У львівській лікарні Святого Луки, де щодня борються за відновлення після важких поранень, є ще одна, менш помітна, але важлива підтримка – турбота про звичні речі. Раз на кілька днів замість медичних процедур – звук машинки для стрижки, замість лікарів – волонтери з ножицями в руках. Тут безкоштовно підстригають і голять поранених військових. Уже два роки серед них – Тетяна, яка приходить не лише змінити зачіску, а й підтримати тих, хто проходить лікування після фронту.
Тетяна – внутрішньо переміщена особа. Разом із сім’єю вона виїхала з Харкова у березні 2022 року, коли залишатися вдома стало небезпечно. У Львові працює адвокаткою, однак ще раніше, у рідному місті, мала досвід роботи в перукарні. Каже, саме це зараз і стало в пригоді.
«Приблизно два роки тому я побачила у соцмережах допис львівської волонтерки Іванни – шукали людей, які могли б безкоштовно стригти поранених військових у лікарнях. Я раніше працювала у перукарні, тож вирішила зголоситися. Відтоді періодично приходжу в лікарню Святого Луки», – розповідає вона, додаючи, що повертатись до улюбленої перукарської справи їй було не важко, тим паче, удома вона досі стриже сина, чоловіка, а доньці фарбує волосся.
Організацію процесу, каже Тетяна, бере на себе Іванка: формує списки охочих, уточнює, кому потрібна стрижка, а кому – догляд за бородою, і координує волонтерів у соцмережах. Самі ж майстри обирають зручний день і приходять зі своїми інструментами.
Тетяна зазвичай приходить у лікарню кожну другу суботу місяця. Її робочий день тут триває з ранку і до вечора.
«Я не ходжу відділеннями у пошуках клієнтів – мені дають готовий список. Я лише кажу, коли зможу прийти. У призначений день збираю інструменти: ножиці, машинку, леза, накидку, дзеркало – і їду в лікарню», – пояснює вона.
Жінка спеціалізується переважно на чоловічих стрижках, тож легко виконує будь-які побажання військових і доглядає за бородами.
Перший день волонтерства вона пам’ятає особливо добре.
«Це було опікове відділення. У військових були важкі поранення: опіки, ампутації, хтось мав ПТСР. Дехто міг ходити, а хтось був прикутий до ліжка. Найважче було морально налаштуватися. Але я зрозуміла: це такі ж люди, як і ми. Їх не треба жаліти – треба просто якісно зробити свою роботу», – каже Тетяна.
За цей час вона підстригла вже кілька сотень військових. Лише під час першого візиту – близько тридцяти. У середньому за день обслуговує до десяти людей.
Тих, хто може пересуватися, стриже у душових або вбиральнях. Якщо ж людина лежача – працює просто біля ліжка: застеляє накидку і береться до роботи. Іноді допомагає ще й помити голову, або ж це роблять санітарки чи родичі поранених. Після стрижки прибирає сама.
Не всі зі списку приходять – когось переводять в інші відділення чи лікарні, когось виписують. Але буває і навпаки: під час роботи додаються ще кілька людей без запису. Тетяна каже, що не відмовляє нікому.
Найчастіше військові запитують, коли вона прийде знову. Один із них – Руслан – навіть узяв на себе організацію: складав списки, збирав побажання побратимів і телефонував волонтерці, щоб узгодити кількість людей. Зараз його з лікарні уже виписали.
«У мене вже є «постійні» клієнти – ті, хто довго лікується, а потім проходить реабілітацію. Часто просять підстригти так само, як минулого разу», – каже вона.
Найскладнішими, зізнається, бувають ситуації, коли просять підстригтися цивільні пацієнти.
«Дехто думає, що якщо ти волонтер, то маєш допомагати всім. Але я працюю саме для військових», – пояснює Тетяна.
Попри стереотипи, у лікарнях, каже вона, ніхто не стриже «аби як». Навпаки – стараються ще більше.
«Хлопці дуже доглядають за собою. Часто вже знають, яку стрижку хочуть. Популярний, наприклад, напівбокс. Доглядають бороди, вуса, брови – тому я для них ще й барбер», – усміхається вона.
Бувають і незвичні прохання. Один із військових, який слухав реп, попросив виголити брову, як у Емінема, та зробити нестандартну бороду.
Були й складніші випадки. Зокрема, чоловік із важким пораненням обличчя – настільки, що було видно зуби. Його дружина попросила допомогти з голінням, бо самостійно не справлялася.
Для Тетяни ця робота – більше, ніж волонтерство. Каже, що це її вдячність. За те, що живе і може працювати.
Під час стрижок вона часто стає ще й співрозмовницею.
«Хтось замкнений і мовчить, а хтось хоче говорити – про життя, про поранення. Тоді доводиться бути ще й психологом», – додає жінка.
Вона зізнається: кожен такий візит – це і робота над собою.
«Я вчуся спілкуватися з військовими. Сьогодні вони ще лікуються, а завтра будуть поруч із нами – у транспорті, в магазинах. Нам усім треба вчитися жити разом», –каже вона.
За два роки, додає Тетяна, навчилася відчувати людей – розуміти, хто хоче розмови, а кому потрібна тиша. Хтось ділиться пережитим, а хтось жартує навіть про свої поранення.
«Пам’ятаю, як один чоловік з ампутацією сміявся, що тепер йому треба мити лише одну ногу», – пригадує вона.
Тетяна каже: приходитиме до лікарні стільки, скільки матиме сили і натхнення.«Ми маємо так само відповідально ставитися до своєї роботи, як і вони до своєї. Вони ж не йдуть із поля бою, навіть коли важко. Тому і я не зупинюся. Працюватиму до перемоги», – підсумовує вона.
Фото Іванни Львівни
