«Спершу Курська операція виглядала майже нереальною»: інтерв’ю з військовослужбовцем, блогером та учасником Курської операції Сергієм «Кумом» Пруцких

До повномасштабної війни Сергій Пруцких за позивним «Кум» будував кар’єру в барній індустрії, працював із коктейлями, гостями та новими проєктами. Після 24 лютого він добровільно пішов до війська, з часом почав працювати з безпілотниками, пройшов шлях від перших бойових завдань до підрозділу «Нахтіґаль» і тепер поєднує службу з відеопроєктом, у якому фіксує історії військових та зміни, що принесла війна. Про свою службу, блогерську діяльність та наступ на Курщину розповів Сергій у інтерв’ю для «Ветеран Медіа». 

До 24 лютого 2022 року, життя Сергія було зовсім іншим – нічні зміни, барна стійка, коктейлі, гості, нові заклади та цікаві проєкти. Майже десять років він розвивався у барній індустрії: починав як бармен, згодом працював бар-менеджером, пробував себе на різних позиціях і поступово розвивався як бартендер. Це була сфера, де він почувався на своєму місці. Саме напередодні 24 лютого Сергій мав зустріч із хлопцями, які планували запускати нові проєкти. Обговорювали поїздку до Тернополя з так званим guest bartending – форматом, коли бармен приїжджає в інший заклад, демонструє свої коктейлі, ділиться досвідом, проводить лекції.

«Я з тих людей, які не думали, що буде вторгнення – ігнорував повністю всю інформацію, яка була в медіа перед тим. Думав, та ні, не може бути. Яке? Коли? Чого? Навіщо?» – визнає Сергій. 

Як пригадує військовий, з хлопцями вони просиділи майже до третьої ночі. Після зустрічі Сергій повернувся додому й уже перед відпочинком отримав повідомлення від мами – що почалося вторгнення. Спершу він не сприйняв це всерйоз. Подумав, що вона знову прочитала щось тривожне в новинах. Але майже одразу почали з’являтися повідомлення про вибухи й удари по різних містах України. Тоді він зрозумів: відбувається щось значно серйозніше, ніж він готовий був собі уявити.

«Чітко пам’ятаю ці події, тому що я зібрав свій рюкзак. Я тоді проживав на зйомній квартирі в центрі міста. Поїхав до мами, з нею переговорив, зібрався і вирушив в бік знайомих друзів – ветеранів, щоб піти у військо і поговорити що ж робити далі. Тоді і став на цей шлях», – каже чоловік. 

Думки про військо в Сергія з’явилися ще задовго до повномасштабного вторгнення. У 2015–2016 роках він уже вагався, чи долучатися до війська, однак тоді на службу так і не потрапив. Разом зі своїм другом – Сергієм Шолтисом, вони не раз обговорювали цю тему. Для себе домовилися: якщо ескалація пошириться на інші регіони України, вони без роздумів долучаться до Сил оборони. У 2022 році так і сталося. Обоє прийняли те рішення, про яке говорили ще кілька років тому – Сергій, який знову повернувся у військо після цивільного життя, та “Кум”, який пішов добровольцем, за його словами, жоден із них про це не шкодує.

Від початку повномасштабного вторгнення він потрапив до 142-ий центр Сил спеціальних операцій. А з третього березня 2022 року  – 73 морський центр ССО. Часу на повноцінну підготовку майже не було: спершу з’явилися перші завдання, а вже потім – навчання і базова військова підготовка в прискореному форматі.

«У 2023 році ми перевелися в інший полк. Тоді ще не було Сил безпілотних систем, а 14-й полк у цій сфері тільки формувався. Ми перейшли туди цілою групою із 73-го центру й почали займатися безпілотниками літакового типу, або так званими “крилами”. На той час вони могли летіти приблизно на 100 кілометрів у глибину ворога й виконувати завдання по різних цілях. Серед них були, зокрема, НПЗ та скупчення техніки чи особового складу. Нам ставили завдання, і ми його відпрацьовували», – каже Сергій.

Військовий розповідає, що з часом їхню групу залучили до створення окремого батальйону. Після розмови з командиром, якому запропонували очолити цей напрям, саме ця команда стала основою майбутнього батальйону – підрозділу «Нахтіґаль». 

Активно формувати підрозділ почали влітку 2023 року. За словами Сергія, перші співбесіди з кандидатами стартували приблизно 15 липня. Тоді команда відбирала людей, які мали посилити майбутній «Нахтіґаль» і працювати в одному з найдинамічніших напрямків війни, а саме з FPV-дронами. 

«З часом усе почалося масштабуватись та розвиватись. На даний момент я займаюся в підрозділі зовнішнього комунікацією, фандрайзенгом, рекрутингом та медіаконтентом в тому числі», – ділиться чоловік.

За час служби Сергій працював на різних напрямках. Спершу був оперативним черговим у штабі: стежив за обстановкою на напрямку роботи підрозділу та координував процеси. Згодом виконував завдання у взводі розвідки та коригування: разом із побратимами знаходив ворожі цілі й передавав інформацію для подальшого ураження, зокрема засобами HIMARS та пілотами різних підрозділів. Окремо Сергій згадує, як у 2023 році в підрозділі почав розвиватися FPV-напрям. Тоді один із побратимів із позивним «Пінгвін» приніс перші FPV-дрони, паяв, налаштовував і тестував їх. Не все виходило одразу, однак саме з таких експериментів поступово виросла повноцінна робота з FPV.

«Спершу в ефективність цих дронів мало хто вірив. Коли військові розповідали, що FPV може долати 7–10 кілометрів і знищувати бронетехніку, це часто викликало сміх. Та згодом скепсис зник: з’явилися виробники, інструктори, нові моделі дронів і підходи. Те, що починалося як експеримент, стало одним із ключових напрямків сучасної війни», – зазначає Сергій.

Сергій переконаний, що Україна має ділитися своїм досвідом із партнерами, адже ніхто у світі не застрахований від подібної загрози. За його словами, випадки зальоту ворожих дронів уже фіксували в сусідніх країнах, зокрема в Польщі, Румунії та Молдові. Окремо Сергій наголошує: дронова війна не зупиниться. Навпаки, зона ураження, кількість безпілотників та технологічні рішення лише масштабуватимуться. Зокрема, дедалі більшу роль відіграватимуть інновації та штучний інтелект. На його думку, навіть після завершення бойових дій розвиток безпілотних систем не припиниться – ця сфера й надалі змінюватиме характер сучасної війни.

Курська операція 

6 серпня 2024 року – Збройні сили України перетнули кордон із росією біля міста Суджа. Після цього українські війська почали просуватися вглиб російської території й за кілька днів узяли під контроль кілька сотень квадратних кілометрів. Це була перша велика операція України на прикордонній території росії від початку повномасштабного вторгнення. 12 серпня українська влада вперше підтвердила участь ЗСУ в наступі. А 14 серпня заявила, що українські війська створили «буферну зону» для самооборони. Наприкінці серпня Україна контролювала близько 1100 км² Курської області.

«Нас перевели на Сумський напрямок, не пояснюючи причин, але перемістили туди весь підрозділ. Згодом сказали налагодити взаємодію з десантно-штурмовими військами, які поступово вводили нас у ситуацію та пояснювали, що там відбуватиметься. Перші наші завдання полягали в тому, щоб вибивати камери  противника, розташовані на кордоні з Сумщиною», – зазначає Сергій.

Приблизно за день до початку операції, як пригадує військовий – десантно-штурмові війська попередили їх про майбутні дії на території противника. Наступного дня підрозділу передали карту із зазначеними точками, маршрутами та контрольними пунктами.

Сергій зізнається, що спершу це виглядало майже нереальним. Однак уже близько четвертої ранку операція розпочалася, і в перший день кілька населених пунктів перейшли під контроль українських суміжних підрозділів. Його група допомагала прикривати їх з повітря FPV-дронами, а також уражати ворога в укріплених приміщеннях і бліндажах.

«Військові і я у тому числі спілкувалися з місцевими жителями. І, чесно кажучи, не було відчуття, що ти перебуваєш десь на території росії. Радше здавалося, що це якесь село в Україні, де люди просто говорять із військовими. Якоїсь агресії з боку місцевих не було. Насамперед у них було здивування. Вони не розуміли, чому їх не евакуювали, чому не вивезли. Дивувалися, чому їхня влада, відходячи, фактично відрізала їх від електрики, водопостачання й будь-якої допомоги. Їх просто залишили напризволяще. Там були люди, які могли пересуватися самостійно, а були й ті, хто не міг. Наприклад, жінка, з якою ми спілкувалися, майже не ходила. Ми привозили їй їжу, воду, медикаменти, вона передавала нам запити, а ми намагалися допомогти», – розповідає Сергій.

За словами Сергія, деякі місцеві жителі розповідали, що знали про жахіття, які російські війська чинять в Україні. Водночас для частини людей уже не мало значення, хто саме прийшов у їхнє село – українські військові чи хтось інший. Насамперед вони думали про власне виживання та про те, що буде з їхніми рідними. Частина ж місцевих одразу переходила на українську мову. За його словами, у підрозділу навіть є відео, де один із побратимів із позивним Джміль запитує людей, куди вони йдуть, а ті впевнено й чисто відповідають українською. Це, каже військовий, було особливо показово: на цих територіях українська мова не зникла, попри роки російського впливу.

Окремою темою стала реакція росіян на назву підрозділу «Нахтіґаль». Сергій зазначає, що російська пропаганда намагалася використати цю назву для інформаційних атак і очорнення підрозділу. Її свідомо прив’язували до нацистської Німеччини та просували ці маніпуляції не лише в російському, а й в українському та іноземному інформаційному полі.

За словами Сергія, після згадки про батальйон «Нахтіґаль» тема швидко розійшлася в інформаційному просторі, як українському, так і російському. Про підрозділ писали й іноземні медіа, зокрема CNN та BBC. Водночас, каже він, з боку партнерів критики не було, принаймні він такого не пригадує.

Натомість російська пропаганда використала назву підрозділу для просування звичного для себе наративу про «нацизм». Сергій вважає, що для росіян назва конкретного підрозділу не має принципового значення: «Нахтіґаль», «Едельвейс» чи будь-який інший підрозділ, у їхній риториці вся Україна однаково постає як ворог, якого вони називають «нацистами».

Військовий каже, що така реакція не була для нього несподіваною. Навпаки, йому було показово спостерігати, як російські пропагандисти продовжують згадувати підрозділ і використовувати його у своїх ефірах та публікаціях. Зокрема, за словами Сергія, тему «Нахтіґаля» підхоплювали й великі російські пропагандистські майданчики. 

Бородаті Мюслі та відеопроект на колесах 

Ще за кілька місяців до повномасштабного вторгнення Сергій створив YouTube-канал «Бородаті мюслі». Ідея проєкту виросла з його барменського досвіду: за барною стійкою він постійно зустрічав дуже різних людей, із різними професіями, історіями й поглядами. 

Після долучення до Сил оборони проєкт довелося відкласти. У перші місяці, а фактично й у перше півріччя служби, Сергію було не до каналу. Він швидко вчився у старших і досвідченіших побратимів, переймав їхній досвід і намагався не відставати в новій для себе реальності.

«Згодом я поступово почав повертати проєкт у своє життя. Цивільного контенту там уже майже не було, натомість з’явився військовий: влоги з передової, відео із сектору бойових дій, розмови з побратимами. Пізніше ми почали виходити й у соціальні теми – знімати опитування та інші формати. Часто ідеї народжувалися саме на фронті, у розмовах із побратимами, а потім я переносив їх на людей, яких зустрічав на вулиці», – каже військовий. 

Згодом у Сергія з’явилося бажання масштабувати проєкт і вийти на новий рівень. Для цього потрібні були техніка та простір, де можна було б записувати розмови, збирати людей і, як він сам це називає, колекціонувати їхні історії.

Насамперед його цікавлять історії військових, які колись, як і він, були цивільними, але через війну змінилися, адаптувалися до нової реальності й трансформували власне життя. Саме ці зміни, думки та досвід Сергій хоче фіксувати у відеоформаті.

«Так виникла ідея мобільної студії, яку можна розгорнути будь-де. Чи біля будинку, у дорозі чи поруч із місцем служби. За потреби можна швидко організувати запис подкасту або прямий ефір за допомогою Starlink», – зазначає Сергій. 

Найпростішим форматом для каналу військовий називає соціальні опитування. Часто він знімав їх під час поїздок до Дніпра – коли відвозив авто на ремонт, забирав волонтерську допомогу чи дрони для підрозділу. Складнішими були інтерв’ю: потрібно знайти героя, організувати зйомку, виставити камери й світло. Найбільше часу забирав монтаж, який раніше Сергій робив сам. Через службу відео іноді виходили з великими паузами, адже військові завдання завжди були для нього на першому місці.

Зараз із монтажем йому допомагає окрема людина, тому працювати над каналом стало легше. Водночас частина коротких відео Сергія торкається чутливих для суспільства тем, зокрема питань, пов’язаних із ТЦК та СП.

«Я намагався витримувати нейтральність, хоча іноді це справді дуже важко. Блогерство – це не чиста журналістика, але я все одно старався бути трохи журналістом. Коли ставиш людині запитання, важливо не переконувати її одразу, а дати висловитися, почути її думку й аргументи. Звісно, були моменти, коли дуже хотілося заперечити. Особливо коли люди говорили різні нісенітниці про “братські народи” чи висловлювали агресивніші позиції. Але я намагався тримати себе в руках», – розповідає Сергій.

Сергій зізнається, що хотів би масштабувати проєкт. Саме тому він подався на грант від Українського ветеранського фонду, щоб отримати можливість розвивати мобільну студію й втілити ідею, яка давно була для нього важливою. Створення контенту цікавило його ще до служби. У 2019–2020 роках він вів TikTok-канал, де показував, як готувати коктейлі з різних інгредієнтів. Згодом цей інтерес трансформувався у відеоформат, інтерв’ю та документування історій військових.

У майбутньому Сергій хотів би бачити не лише окремі студії у Львові чи Дніпрі, а повноцінний продакшн, який створюватиме якісний український контент. На його думку, в інформаційному полі досі бракує сильних продуктів про військових, ветеранів, сучасну війну та історичну пам’ять, і саме цю прогалину він хотів би заповнювати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Я розумію, що моя кров може врятувати чиєсь життя». У центрі Львова провели масштабну донорську акцію.