Фізична терапевтка і тренерка з інклюзії Роксоляна Шміло працює з пораненими військовими впродовж восьми років. За цей час вона встигла попрацювати з пораненими військовими у львівському Національному реабілітаційному центрі «Незламні» (UNBROKEN), допомогла відновитися сотням пацієнтів, створила благодійний фонд ROXY для підтримки ветеранів і написала довідник про правильну комунікацію «СВОЇ» – на основі досвіду самих ветеранів. А зараз ще й веде освітню діяльність – від соцмереж до корпоративних тренінгів.
У розмові вона пояснює, чому жалість шкодить, як говорити з військовими, що найбільше гальмує реабілітацію і чи готове українське суспільство до повернення ветеранів.
«Коли цифра перетнула за дві сотні – я перестала рахувати»
Рішення допомагати людям Роксоляна Шміло прийняла ще у 2014 році – під час подій Майдану. Спочатку обирала між психологією і фізичною терапією, але зрештою пішла у напрямок, який тоді в Україні лише почав розвиватися.
Саме з військовими почала працювати ще під час навчання – у 2018 році, у межах програм ООН у Західному реабілітаційно-спортивному центрі.
Пам’ятає не лише свого першого пацієнта, а й багатьох інших. З частиною з них підтримує зв’язок досі чи знає, як склалося їхнє життя після реабілітації.
«Коли десь два роки тому цифра перетнула за дві сотні, я перестала це робити. Бо додалося роботи – з’явилися ще ветерани, які зверталися в фонд, у реабілітаційний центр і так далі», – каже вона.
Реабілітація – це не тільки про тіло
Найчастіше Роксоляна Шміло працює з військовими, які мають ампутації нижніх кінцівок. Останні роки – також із тими, хто повернувся з полону. Багато з них це молоді чоловіки 20-25 років.
«Це більше про невидимі травми війни, які пересічні люди не бачать. Але вони є», – переконана фахівчиня.
Одна з найбільших проблем у реабілітації – не фізичний стан, а демотивація, тож сама фізична терапія неможлива без психологічної складової.
«Тіло не буде відновлюватися, якщо людина перебуває в депресивному стані або постійному стресі. Це все дуже взаємопов’язано. Коли поранений військовий чи ветеран каже: «я нічого не можу» і «я нічого не хочу», він не має мотивації і не бачить сенсу у своєму відновленні, то просто стоятиме на місці»», – веде далі співрозмовниця.
Саме тому важлива мультидисциплінарна команда – із залученням психотерапевтів. Втім, більшість пацієнтів спершу ставляться до цього скептично. Наприклад, 99% чоловіків мають різні думки щодо психотерапії – і зазвичай вони негативні. Тут важливо пояснити, чому ця робота потрібна паралельно.
У таких випадках ключовим стає не лише лікування, а й комунікація – вміння пояснити, підтримати і бути поруч. Зі слів Роксоляни Шміло, не обов’язково одразу давати поради. Важливо вміти вислухати і не переносити ці історії на себе.
Фахівчиня розповідає, що часто військові більше відкриваються саме фізичному терапевту, ніж психотерапевту. І це – про довіру і навичку активного слухання. А ще – про межі.
«Мене називають «Гестапо» – і це нормально»
Роксоляна Шміло зізнається: у роботі їй допомагає те, що вона вміє не «забирати» чужі травми у власне життя. Вона емпатійна і водночас завжди старається розставляти кордони між емоціями інших людей і власними. В її професії це дуже важливо.
За роки роботи пацієнти дали Роксоляні позивний – «Гестапо».
Сама дівчина каже, що це не про жорстокість, а про принциповість:
«Хлопцям потрібна тверезість розуму. Жалість – дуже деструктивна. Вона не допомагає ні в реабілітації, ні в житті», – додає вона.
Повернення до цивільного життя: бар’єри і реальність
Один із головних фокусів роботи Роксоляни Шміло – реінтеграція ветеранів у цивільне життя.
«Це про бути своїми поруч зі своїми. Про можливість навчатися, працювати, відкривати бізнес, ходити туди, де хочеться. І не ловити на собі жалість чи негатив», – коментує вона.
Попри заяви про доступність, вона критично оцінює ситуацію з інфраструктурою у Львові: «Кажуть, що Львів – перший за доступністю. Я з цим не погоджуюся».
Ще один великий бар’єр – працевлаштування і ставлення роботодавців. Адже існує стереотип, що всі ветерани агресивні, з ПТСР і не будуть працювати. З її слів, це не так. І це підтверджують чимало досліджень.
Дівчина наголошує, що суспільство частково готове до повернення військових, але ця готовність нерівномірна. Мовляв, є люди, які цікавляться і хочуть дізнатись щось більше, а є такі, яким нічого не цікаво і до них не достукаєшся навіть через соцмережі чи тренінги.
Як навчити суспільство комунікувати
Щоб навчити суспільство правильно комунікувати з військовими та ветеранами, Роксоляна Шміло почала проводити тренінги – спершу для державних структур, згодом для бізнесу. Йдеться про базові речі: як вести спілкування, як облаштувати робоче місце, як уникати травматичних фраз.
До тренінгів вона залучає і ветеранів – зокрема Євгена Шваба, який після поранення навчається на психолога, пройшов навчання по гештальт терапії. Його приклад, зі слів фізичної терапевтки, показує: навіть зі складною ампутацією життя не закінчується.
Багато речей для учасників стають відкриттям. Зокрема, люди дивуються, що ПТСР є не у всіх. І ще більше – коли чують, що саме люди питають ветеранів у реальному житті.
Фонд ROXY: від походів до медичних запитів
Два роки тому Роксоляна Шміло створила благодійний фонд ROXY, мета і функція якого – допомогти і підтримати воїнів під час реабілітації та відновлення.
Фонд виник за ініціативи самих ветеранів. Спочатку йшлося про прості речі – можливість виїхати в похід, змінити середовище, почати процес реінтеграції ще під час реабілітації. Але на це не було коштів.
«Навіть щоб піти в похід з хлопцями, деяким треба було купити кросівки. Гроші були не у всіх, доводилось вкладати власні кошти, але інколи це було складно робити. Тоді вирішили створити фонд. Завдяки йому тепер можемо більше кататись, їздити, купувати все необхідне», – розповідає фізична терапевтка.
Роксоляна разом з ветеранами часто вела прямі трансляції з походів і небайдужі люди відгукувалися: хтось надсилав кошти, інші писали і запитували потреби і допомагали.
Але якщо на початку своєї діяльності благодійний фонд закривав потреби з рекреаційних виїздів, сплавів на байдарках, каяках, стрільби, що дуже розвантажувало хлопців, то з часом запити змінилися. Все частіше хлопці потребували допомоги з імплантації зубів, лікування рубців на куксах, базових речей на кшталт одягу чи техніки.
«СВОЇ»: довідник, написаний ветеранами
Ідея довідника виникла спонтанно – як реакція на поради в соцмережах від людей без досвіду взаємодії з ветеранами.
«Мене дратує, коли люди без досвіду і жодного стосунку до військових чи ветеранів розповідають, як правильно з ними говорити чи поводитися», – пояснює Роксоляна Шміло.
Коли вкотре вона побачила такий допис у соцмережах, то вирішила, що час руйнувати цю історію і взятись за написання самій.
Над довідником працювали соціологи, психотерапевт і сама Роксоляна. В основі – опитування військових і їхніх родин.
Фахівчиня розповідає, що довідник «СВОЇ» – це не теорія від цивільних. Це чистий досвід ветеранів і ветеранок і до кожної ситуації є відповідні цитати.
Загалом у довіднику – понад 80 сторінок: про гроші, жалість, комунікацію, тригери, а також практичні поради: як реагувати на панічні атаки чи флешбеки, що варто говорити, а яких фраз уникати. Тож головна мета довідника – достукатися до суспільства, навчити їх правильно комунікувати з ветеранами.
Крім довідника буде ще коротка брошура, в якій буде викладений основний матеріал. Її уже скоро можна буде побачити в кафе, навчальному закладі.
Зі слів Роксоляни Шміло, повна версія довідника буде безкоштовною в електронному форматі. Роздрукують лише невелику кількість, за потреби вона буде платною, а всі донати з продажу скерують у благодійний фонд.
Сама презентація довідника відбудеться 23 квітня. Старт о 18.30. Локація – Пасіки-Зубрицькі, вулиця Дорожна, 60, термінал D. Вхід: вільний за попередньою реєстрацією. Лінк на реєстрацію тут.
«Спочатку бачити людину»
На думку Роксоляни Шміло, головне, що має змінитися в суспільстві – це їх ставлення. Зокрема, треба просто бути людьми, стати добрішими і перестати оцінювати за зовнішністю.
Вона наголошує: важливо спершу бачити людину, а вже потім її травму: «Коли людина дивиться з голови до ніг – це не окей. Але якщо підходить і нормально запитує – це абсолютно нормально».
Ще одна важлива річ – не нав’язувати допомогу. Мовляв, ми звикли допомагати, бо «так треба». Але можна спочатку запитати, чи ця допомога взагалі потрібна.
Успішна реінтеграція на думку фахівчині – це не про ідеальне відновлення. А про можливість знайти себе в цивільному житті.
Роксоляна наводить приклади своїх пацієнтів, які після реабілітації працюють, навчаються, відкривають бізнеси, переїжджають, будують нове життя.
«Не варто чекати, що хтось щось принесе під ніс. Важливо діяти самому. І добре, коли поруч є правильне середовище», – пояснює вона.
Попри складність роботи, Роксоляну тримають саме її пацієнти: ветерани, поранені, бажання допомогти їм, відновити функції, життя і далі продовжувати жити без якихось перепон.«Самі хлопці навчили мене не здаватися. Вірити у те, що після чогось поганого завжди настане щось добре і хороше. І я схильна їм вірити», – наостанок зазначила Роксоляна Шміло.
Фотографії надала Роксоляна Шміло
