвилин нової інформації. І саме заради цих п’яти хвилин варто було приїхати.
У школі ми будуємо не просто курси, а ком’юніті. Ми підтримуємо всіх наших курсантів – і тих, хто вже служить, і тих, хто тільки готується. Частину прибутку спрямовуємо на підтримку бійців: допомагаємо з екіпіруванням, ремонтами, закриваємо збори. У нас це працює так: ми донатимо одне одному.
Навіть ті, хто ще не може служити або кому ще немає 25 років, усе одно стають частиною цієї спільноти. У нас немає «чужих».
На що, в першу чергу, варто звертати увагу людині, яка готується до служби?
Постійне навчання і рух уперед. Основні напрямки – це вогнева та тактична підготовка, перша медична допомога, робота з дронами й протидія їм, маскування, управління малими групами.
Якщо узагальнити, хороший боєць має чотири ключові складові: правильне мислення, ситуативна обізнаність, володіння навичками і фізична підготовка.
Чи можна всі ці навички отримати у школі «Крук»?
Так. Мій підхід до навчання такий: людина після наших курсів має бути здатна не просто застосовувати знання, а й передавати їх далі. У нас це не розвага.
Я завжди кажу: якщо людина прийшла на заняття – вона працює. Або теорія, або практика. Немає «пофоткались, постріляли, посміялися і пішли». Такого ми не практикуємо.
Мені важливо, щоб людина засвоїла матеріал. Якщо ні – ми повторюємо. Курсант не переходить далі, поки не зрозумів попередню тему.
Які навички ви формуєте на практиці?
Починаємо з бази, а далі ускладнюємо. На просунутому рівні працюємо з реальними сценаріями: виходи в ліс, імітаційні вибухи, гранати, робота малими групами.
Людина вчиться: правильно займати позиції, працювати зі зброєю, застосовувати турнікет і аптечку, підіймати й використовувати дрон, тримати сектори й діяти під навантаженням.
Скільки триває базовий курс?
Базовий курс з вогневої підготовки складається з трьох занять. Можливо, ми його ще розширимо, бо для багатьох перше заняття дається важко – дуже багато базової теорії: як працює зброя, що таке балістика, стійки, вкладка.
Одне заняття може тривати 4–6 годин – залежно від людини. Я працюю з курсантом до того моменту, поки він не зрозуміє. Ми всі різні, і за фізикою, і за сприйняттям інформації, тому навчання адаптуємо під кожного індивідуально.
Курси безкоштовні для військових?
Так, для військових – безкоштовні. Для цивільних – платні.
Зараз базовий курс коштує близько 11 000 гривень. У вартість входить усе: оренда ліцензованого полігону біля Кам’янки-Бузької, боєприпаси, мішені, робота інструкторів. Одні проходять курс поступово, інші – за один день. Це дуже інтенсивно, але можливо.
Чи співпрацюєте ви з рекрутинговими центрами?
Так. Наші сертифікати визнають деякі рекрутингові центри у Львові. Ми також тісно співпрацюємо з бригадами та навчальними центрами – нас запрошують проводити заняття.
Але ми цього не афішуємо з міркувань безпеки. Не називаємо підрозділи, не публікуємо локації. Працюємо як у тилу, так і в зоні активних бойових дій. Для нас головне – передати актуальний, реальний досвід.
Чим відрізняється навчання для військових і цивільних? Чи є особливості викладання для кожної групи?
Я не роблю великої різниці між військовими і цивільними на заняттях. Якщо військовий приходить на навчання, у нього вже є певний досвід, тому ми коригуємо його знання, аналізуємо їх і на основі цього рухаємося далі. Оскільки люди приїжджають з різних підрозділів, ми намагаємось стандартизувати методи навчання, щоб уникнути суперечностей у підходах.
Ми пояснюємо, чому ми робимо саме так, а не інакше. Люди швидко адаптуються до нашої методики. Військові з досвідом також проходять наш базовий курс і часто наголошують, що їм вдалося дізнатись щось нове під час повторення бази.
Як відбувається взаємодія між цивільними і військовими на заняттях? Чи відчувається прірва між ними?
Люди, які приходять на навчання до нас, переважно готуються до служби в обороні України, тому ми не маємо конфліктів між цивільними і військовими. Всі поважають один одного, розуміють, що у кожного свій досвід, і разом працювати набагато ефективніше, ніж поодинці.
Ми формуємо невеликі групи по 4-5 людей, щоб мати можливість приділяти максимальну увагу кожному. Якщо до групи приєднується військовослужбовець з досвідом, цивільні учасники аналізують його досвід і застосовують правильні практики.
На вашу думку, чи зростає з кожним роком війни прірва між військовими і цивільними в суспільстві?
Зараз ця прірва збільшується. Спочатку повномасштабного вторгнення, в 2022 році, суспільство активно підтримувало військових, бо всі розуміли, що від них залежить безпека країни. Однак з часом люди звикають до ситуації, і війна стає чимось звичним, далеким від повсякденного життя. Це створює відчуття, що війна більше їх не стосується, і вони починають жити своїм життям, не звертаючи уваги на військових.
Зараз ми бачимо конфлікти між цивільними і військовими, зокрема через проблеми з ТЦК та недовіру до мобілізації. Також через агресивні наративи в соціальних мережах ворог активізує хейт до військових. Це збільшує напруження і прірву між двома групами.
Щоб зменшити цю прірву, потрібно змінювати інформаційну політику на рівні держави, більше інформувати людей про реальну ситуацію, підтримку військових і реабілітацію поранених. Це допоможе створити краще розуміння між цивільними і військовими, особливо якщо державні органи активніше працюватимуть із суспільством.
Яка роль інформаційної політики у зменшенні цієї прірви?
Інформаційна політика має важливу роль у зменшенні прірви між цивільними і військовими. Ворог активно працює через інформаційні атаки, створюючи негативні наративи, які посилюють конфлікти всередині країни. Для цього використовують соціальні мережі, фейкові новини і штучно створені відео, які підривають довіру до військових.
Потрібно більше уваги приділяти створенню об’єктивної інформації, підтримці військових, а також психологічній реабілітації. Важливо не допускати інформаційної деградації, коли люди сприймають лише короткі меседжі і не аналізують ситуацію в цілому.
Що має знати і вміти кожен українець, щоб бути готовим до можливих небезпек?
По-перше, кожен українець має знати, як надавати першу медичну допомогу – це безперечно важливо. Ми адаптували військову підготовку під цивільних, адже реакція на отримання поранень у місті відрізняється від тієї, що на фронті.
Цивільним потрібно навчитися надавати допомогу до приїзду медиків, оскільки у військових ситуаціях час може бути критичним. У нас були випадки, коли військові робили ампутацію на місці, тому що не було змоги евакуювати поранених через ворожі дрони.
Перша допомога, зокрема надання допомоги при побутових травмах, зупинці серця, зупинці дихання – це базові навички, які мають мати всі. Дуже важливо знати, як діяти в таких ситуаціях. Наприклад, у нас був випадок, коли під час поїздки на полігон один хлопець потрапив у ДТП на мотоциклі. Люди не знали, що робити, і почали намагатися зняти з нього каску, що могло б призвести до серйозних ускладнень. Це приклад того, як відсутність базових знань може тільки погіршити ситуацію.
Які ваші плани щодо розвитку школи?
Щодо розширення, я не буду зараз розкривати всі деталі. Але ми маємо плани щодо взаємодії з підрозділами. Невдовзі будуть анонси, і ми плануємо проводити різні навчальні заходи. Це будуть освітні програми як для цивільних, так і для рекрутів, які мають бажання долучитися до оборони країни.
Фото: «Крук»
