В Антарктиді вони вчилися виживати серед льоду, тиші й вітру. Тепер ці ж люди тримають інший край світу – український фронт. Вадим Жуковський, фізик і полярник зі станції «Академік Вернадський», колись налаштовував сейсмоприймачі, щоб Україна могла «чути» далекі поштовхи планети. Сьогодні він служить у 159-й бригаді й працює з безпілотними системами. Себе та інших полярників у війську вони називають просто – «бойові пінгвіни». Про свій шлях, як учасника антарктичної експедиції, мобілізацію у військо, а також про особливості використання досвіду життя у антарктичних умовах у війську – експолярник розповів у інтерв’ю для «Ветеран Медіа».
Усе життя Вадим Жуковський пов’язане із фізикою. Він навчався у фізико-математичній школі в Одесі, а згодом закінчив фізико-математичний ліцей. Після цього без іспитів вступив до педагогічного університету на фізико-математичний факультет. Після завершення навчання Вадим Жуковський продовжив науковий шлях: вступив до аспірантури на кафедру фізики, закінчив її та захистив кандидатську дисертацію.
Знімок екрану відео Угруповання об’єднаних сил, на фото: Вадим Жуковський.
За його словами, фізика стала основою всього його життя. Він звик постійно розв’язувати задачі: як теоретичні, так і практичні. Водночас себе він більше пов’язує саме з прикладною фізикою, де знання допомагають знаходити рішення для реальних проблем. В Антарктиді Жуковський побував двічі. Його перша експедиція відбулася у 2008–2009 роках – це була 13-та українська антарктична експедиція. Удруге він вирушив туди у 2020–2021 роках – в 25-ту наукову експедицію.
Фото: особистий архів Вадима Жуковського.
Повернувся він незадовго до початку повномасштабного вторгнення, менш ніж за рік до лютого 2022-го. З часом доєднався до складу 159-ї окремої механізованої бригади – новоствореного з’єднання Сухопутних військ Збройних сил України, де перебуває й досі та виконує роботу пов’язану з його професійним напрямком та безпілотними системами. А себе та своїх побратимів–полярників називає «Бойовими пінгвінами».
«Так сталося, що після захисту моєї кандидатської дисертації до мене звернувся заступник директора з наукової роботи Національного антарктичного наукового центру. Він був присутній на захисті й зацікавився моєю роботою. Моя дисертація була пов’язана з вимірюванням мікропереміщень оптичними методами. І він запитав: “А ви могли б зробити сейсмоприймач, який працював би на ваших оптичних методах?” Я відповів, що можу. Класичні сейсмоприймачі (спеціальний датчик, призначений для перетворення механічних коливань ґрунту (швидкості або прискорення) на електричний сигнал). Раніше використовувалися подібні, але вони були електродинамічними. Але, на мою думку, вони вже не відповідали сучасним потребам. Тому ідея створити новий прилад на основі оптичних методів виглядала дуже перспективною», – поділився Вадим Жуковський.
Фото: особистий архів Вадима Жуковського.
Військовий пояснює, що класичні сейсмоприймачі мали суттєве обмеження: їхня чутливість залежала від частоти власних коливань. Через це вони не могли забезпечити достатньо точні амплітудно-частотні характеристики, яких уже вимагали сучасні задачі. За його словами, навіть понад десять років тому було зрозуміло: нові сейсмоприймачі мають якомога точніше відображати сейсмічний сигнал у низькочастотному діапазоні. Саме тому оптичний метод став одним із перспективних способів удосконалення таких приладів. Тоді він створив перший сейсмоприймач для випробувань.
«Я поїхав на антарктичну станцію, щоб випробувати цей сейсмоприймач. І тут може виникнути логічне запитання: навіщо везти якийсь сейсмоприймач аж в Антарктиду і встановлювати його там? Річ у тім, що Україна свого часу була ядерною державою. І хоча ми відмовилися від ядерної зброї, Україна залишилася частиною міжнародної системи спостереження за ядерними випробуваннями. У нас є центр, який займається таким моніторингом. Наша країна значною мірою розташована на так званому гранітному щиті. У цьому щиті встановлені сейсмоприймачі. Фактично він працює як великий природний резонатор: добре “чує” різні коливання і землетруси, і ядерні випробування, які відбуваються на планеті», – додає чоловік.
Вадим Жуковський пояснює, що Україні потрібно було мати сейсмоприймачі не лише в Північній, а й у Південній півкулі. Саме тому антарктична станція «Академік Вернадський» стала важливою базою для таких досліджень. За його словами, сейсмічні сигнали можна ефективно фіксувати лише на певній відстані від станцій, тому без обладнання в Антарктиці Україна не могла повноцінно моніторити процеси в південній частині планети. Як пригадує чоловік, перші випробування на станції були невдалими. Сейсмоприймачі працювали погано через складні умови, низькі температури та кабелі, не пристосовані до антарктичного клімату. Але цей досвід став важливим: помилки врахували в наступних модифікаціях приладу.
Фото: особистий архів Вадима Жуковського.
У 2020 році Жуковський знову вирушив на станцію «Академік Вернадський». Цього разу він відповідав за розгортання сейсмічної групи. На станції встановили п’ять сейсмоприймачів і залишили запасні сенсори. Відтоді вже п’ятий рік Україна отримує необхідні дані. Згодом ці сенсори знайшли застосування не лише для моніторингу ядерних випробувань. Після подій 2014 року, коли стало очевидно, що країна має нові безпекові загрози, науковці почали шукати вітчизняні рішення для захисту державних об’єктів і складів.
«Зразки, які пропонували ми тоді, відрізнялися від інших. Наприклад, у нас була, умовно кажучи, конкуруюча команда – Київська політехніка. Вони також пропонували свої версії сейсмоприймачів, але наша розробка значно вигравала. Уже тоді ми застосовували безпосередньо в сейсмоприймачі нейронну мережу. Ми пішли нетрадиційним шляхом: прилад не просто фіксував порушення чи появу сигналу. Нейронна мережа була навчена розпізнавати, що саме відбувається: йде людина, їде легковий автомобіль чи рухається важка військова техніка», – каже військовий.
Він додає, що у 2017 році систему випробували на ділянці державного кордону в Одеській області, поблизу Придністров’я. На одному кілометрі встановили сейсмічні датчики, і вже за місяць їхня робота допомогла затримати двох контрабандистів. Розробку пропонували запустити у виробництво, однак через бюрократію проєкт не отримав широкого впровадження. Пізніше команда працювала над сейсмоакустичною системою для виявлення низьколітаючих об’єктів, тоді її розглядали як засіб проти гелікоптерів і крилатих ракет. Вона мала розпізнавати цілі за допомогою нейромережі, визначати координати й передавати дані на сервер. У 2019 році проєкт передали до Міністерства освіти і науки, але далі розробки він не просунувся.
Фото: особистий архів Вадима Жуковського.
«Коли я повернувся з останньої експедиції, у мене було певне розчарування. Насамперед у тій сфері, де я працював, тобто в освіті. Тоді я вирішив для себе, що хочу залишити викладацьку практику й зайнятися програмуванням. Тобто, перейти в ІТ-сферу, так склалося, що одна компанія отримала від NVIDIA новий одноплатний комп’ютер NVIDIA Jetson AGX Xavier. Він ще не продавався офіційно, але вже розповсюджувався серед розробників. Компанія мала цей пристрій і шукала людину, яка могла б працювати з ним ще до виходу на ринок. Потрібно було створити розробку, яка показала б можливості нового графічного процесора, зокрема для подальшого продажу й практичного використання цього рішення», – каже Вадим.
Як пригадує військовий, ще у 2019 році він проходив службу в ТрО Одещини, тож його облікові дані вже були в ТЦК та СП. Згодом він отримав повістку й ухвалив рішення піти до війська. За його словами, він розумів, що такий момент може настати, тому був готовий: якщо прийде повістка, то піде служити.
«Я звернувся до ТЦК, а звідти потрапив до рекрутингового центру 159-ї бригади. Там мені сказали: “Ви ж працювали в Ajax, зараз разом з іншими хлопцями займаєтеся проєктами, пов’язаними з розробками й підприємцями. Нічого страшного, тепер будете робити те саме, але вже в 159-й бригаді”. Я відповів: “Добре, будемо працювати”. Так я опинився в майстерні 159-ї бригади. І вже понад рік служу в лавах ЗСУ, а саме у батальйоні безпілотних систем. Зараз я займаюся розширенням бойового навантаження безпілотних літальних апаратів. Якщо простіше, працюю над тим, щоб сучасні “пташки” могли виконувати більше бойових завдань і бути ефективнішими на фронті», – каже військовий.
Вадим Жуковський розповідає, що зараз команда працює одразу над кількома напрямами. За його словами, три проєкти вже проходять випробування, та пояснює, що серед головних завдань: підвищити точність роботи безпілотників і зробити їх ефективнішими. Друге ключове завдання пов’язане з тим, щоб зменшити зайві витрати бойового навантаження. Інший – із підвищенням ефективності ураження завдяки точнішому застосуванню наявних засобів. Також команда розглядає можливість використання сейсмічних технологій для охорони об’єктів і систем розвідки.
Фото: особистий архів Вадима Жуковського.
Експедиції та військо: що спільного між такими різними світами
«Досвід, який я отримав в експедиціях, певною мірою відчувається і тут на передовій. І фронт, і експедиція – це не домашні умови. Це командна робота, де всі об’єднані спільним завданням. Усе спрямоване на результат, і саме це створює відчуття побратимства. Це дуже важливо. Складні умови теж у чомусь схожі. Але є й те, що кардинально відрізняється – це постійна загроза життю й адреналін. На фронті часто бувають сильні сплески адреналіну. Це як нітро для двигуна: воно може різко підвищити потужність. Але якщо цим зловживати, можна просто спалити двигун», – каже Вадим Жуковський.
Загалом станом на кінець 2025 року до лав української армії на боротьбу з російським агресором стало 32 полярників. Та і ті, хто просто допомагає війську та колегам-полярникам. Як ділиться чоловік, учасники експедицій, хоч і у різних куточках країни, все одно підтримують спілкування, надають підтримку а також, знають хто є у війську, і де перебувають.
«Ми дуже часто спілкуємося з полярниками. Є різні питання: хтось кудись переводиться, у когось проблеми зі здоров’ям, комусь потрібна допомога чи порада. Серед полярників є справжнє побратимство. Антарктичний центр став таким хабом, який підтримує своїх. Особливо тих, хто зараз служить у лавах Збройних сил України. Нам пишуть, питають, що потрібно, чим можуть допомогти. Вони навіть створили свою банку. Птушкін спільно з центром зняв фільм про Антарктику, показує його, а кошти з показів спрямовує на потреби ЗСУ зокрема для нас – “бойових пінгвінів”. Так ми між собою називаємо полярників, які зараз воюють. Є і фінансова підтримка, і матеріальна допомога, і обладнання. Закуповують те, що кому потрібно», – каже військовий.
Вадим Жуковський каже, що досвід антарктичних експедицій складно пояснити кількома словами. Для нього це не лише особистий досвід, а й важливий досвід для держави загалом. Антарктида, за його словами, особливе місце. Вона нікому не належить, тому там на перший план виходять не кордони чи політика, а люди й уміння взаємодіяти. У суворих умовах стає зрозуміло: вижити можна там, де є взаємна підтримка.
Фото: особистий архів Вадима Жуковського.
Він пригадує, що на антарктичних станціях зустрічав людей з різних країн: китайців, німців, американців, австралійців, чилійців, аргентинців. Усі вони говорили різними мовами, мали різні культури, але жили схожими речами: родиною, дітьми, роботою, відповідальністю.
Фото: особистий архів Вадима Жуковського.
Саме там, каже військовий, особливо гостро відчувається, що людство має більше спільного, ніж здається. У таких умовах дрібні конфлікти й побутові суперечки втрачають значення. Натомість важливим стає інше – зберегти життя, підтримати одне одного і не забувати, що всі люди живуть на одній планеті. Для нього Антарктида стала простором, де найкраще видно: об’єднання навколо спільних проблем – це не абстрактна ідея, а умова виживання.
«В Антарктиці ти просто приходиш і тебе ніхто не зупиняє. Там немає поліції, немає кордонів у звичному для нас сенсі. І саме там починаєш по-справжньому розуміти, що ти живеш на Землі. Чи вдасться колись перенести таку атмосферу на всю планету? Можливо. Я думаю, у майбутньому людство має до цього прагнути. Ми вже бачимо, як світ поступово об’єднується. Європейський Союз – це приклад того, як багато різних націй можуть жити разом, домовлятися і будувати спільний простір. Західний світ, наша культура, теж рухається в цьому напрямку. Але, на жаль, це подобається не всім. Комусь хочеться повернути світ назад. Та зворотного шляху вже немає. Ми просто хочемо жити. І ми боремося за це. Бо якщо зупинимося – нас знищать», – ділиться військовий.
Військовослужбовці, які проходять службу за контрактом, стикаються з однаковою ситуацією: строк контракту формально завершився, але звільнення не відбувається.…
