Повертаючись із зони бойових дій у цивільне життя, українські захисники та захисниці зіштовхуються з іншою війною та викликами – вже всередині себе. Перебуваючи щодня у небезпеці та стресових ситуаціях, не залишається часу та внутрішнього ресурсу на власні почуття й емоції. Але це не означає, що їх не існує. Довготривале пригнічення власних страхів, болю, тривоги, що щоденно накопичуються всередині, дають про себе знати на кордоні між фронтом та цивільними містами. Журналістка «Ветеран Медіа» поспілкувалася з ветераном Євгеном Швабом про повернення до цивільного життя та пошук нового сенсу після важкого поранення, тривалого перебування в реанімації, ампутації та реабілітації, що триває досі.
Євген Шваб – колишній військовослужбовець 95-ї окремої штурмової бригади, родом із Житомирщини, який добровільно вступив до лав ЗСУ восени 2022 року. До повномасштабного вторгнення Євген працював у поліції, але згодом звільнився та почав займатися обробкою граніту. За словами ветерана, робота з камінням йому дуже подобалася, але з початком повномасштабної війни він не зміг залишатися в тилу та прийняв рішення мобілізуватися. Після проходження ВЛК, Євгена разом із майбутніми побратимами відправили на навчання до Великої Британії, де захисники протягом місяця опановували навички штурму, поводження зі зброєю та тактичну медицину. Євген поділився, що наприкінці навчання, під час розподілу, добровільно обрав посаду кулеметника. Пізніше, після перегляду його характеристики та рекомендацій, керівництво це рішення підтримало. Після повернення в Україну вже першого грудня підрозділ відправили на бойові позиції в місто Лиман, що на Донеччині.
Про своє рішення вступити до війська Євген повідомив родині не одразу. Колишня дружина дізналася вже під час його навчання у Великій Британії, а шестирічний син Нікіта – коли особисто побачив тата у військовій формі.
«Якщо відверто, я ніколи не бачив себе у війську. Після звільнення зі служби в поліції я знайшов справу, яка дійсно мені подобалася, займався обробкою каменю. Після повномасштабного вторгнення я не знав, що буде далі і наскільки це все затягнеться. Через кілька місяців, на початку вересня, на жаль, померла моя мати. І окрім цього стресу я, як і всі, постійно читав новини, які були невтішні. Як батько, я вирішив, що мушу захищати свій дім, родину та сина», – поділився Євген.
За словами ветерана, підтримувати зв’язок із сином під час служби було нелегко.
«На позиціях зв’язок дуже поганий, і я розмовляв із сином дуже рідко. На момент моєї мобілізації йому було шість, і він уже був достатньо дорослим і розумним, тож пояснювати, чому тато йде на фронт, не потрібно було», – зазначив Євген.
Найважчим етапом під час служби, як згадує ветеран, став перший бойовий вихід неподалік села Червонопопівка Луганської області. Євген розповідає, що, попри якісне навчання та всі необхідні для служби навички, під час першого бойового виходу неможливо передбачити, що чекає тебе на позиціях. Під’їжджаючи все ближче, вибухи та свист артилерії стають гучнішими й помітні нерухомі обгорілі тіла.
«На жаль, під час наступних бойових завдань не менш відчувається жах війни, оскільки ти вже знаєш, яке пекло тебе чекає», – зазначив ветеран.
Євген поділився з журналісткою «Ветеран Медіа» спогадами про день, коли отримав поранення, внаслідок якого потрапив до реанімації та втратив нижню кінцівку. 20 грудня 2023 року Євген із побратимами перебував на бойових позиціях на Луганщині, де ніс варту на пункті спостереження. Після того, як Євген з побратимами змінився на посту й повернувся до бліндажа, на спостережний пункт заступила інша група військових, які до того були у бліндажі. За словами Євгена, ситуація на той момент була спокійною й під контролем. Але вже приблизно через десять хвилин почався інтенсивний обстріл. Під час третього пострілу російський танк влучив саме у бліндаж, де перебував Євген.
«Я пам’ятаю сильний вибух і як мене засипало землею. Я почав кричати на допомогу. Прибіг мій побратим Павло, відкопав мене, надав першу допомогу, наклав турнікет. Мені повністю пронизало ногу, спину, уламки вилетіли наскрізь через живіт. Пізніше обстріл став ще сильнішим. Командиру операції передавали, що я «трьохсотий», що мене треба негайно виносити, але обстріл не стихав. Я отримав поранення близько третьої, а вивозили мене з точки евакуації вже коли було темно», – поділився захисник.
Під час евакуації Євген майже нічого не пам’ятає – лише пригадує, як кузов автомобіля, що його перевозив, сильно обстрілювали і від больового шоку він втратив свідомість. Після евакуації до Краматорська Євгена автобусом перевезли до Дніпра. Після стабілізації стану в лікарні захисника доправили до Києва, де він пробув три доби, а згодом до Львова, де одразу потрапив до реанімації і продовжив тривале лікування у реабілітаційному центрі «Unbroken». Під час перебування в медичному центрі ветеран пережив три коми через критичний стан і провів сорок днів у реанімації. На третій день після прибуття до львівського центру в нозі відкрилася сильна кровотеча, через що її довелося ампутувати.
«Внаслідок поранення у мене була роздроблена стегнова кістка. Коли виникла загроза ампутації, моя лікарка хотіла мене підготувати до цього й обговорити це. Але в мене відкрилася масивна кровотеча, і я втратив свідомість. Чекати часу не було, тож коли я прийшов до себе, нога була вже ампутована», – згадує Євген.
Через деякий час після операції захиснику провели реампутацію через зараження та виникнення сепсису. Лікарі були вимушені видалити кульшовий суглоб, після чого Євген пішов на поправку. Захисник згадує, що повідомив родині про поранення вже у Львові, спершу колишній дружині, а згодом і іншим близьким родичам. Сину про втрату кінцівки ветеран розповів уже по завершенню лікування, коли очікував на протезування. Євген зазначив, що детально не обговорював із сином тему ампутації та протезування, але тепло згадує першу розмову з Нікітою:
«Тату, в тебе тепер буде залізна нога? Ти тепер будеш ходити, і вона буде стукати?», – запитав батька Нікіта.
Крім близьких, головною підтримкою під час перебування в реанімації та подальшого лікування для захисника стали лікарі та медсестри. Спілкування з медичним персоналом дуже допомагало психологічно триматися та пережити ампутацію.
Після проходження комплексної реабілітації та повного загоєння Євген вирішив залишитися у Львові. Наприкінці серпня 2023 року він вступив до Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, паралельно вивчаючи психологію в Києві.
«Я хочу бути корисним, жити далі та розвиватися. Зараз навчаюся у Львові, також закінчив перший курс із психології у Київському гештальт-університеті. Можна сказати, після поранення я вже інтегрувався. Сьогодні працюю інструктором стратегічної медицини в школі. Намагаюся вести активний спосіб життя , зокрема, я є гравцем збірної України з парахокею. Мій син дуже підтримує мене у всьому», – поділився Євген.
На початку липня 2024 року Євген разом із менторкою реабілітаційного центру «Unbroken» Вікторією Хемич взяли участь у щорічному Тижні моди в Берліні. Вікторія також пережила ампутацію нижньої кінцівки та протезування. Після проходження реабілітації в медичному центрі вона вирішила залишитися та стала менторкою для пацієнтів. Під час показу Євген та Вікторія розгорнули прапор із написом «russia is a terrorist state», щоб нагадати світові про жорстокість війни проти України та нашу щоденну боротьбу за свободу.
Попри пережите поранення, втрату нижньої кінцівки та фантомні болі, які Євген і досі щоденно відчуває, він веде активний спосіб життя та має великі плани на майбутнє. У вільний час займається спортом, стрільбою з лука, плаває на каяках і байдарках. Також ветеран бере участь у міжнародних заходах, щоб залучити допомогу для України та нагадати світу про війну. Зокрема, вже цього літа збірна України з парахокею, у складі якої грає Євген, візьме участь у турнірі в Києві, де змагатимуться кілька команд.
