Чому фрази «ти сильна» або «ти ще молода» насправді ранять, а не підтримують? Павлина Воловецька втратила чоловіка – Володимира Орлова – на війні понад три роки тому. Вона написала про нього книгу і сьогодні ділиться із «Ветеран Медіа» чесним поглядом про власні переживання та культуру горювання. Це розмова про те, як бути поруч із людиною в горі, чому мовчання іноді краще за фальшиві співчуття та як практична допомога – від прогулянки з дитиною до заправки авто – може стати справжнім виявом підтримки. А ще про стосунки, пам’ять і про те, де шукати опору, коли звичний світ посипався.
Сьогодні у Центрі Шептицького на екрані його фотографія та ім’я, а на пагорбі пам’яті у Стрийському парку висаджене дерево на його честь… Володимир Орлов пішов добровольцем у 125-ту окрему бригаду територіальної оборони на початку березня 2022 року, у війську виконував обов’язки бойового медика групи вогневої підтримки. Під час виконання бойового завдання у населеному пункті Торське Краматорського району Донецької області загинув. Це сталося 20 жовтня 2022 року. Володимир посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Дружина Володимира Павлина Воловецька розповідає, що їхня історія не є якоюсь винятковою. Вона така, як у багатьох тисячах інших сімей, в яких чоловік загинув на війні. 13 серпня 2022 року вона востаннє обійняла свого чоловіка…
Чи відчувала вона підтримку після важкої втрати? Павлина зізнається, що на початку вторгнення, коли була дуже сильна внутрішня мобілізація і сила спротиву, відчувалося єднання і було легше прийняти вибір чоловіка стати на захист держави.
«Пригадуєте, яким був настрій, внутрішній ресурс і сила супротиву на початку вторгнення? Так, був страх, невідомість, але наскільки сильною була внутрішня мобілізація, що навіть це сумне для мене рішення чоловіка мобілізуватися – я його не зрозуміла, але прийняла, і пишалася ним насправді. Це було відчуття гордості за чоловіка, за його рішення, за те, що ми не піддаємося ворогу», – наголошує вона.
Тоді сім’ї допомагали друзі, рідні, сусіди, колеги. І саме з цього єднання можна було черпати внутрішній ресурс та силу, аби підтримувати чоловіка на шляху, який він обрав. Вони швидко закрили збір на прилад нічного бачення і автомобіль для підрозділу Володимира, пригадує Павлина.
І при цьому наголошує: «Насправді ворог зараз робить все для того, щоби в нас не було цього відчуття єдності та гордості за своїх. Тому мені дуже складно уявити, в якому дискурсі та настрої зараз живуть дружини військовослужбовців, які мобілізувалися пізніше. І я би дуже хотіла, щоб це відчуття єдності, гордості за вибір своїх рідних, які служать, було всередині сімей військовослужбовців», говорить Павлина.
Що не слід говорити людині, яка пережила втрату? Вся комунікація з людьми, які когось втратили, вона не про знання, а про стосунки, вважає Павлина.
«Цілком нормально, коли нам не комфортно почуватися і бути поруч з тими, хто втратив рідних. Це через страх смерті, який ми не можемо подолати. І дуже часто вся некоректна комунікація, яка йде від людей, проявляється, власне, через те, що люди хочуть таким чином захиститися від цього страху. Вони можуть говорити фрази “ти сильна”, “ти справишся”, “ти ще молода”, або ж називати якісь часові рамки: “ще 40 днів, ще рік, ще трохи”. Вони не розуміють, що втрата є непоправною. З цим не можна справитися», – ділиться Павлина.
Вона розповідає, що часом люди можуть проявляти зневажливе ставлення в державних закладах, закладах соціального захисту, де мала б бути максимальна підтримка в таких ситуаціях. Проте найбільш гірко, коли близькі люди знецінюють твоє горювання, або дозволяють собі зовсім некоректні висловлювання.
«Для мене особисто було найгірше, коли сусідка дуже голосно, театралізовано почала гукати до мого сина: “Сиріточка!”, попри те, що вона не знала, чи я вже мала розмову з сином і чи повідомила йому про те, що його батько загинув. Або ж коли близька людина мого чоловіка сказала: “Ти ще молода…”, таким чином, знецінюючи моє горювання. Це були два найгірші випадки в моєму сприйнятті. Також складно було проходити обов’язкові бюрократичні процедури після похорону. Вони настільки виснажливі процедурно… Потрібна була максимальна сконцентрованість,тому від деяких процесів я просто відмовилася, бо не мала на це внутрішнього ресурсу. І повернулася до них лише зараз, коли минуло 3 роки і я знайшла в собі сили впорядкувати справи і знову відвідувати державні заклади для вироблення пільг».
Чи варто запропонувати допомогу? Насамперед потрібно визначитися: ви хочете підтримати і запропонувати допомогу людині, яка переживає горе, чи хочете просто висловити своє ставлення до ситуації? Бо зазвичай всі слова, які говорять люди біля тих, хто пережив втрату, вони здебільшого для тих, хто говорить. Для тих, хто втратив рідних, слова мають дуже мало значення, і нічого насправді не повернуть, каже Павлина.
Тому якщо є можливість допомогти персонально, запропонувати бути поруч, дати простір для горювання і «некомфортних проявів емоцій», коли людина зможе кричати, плакати, говорити біля вас, це буде справді підтримка.
І так само з практичною допомогою. Людина у стані гострого горювання може просто не знати, що їй потрібно, поки їй цей варіант не запропонують. Тому якщо ви можете щось привезти-завезти, погуляти з дитиною, купити продукти, заправити машину чи ще якимось чином допомогти, то це якраз про стосунок і присутність.
Чи варто висловлювати співчуття, чи краще не повертати людину знову до стану пережиття? Павлина каже, що рідні тих, хто загинув, постійно перебувають у цьому стані, тому пережиття нікуди не зникають. Пам’ятні дати, річниці, дні особливих моментів, їх завжди пам’ятають, згадують, проживають.
«Ти говориш, що співчуваєш, що тобі шкода, бо ти хочеш це сказати. Насправді фраза “співчуваю” не є поганою. Вона є таким своєрідним мінімумом. Але якщо ти не відчуваєш цього співчуття і хочеш сказати щось більше і не знаєш, чи воно доречно, то фраза “Я не знаю, що сказати” теж нормальна. А якщо немає щирого співчуття, то можете просто пройти повз, і це теж буде рішенням в цій ситуації».
Що допомагало справитися із втратою? «Я не знаю, чи я справилась. Тому що слово “справитися” – це доконаний факт, дія, яка завершилася. А насправді ми перебуваємо в цьому стані постійно», відповідає Павлина Воловецька.
Вона зізнається, що для неї незрозумілою є концепція посттравматичного зростання, тому що не може бути зростання там, де є відсутність і втрата.
«Мені більше на думку спадає посттравматична зміна, тому що після будь-якої травми чи втрати ми змінюємося, і наше коло спілкування також. З’являються зовсім інші пріоритети, інші теми. А оці очікування від оточення щодо того, коли ти станеш нормальною, коли все повернеться до норми, чи ти справилася, чи ти вже менше плачеш, чи думаєш про майбутнє – це так само може зачепити».
Тому, каже Павлина, не слід очікувати від людей, які втратили рідних, повернення до норми. Бо її вже насправді не буде.
«Нашій сім’ї дуже допоміг Олег Романчук із центру “Коло сім’ї”. З його допомогою вдалося стабілізувати сина, якому на той час було сім років. Син був дуже близький з чоловіком, вони багато часу проводили разом, мали свої зацікавлення, хобі. І втрата батька для мого сина була дуже відчутною. Але консультації та підтримка, яку ми отримали в той час від пана Олега допомагали не лише моєму сину, але і впливали на мене, допомагали більше зрозуміти, що я відчуваю. Як і книжка “Острів Орла” (Орел – позивний Володимира – ред.), яку я написала в пам’ять про чоловіка і видала до річниці його загибелі. Вона була для мене терапією, бо обдумуючи і проживаючи тексти для книги, я переглядала наше спільне життя, якими щасливими ми були. Написання книги дуже багато зробило для мене саме тому що в ній я висловила свої думки, емоції, страхи та спогади», розповідає Павлина.
Павлина згадує, що видавничий процес затягував її у побут, в роботу, яку потрібно було виконати – коли насправді мрій абсолютно не було, а горизонт планування був у межах одного дня. Списки завдань тримали на плаву і допомагали не втрачати себе функціонально, що дуже важливо у стані горювання. Так само допомагала робота і велика підтримка від співробітників, емоційна та фінансова.
«Добре, що в УКУ є ініціатива з фотографіями (фото Героїв на екрані біля входу в Центр Шептицького – ред). Я можу прийти і попити каву, дивлячись на Володю. Також УКУ ініціювало створення Пагорбу памʼяті у Стрийському парку, де ми спільно з сином посадили дерево в пам’ять про мого чоловіка і всіх загиблих захисників. Туди можна прийти на прогулянку, вшанувати, згадати. Дуже важлива практика Хвилини пам’яті о 09.00, тому що кожного ранку я бачу, що не лише я одна проживаю цю хвилину, інші теж пам’ятають».
«Хочу також згадати про ініціативу Андрія Каспшишака – керівника Офісу у справах ветеранів та їхніх родин УКУ – створити курс “Час випробувань. Бути поруч”. Цей курс покликаний допомогти зрозуміти, як комунікувати, як підтримувати всіх, в кого в оточенні є ветерани, військові, близькі і родини військових, зниклих безвісти, тих, що в полоні та родини загиблих. З огляду на те, що війна триває – усі цивільні мали б пройти цей курс, адже невідомо де стикнешся з військовими та їхніми родинами. Андрій долучив мене до підготовки цього курсу та написання тексту про підтримку тих, хто втратив і я змогла свій власний досвід систематизувати та подати його так, щоб він був корисним для тих, хто цього потребуватиме».
За словами Павлини, є багато громадських організацій із психоедукаційної підтримки, які допомагають відновитись після втрати. Вона брала участь у терапії, де познайомилася з багатьма дівчатами, і мала простір для горювання.
«Знаю, що є групи, де велика кількість жінок, які втратили чоловіків, взаємо підтримують одна одну. Це теж дуже важливо, зокрема в селах, маленьких селах, містечках, де немає багато ініціатив, але є можливість долучатися до таких груп», зазначає вона.
Багато залежить від людини, її попереднього досвіду, ресурсів, які вона може виділити на те, щоб залишатися функціональною у справі. Сьогодні, за словами Павлини, все ще бракує можливостей для юридичних консультацій, у моментах, коли потрібно залагодити окремі питання. Дуже важливі центри, де фахівці можуть спокійно та з емпатією пояснити, як написати заяву, як зібрати та заповнити документи, куди варто далі звертатися.
Хотілось би більше освітніх пропозицій для дружин загиблих військовослужбовців, зокрема із підприємництва. Адже у багатьох не було подібного досвіду, а життєві цілі та умови змінюються і потрібно забезпечити себе, і дуже часто дитину, щоб дати їй можливість розвитку та освіти. Важливо грамотно і правильно розпоряджатися державною допомогою, виплатами у зв’язку з загибеллю військовослужбовців, тому що фінансова освіта, фінансова грамотність та знання у сфері інвестицій насправді дуже потрібні.
«Згодом ти розумієш, що тобі потрібні знання в різних сферах, щоб давати собі раду. Так само важливою є участь в громадській діяльності. Є дуже гарна ініціатива, проєкт “Близькі” для родин, партнерок військових та ветеранів. Для них проводять лекції, майстеркласи, вони займаються різною просвітницькою, психоедукаційною роботою. Якщо знайти такі осередки, можна бути задіяним і проживати втрату в середовищі однодумців, або принаймні в комфортному середовищі, і якимось чином давати собі раду в той час, коли весь світ посипався», наголошує Павлина Воловецька.
Водночас для дітей загиблих Героїв, за її словами, важливі активності, відпочинок, центри дитячої творчості та спортивного розвитку.
«Синові потрібне чоловіче спілкування, дисципліна, співтовариство та комфортне середовище. Бо у житті інших дітей є участь татів, а в його житті немає участі його батька, і ми з цим нічого не зробимо. Він має навчитись шукати опору в собі. Тому мені потрібно більше вкладати в сина, в його розвиток і знання, щоб він знав як давати собі раду і як правильно діяти в життєвих ситуаціях”, ділиться Павлина. Актуальним варіантом для його фізичного розвитку став спортивний клуб “Крук”, який заснований в пам’ять про загиблого військовослужбовця 125-ї бригади. “Мені важливо підтримувати ветеранські бізнеси, чи це у сфері спорту чи книговидання чи сфері харчування. А спортивний клуб “Крук” ще і дає відчуття приналежності до своїх і це важливо для мене».
«Я хочу брати приклад з дружин, які дуже багато роблять для пам’ятування своїх чоловіків, продовжують бізнес та їхні ініціативи. Наприклад, Ірина Дадак (дружина Юрія Руфа – ред) – підтримує бренд чоловіка, працює над збереженням пам’яті про нього. Я спостерігаю та захоплююсь нею та іншими жінками, дружинами Воїнів. Бачу багато ініціатив, які можуть допомогти пройти період горювання. Але від нас самих залежить, наскільки якісним буде наше життя, і чим воно буде наповненим – жалем до себе і своєї ситуації чи діями, корисними ініціативами та пам’яттю. Бо ніхто крім нас не зможе краще зберігати та поширювати пам’ять про наших рідних, близьких, знайомих через дію та вчинки. Пам’ять не має інших рук, окрім наших і важливо, щоб на цьому шляху нам підказували, пропонували можливості, програми підтримки та інструменти і допомагали нам бути видимими не лише в перший період після втрати. Наших близьких ми вже ніколи не повернемо, але дуже хочеться повернути впевненість в завтрашньому дні, і мати розуміння, що ми тепер не лише є сім’ями, які віддали своє найцінніше, але також людьми, які мають місце в цьому світі на рівні з іншими», підсумувала дружина Героя.
Фото надала Павлина Воловецька
