Юрій Глущенко – прикордонник, який пройшов «Азовсталь», поранення, етапування російськими СІЗО і колоніями упродовж трьох років, але який вистояв.
У День прикордонника, який відзначають 30 квітня, розповідаємо його історію – про війну, оборону Серебрянського лісу та заводу «Азовсталь», полон, віру, яка тримала, і повернення, яке здавалося майже неможливим.
Від математики до прикордонної служби
Юрію Глущенку 49 років і він родом із Чернігівської області. За освітою – вчитель математики: навчався у Чернігівському державному педагогічному університеті, певний час працював у школі. Та коли її закрили, вирішив змінити професію.
Його рідне місто розташоване неподалік кордону з росією, там була прикордонна застава – так Юрій і обрав службу.
До 7 прикордонного Карпатського загону потрапив, як каже сам, «за випадком долі». Під час служби на Чернігівщині навчався у школі прапорщиків у Хмельницькому, після чого через службову необхідність його перевели на західну ділянку кордону.
З 2004 року він служив на Львівщині.
Війна, Маріуполь і «Азовсталь»
У січні 2022 року Юрія перевели до Донецького прикордонного загону, який базувався у Сартані поблизу Маріуполя. Саме там він і зустрів повномасштабне вторгнення.
Працював водієм: перевозив особовий склад, продукти, паливно-мастильні матеріали – усе, що було необхідне для підрозділу.
Виконував бойові завдання у Серебрянському лісі та на Вовчанському напрямку. Каже, ситуація була надзвичайно складною: обстріли настільки щільні, що інколи по дві доби не могли евакуювати поранених.
Згодом підрозділ відійшов із Сартани до Маріуполя. Спочатку перебували на металургійному комбінаті імені Ілліча, а потім – на «Азовсталі».
«Було важко через постійні обстріли і відчуття невідомості – виживеш чи ні. Але мене ніби підготувало життя. Перед тим я багато дивився мотиваційні відео австрійського психотерапевта Віктора Франкла про пошук сенсу. Він сам пережив концтабір – і його теорія мені дуже допомогла. Крім того, я вивчив Псалом 90 і читав його перед кожним виїздом. Біля мене були вибухи, але я залишався неушкодженим. У мене був свій оберіг – віра», – розповідає Юрій.
Додаткову силу давала думка про родину – дружину, дітей і маму, які чекали вдома.
За час боїв він отримав два осколкові поранення і контузію.
«Коли в один із цехів «Азовсталі» прилетіла авіабомба, я втратив свідомість. Але, мабуть, був на адреналіні – вижив. А це вже добре», – пригадує він.
Полон, про який не думав
На «Азовсталі», зізнається Юрій, він жодного разу не допускав думки про полон. Вірив, що все якось вирішиться. Але сталося не так.
Наприкінці травня 2022 року шансів на вихід майже не залишилося.
«Як би це не звучало, але, мабуть, це навіть добре, що ми потрапили в полон. Бо нас могли просто знищити. Втрати тоді були дуже серйозні, ворог накривав бункер за бункером. Нас оточили, ми залишались без зброї, води, їжі. Це було питання часу», – розповідає співрозмовник.
Спочатку полонених вивезли до Оленівки, де Юрій перебував із травня по вересень 2022 року. Потім – численні етапування: СІЗО, колонії, знову СІЗО в різних регіонах росії.
Загалом у полоні він провів 3 роки і 2 місяці. Спочатку їм казали, що це на два-три місяці. Але згодом стало зрозуміло: ніхто не знає, коли вони повернуться. І чи повернуться взагалі.
Найважчим, каже, було не фізичне, а внутрішнє – не зламатися: «Я ніколи не сумнівався, що обмін буде. Просто не знав, коли. Я тримався сам і підтримував інших».
У полоні українців били, катували, морили голодом. Єдиним дозволеним способом зв’язку було листування – але й воно фактично не працювало. Перший лист від дружини Юрій отримав лише через 2,5 роки. Тоді й дізнався, що всі живі і здорові. Його листи теж не доходили до адресатів.
«При виході з «Азовсталі» штучно створили картинку, що всі дотримуються міжнародних угод. Ми мали змогу написати заяви через Червоний Хрест, щоб повідомити рідних, що живі. Все дійшло, але що було далі – ніхто не знав. За цей час могло статися будь-що», – веде далі Юрій.
Кожне перевезення полонені сприймали як можливий обмін. Але надія з кожним разом згасала.
Юрій каже, що триматись у полоні допомогло позитивне і логічне мислення: «Я ж математик. Я аналізував і казав усім: з кожною секундою ми ближче до обміну. Це тримало. Навіть тих, хто втрачав надію».
Він намагався підтримувати побратимів, не дозволяти їм зневіритися. Завжди їм казав, що погані думки тільки погіршують стан, тож треба ще трохи протриматися.
Прикордонник додає, що всі його побратими, з якими він був у камері, вижили.
Обмін, повернення і нове життя
Обмін відбувся 23 липня 2025 року. У результаті крім Юрія Глущенка додому повернулися інші захисники Маріуполя, морпіхи та важкохворі і тяжкопоранені захисники.
Чоловік пригадує, що спочатку, коли їх знову почали перевозити, вони не вірили до кінця.
«Надія була, але дуже обережна», – каже захисник.
Полонених транспортували двома літаками. У першому – із зав’язаними очима і руками, при тому змушуючи перебувати в одній позі – корпусом вперед. У другому – обмеження зняли. Тоді всі й зрозуміли: це обмін.
Через Білорусь їх повернули в Україну. За два дні у лікарні в Києві Юрій побачив дружину і дітей.
Каже, що зараз почувається набагато краще, ніж до обміну. Здоров’я покращилося, але точно не повернулося до того стану, яким воно було до того.
«Я змінився і зовні, і всередині. Звичайно, що втратив фізичну форму, маю проблеми з колінами і спиною. У футбол, в який залюбки грав, так вже точно не заграю», – коментує він.
Прикордонник уже пройшов лікування, зокрема йому провели складну операцію, яка тривала сім годин, потім була піврічна реабілітація – в Україні та Литві. Зараз чоловік перебуває у відпустці після полону, але після неї планує повернутися до служби.
Про війну, тил і силу триматися
Юрій переконаний: зараз головне – єдність. Якщо не зупинити ворога – він піде далі. Тож усі мають бути залучені: допомагати, донатити, працювати.
Чи не найголовніше – не втрачати внутрішню опору: «Найлегше – опустити руки і здатися. Але ми цього не хочемо. Навіть полон можна пройти, якщо є сила волі і мета».
Попри все, чоловік згадує і світлі та навіть смішні моменти з того часу.
«Одного разу хлопець після допиту приніс у камеру сигарету. А запалити нічим. Ми попросили у наглядача: «гражданін начальник, дайте огня». А він відповів: «Україна просить огня? Ну пожалуйста» – і дав запальничку. Для нас це було щастя», – усміхається Юрій.
Під час свого обміну прикордонник надав всю інформацію про тих, хто залишився в полоні. Неодноразово сам контактував з їхніми рідними, розповідав деталі і стан. У результаті, деяких з них таки обимінювали. Завдяки полону він знайшов друзів по всій Україні, з багатьма спілкується, підтримує зв’язок.
Каже, саме завдяки прикордонній службі, якій віддав 24 роки свого життя, тепер має стільки друзів: «Служба дала мені все: команду, друзів, сім’ю».
Особливо Юрій Глущенко вдячний своїй дружині, яка не лише дочекалась чоловіка з полону, а й не зневірилась, як і він.
«Моя дружина Галина – найкраща. Вона теж пройшла випробування. Я у ній ніколи не сумнівався і це дуже мене підтримувало. Ми – навіки разом», – наостанок додав він.
Фото з особистого архіву Юрія Глущенка
