Розмова про волонтерство та роботу в третьому секторі, навчання з управління в УКУ та вплив досвіду громадського активізму на військову службу. Наталія Князева – волонтерка, випускниця ІЛУ, раніше проєктна менеджерка в НУО, зараз – заступниця командира підрозділу БПЛА з аналітичного забезпечення та технічної розвідки.
У вас великий досвід у громадському секторі. Зараз ви у війську. Що для вас спільного, а що – контрастного між неприбутковим сектором та армією?
У ГО найчастіше люди обʼєднані однією ідею, в армії, відверто, в усіх різна мотивація та чітка ієрархія. Військові роблять те, що система дозволяє їм робити, хоча є й ті, хто намагається рухати цю систему в бік розвитку. Їм це вдається, але дуже непросто.
Загалом я намагаюсь не концентруватися сильно на армії як структурі. Я не просто в армії – я на війні. Звісно, на війні в армії більше ресурсів і переваг, але, як бачимо, без третього сектору наші сили оборони були б не сильно спроможні. Наразі в Україні ГО – це найнадійніший партнер і тил армії. Від амуніції, розхідників і техніки до постачання зброї, розробки програм і впровадження реформ.
Як взагалі почався шлях в громадському секторі?
Я з дитинства в громадському секторі, хоча усвідомила це вже в дорослому віці. У 8 років я потрапила в культурно-спортивний клуб для дітей. У 14 років я стала заступницею голови ГО. Крім організаційних питань, почала вирішувати ще й адміністративні – заповнювала і подавала у відповідні установи звітність.
У студентські роки долучалась до проєктів інших організацій. Наприклад, була волонтеркою в Let`s do it Ukraine. У 2012 році я приєдналась до скаутського руху в ролі наставниці.
А потім почався Майдан і ми з друзями пішли туди. Сприяли обліку поранених та вбитих майданівців, перевезенню тих, хто потребував, на лікування. У день штурму Майдану ми теж були там – допомагали евакуйовувати людей з полум’я Будинку профспілок, а в вранці носити тіла хлопців з Небесної сотні.
У 2014-му мій чоловік приєднався до Збройних сил в складі 30 механізованої бригади, а я стала його волонтеркою. З думкою поїхати до нього ближче на Донбас вже наступного року я долучилась до проєкту для підлітків з Донецької та Луганської областей «Відкривай Україну» – ми з командою тоді робили інтерактивне навчання по містах. Були у Дружківці, Костянтинівці, Словʼянську, Краматорську…
Далі я мала 1,5 року досвіду волонтерства в ГО за кордоном: рік в Румунії через програму Erasmus + European Voluntary Service та три місяці в міжнародному скаутському центрі Кандерштег у Швейцарії.
З 2017 року я є президенткою ГО «Агенція Вільного Розвитку». Спершу метою організації був розвиток молоді через участь у міжнародних обмінах. Після мого переїзду в Бучанську громаду ми сфокусувалися на роботі з молоддю Київщини, заснували хаб молодіжних та соціальних ініціатив Rada hub в селі Здвижівка. Наприкінці 2021-го виграли в конкурсі «Громадський бюджет Бучанської громади» ремонт приміщення, який нам виділила міська рада, і вже в січні 2022-го відкрили простір.
На момент окупації Здвижівки ви були там?
Ми виїхали за кілька годин до окупації. Збіг обставин – поїхали в Київ, щоб відвезти подругу та забрати маму, і дізналися, що в село зайшли росіяни.
До деокупації, весь березень, ми з чоловіком щодня несли чергування на блокпості в Києві, багато волонтерили, шукали та передавали різні речі для військових. Після – поїхали допомагати відновлювати село, привозили гуманітарну допомогу. Разом з місцевими волонтерами простору Rada hub та інших ініціатив у співпраці з ГО «БУР» організували понад 15 толок з відбудови села. Відновили 3 будинки, зробили косметичний ремонт та облаштували вбиральні в укритті, відновили зону відпочинку на пляжі.
Усі ці активності були на волонтерських засадах. Коли третій сектор став для вас роботою?
Ще після Майдану я зрозуміла, що хочу бути дотичною до змін в країні та працювати в громадському секторі. У 2018-му я потрапила в професійну команду в U-Cycle (ГО «Асоціація Велосипедистів Києва». Зараз я волонтерю лише в благодійному фонді B-52, який допомагає моєму підрозділу – частково веду комунікації та деякі операційні задачі.
Якими проєктами з усіх реалізованих вами пишаєтеся найбільше?
Є в мене кілька улюблених. Перший з таких – Школа для урбаністів та інженерів-проєктувальників «Міста для людей». Це був українсько-німецький проєкт, тижнева школа. Кращі фахівці у сфері проєктування велоінфраструктури, безпечних та безбарʼєрних міських просторів ділились знаннями з архітекторами, проєктувальниками та активістами.
Ще один крутий Всеукраїнський проєкт, до якого я була дотична як співавторка, – «Велосипедом до школи». Його результатом стало внесення в шкільну програму уроків з безпеки руху на велосипеді, розробка навчальної програми, цікавих велоуроків, посібників для вчителів та учнів. Інший – Міжнародна гуманітарна кампанія BikesforUkraine. Все починалось з кількох десятків велосипедів, а потім стали приїздити цілі фури. Велоактивісти, волонтери, організації закордоном організовували якісь неймовірні збори, муніципалітети кількох міст виділяли частинку бюджету. Логістика – найскладніша і найдивніша річ цієї кампанії – велосипеди їхали з Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Литви, навіть США.
Наразі передано 3100 велосипедів по всій Україні не лише для волонтерів, а для військових, ВПО, працівників муніципалітетів, комунальних служб, родин з дітьми. А в трьох містах – Києві, Чернігові та Одесі – працюють волонтерські веломайстерні, де велосипеди ремонтують на толоках.
У вас великий досвід. Як навчання в Інституті лідерства та управління УКУ вплинуло на подальший професійний шлях?
Після ІЛУ я пішла «свідчити, служити та спілкуватися» (гасло УКУ – ред.) в сили оборони. 10 листопада 2023-го дослухала останні лекції та вже 13 їхала в навчальний центр ЗСУ.
Завдяки освіті та досвіду я досить швидко перейшла з солдатської на командирську посаду. Все чому навчилася на програмі з управління неприбутковими організаціями дуже прикладне на моїй службі в підрозділі – багато процесів, протоколів, підходів доводилося розробляти з нуля. Впевнена: в армії дуже бракує офіцерів з такими знаннями. При тому, що це абсолютно вертикальна структура, люди з бекграундом в бізнесі та громадському секторі швидко впровадили тут горизонтальні зв’язки. Без цього ніяк. У нас технологічна війна – технології та обстановка змінюються настільки швидко, що процеси обміну інформацією також потребують значного прискорення, чого просто неможливо досягти виключно вертикальною взаємодією.
Як бути жінкою-командиром у чоловічому середовищі? Чи не було страшно, що вас не сприймуть?
Командир підрозділу розглядав мою кандидатуру на цю посаду, але я переживала, чи вийде, бо ж у мене бракувало знань по спеціалізації. Однак охочих більше не було, а це комусь потрібно робити. Я подумала і вирішила, що спробую, адже – ось нагода використати мої попередній менеджерський досвід та освіту.
Мені не страшно, я звикла брати на себе відповідальність. Хоча часто це важко морально, фізично та емоційно – високі темпи, великий обсяг роботи, важка ціна помилки.
Знаю, що ви багато думали про мобілізацію під час прощі, яку організував факультет, але вагались. Що все ж таки спонукало прийняти рішення піти на службу?
Це рішення прийшло ще на початку повномасштабного вторгнення. Ми телефонували в Бучанський ТЦК, в раду АТО – сказали чекати дзвінка. У день виїзду з села, бачили величезні черги біля військових частин та ТЦК, тож вирішили нести чергування на блокпості.
Після деокупації, у квітні, повернулись відновлювати свій дім і село, а влітку знову пішли у ТЦК. Чоловіка взяли, а мене – ні. Відмовили, бо я жінка, ще й без військового фаху.
Мені насправді було страшно через ті злочини, які скоїли росіяни в нашій громаді. Я бачила наслідки, говорила з людьми, які це пережили. Тож після відмови вирішила спробувати бути корисною в тилу, допомагати військовим та постраждалим.
Навесні 2023-го я познайомилась з дівчиною-піхотинкою на псевдо Рись. Вона мене надихнула. Сказала, що теж потрапила у військо не відразу, пройшла різні курси підготовки та вишколи – потім її прийняли на службу. Я вирішила, що піду відразу після закінчення програми в ІЛУ, і почала готуватися. Такмед, курси пілотів дронів, спортивна підготовка.
Я відчувала глибоку порожнечу, бувши вдома, розуміючи, що війна не закінчиться скоро, що я можу зробити більше.
Ваш чоловік на той момент уже служив морським піхотинцем. Як він ставився до вашого рішення? Чи вплинула його служба на вашу мотивацію мобілізуватись?
Чоловік був проти. Він знав, що таке лінія фронту, важкі бої, страх та втрати. Він боявся за мене. Але це було моїм рішенням, тож коли сказала, що обрала підрозділ і мобілізуюсь – він не мав вибору, підтримав.
Ви не хотіли дочекатися захисту та вручення дипломів?
Я прийшла в підрозділ у вересні 2023-го. Спершу була волонтеркою. Як на мене, це було гарною ідеєю: придивитись, познайомитись, спробувати. Я майже відразу зрозуміла, що тут моє місце, тому вирішила закінчити курс і мобілізуватися. Спочатку не думала відмовлятися від написання диплома, але зрозуміла, що поєднати буде дуже важко. Сподівалась, що матиму ще три роки, щоб повернутись до цього, але є законодавчі труднощі.
Як вам вдається триматися у війську, бути командиркою, управліницею в армії?
Це важко. Часто треба діяти в умовах невизначеності та обмежених ресурсів. Багато часу йде саме на пошук або розробку та імплементацію інструментів і підходів, на пояснення, чому це важливо.
З іншого боку ти бачиш, як твої побратими втомлені, втрачають мотивацію; бачиш певні недоліки, забюрократизованість та несправедливість в армійських структурах, яка впливає на нас усіх. А ти в будь-якому разі маєш виконати завдання, але разом з тим маєш підтримувати своїх людей, бо люди – найважливіше. Важко тримати цей баланс, коли ти сам час від часу потребуєш підтримки. Деякі кажуть, що я занадто мʼяка, не можу крикнути чи грубо командувати. Я можу, але не хочу, бо не розумію, навіщо. Думаю, що моя перевага – зрозуміти потребу, почути, пояснити, допомогти, якщо не виходить або знайти інші можливості чи ресурси. І це вдається саме завдяки побудові горизонтальних звʼязків, силу яких я добре зрозуміла в громадському секторі, під час навчання і зараз в спільноті.
Що найцінніше взяли зі собою після випуску? Які навички з «попереднього життя» та навчання в ІЛУ дозволяють триматися на плаву?
З Інституту я взяла з собою людей. Досі відчуваю підтримку ІЛУ – спільноти, кураторів, викладачів, одногрупників. До кого не звернусь, завжди є відповідь, порада, підтримка.
З «попереднього життя» мене виручають навички з туризму та вміння пристосуватися до будь-яких навколишніх умов, обходитися мінімальним і водночас створювати комфорт. Це вміння приймати життя в постійних змінах. У туризмі ти щодня збираєш намет і рухаєшся далі в різну погоду і в різній місцевості – треба бути готовим змін. Мене це не дратує і не засмучує, мені нормально, а людям, яким важко даються зміни тут значно складніше, а іноді просто нестерпно.
З навчання в ІЛУ – дуже багато, бо я керую людьми. Насамперед – це цінності, менеджерські підходи, кризовий менеджмент, зокрема управління в умовах невизначеності, комунікація, цифрові навички, фінанси, психологія. Я навіть не можу сказати, чого не застосовую. Але основне – це бажання і вміння навчатись та розвиватись і як фахівець, і як командирка.
Поділіться лайфхаками, які вам допомагають, фізично та морально триматись у важких умовах?
Перша – режим. Сон, їжа, фізичні вправи. Піклування про базові потреби. Служба триває 24/7, тож без дотримання режиму просто не витримати.
Друге – спілкування з друзями, які стали побратими та посестрами та – навпаки – побратими та посестри, які стали друзями, а також з подругами, які, до речі, так чи інакше дотичні до громадського сектору.
Третє – книги та подкасти. Переважно на тему стійкості, психології, військового досвіду.
І четверте – це навчання. Я уважно слідкую за матеріалами та навчанням проєкту «Вдосконалення в дії» для військових, який започаткувала разом з чоловіком викладачка програми ІЛУ Наталія Треніна. Якось я запросила пані Наталію провести навчання з аналізу проведених дій для мого підрозділу, з того часу ми постійно на звʼязку – отримуємо консультації та ділимося результатами того, як той чи інший підхід працює.
