Повернення з війни – це новий етап життя, сповнений викликів та можливостей. Як знайти своє місце в суспільстві, які перешкоди виникають на цьому шляху та як цивільні можуть підтримати ветеранів у процесі адаптації? Ці питання стали ключовими під час панельної дискусії «Досвід повернення до цивільного життя», що відбулася в Центрі Шептицького в межах серії відкритих зустрічей «Перетин» 7 березня.
Захід об’єднав військових, ветеранів, психологів та представників громади, які поділилися власними історіями та практичними порадами щодо інтеграції у мирне життя. Дискусія стала майданчиком для чесної розмови про труднощі адаптації, роль підтримки близьких і суспільства, а також про особистий розвиток ветеранів після повернення. Своїм досвідом поділилися ветерани, які сьогодні є частиною спільноти Українського католицького університету.
Андрій Лібич, ветеран російсько-української війни, психолог Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій, розповідає, що його шлях до військової служби розпочався ще задовго до Майдану.
«Все, чим я займався, логічно привело мене на Революцію Гідності. Ще будучи студентом історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка, я займався громадською діяльністю, був членом Спілки української молоді, а згодом – організації «Патріот України», – каже він.
Після подій на вул. Грушевського та фінальних боїв на Майдані він разом із товаришами сформував добровольчу групу та вирушив під Слов’янськ. Там добровольцем приєднався до 80-ї бригади. У 2015 році завершив навчання, але вже невдовзі знову поїхав на фронт – у складі батальйону «Аратта», що діяв у районі Маріуполя.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій без вагань повернувся на війну. «Сумнівів не було – я маю захищати Україну. Спочатку воював у батальйоні «Свобода» на Київщині, потім на Харківщині в складі «Карпатської Січі», яка згодом увійшла до ЗСУ», – розповів він.
У боях поблизу Лимана він отримав важке поранення. Після лікування намагався повернутися, але через стан здоров’я змушений був звільнитися. Згодом на передовій отримав ще одне поранення – втратив палець під час авіаудару. «Якби прилетіло трохи ближче, тут би вже не сидів», – каже він із гіркою усмішкою. З жовтня 2023 року Андрій офіційно звільнений зі служби, але визнає: думками він досі там, на передовій.
Олег Цуньовський, доктор Східно-Церковних наук, випускник УКУ та колишній студент Папської української колегії св. Йосафата в Римі, ще з юності багато навчався, проте його рішення піти на війну не було наслідком освіти, а радше формуванням його як особистості.
З дитинства мав цікаву особливість – міг писати обома руками одночасно в різних напрямках. «Хто би міг подумати, що це мені знадобиться?» – каже він, додаючи, що іронія долі в тому, що він втратив саме ту руку, яка була домінантною.
Закінчивши навчання, він захистив дисертацію про діяльність Греко-Католицької Церкви в Парагваї та видав кілька книг, проте пандемія COVID-19 не дала змоги їх презентувати. 19 червня 2023 року він отримав важке поранення, іронічно називаючи цей день «чорним понеділком». Після евакуації через Краматорськ, Лиман та Харків він опинився в лікарні.
Рішення йти на війну він мотивував не ненавистю до ворога, а любов’ю до тих, хто за спиною. «Ми захищаємо нашу Батьківщину не з ненавистю, а з любов’ю до рідних. Війна – це не про бажання когось убити, а про самозахист і збереження життя», – каже Олег.
Коли йшов на фронт, не казав нікому «прощавайте», а лише «до зустрічі». Навіть після травми не поспішав додому, щоб не зануритися в депресивний стан. «З дому вийшов на двох ногах – і, дякувати Богу, на двох повернувся. Хоча вже трохи не таких».
Попри все, він зберігає іронічний погляд на життя та мотивацію рухатися вперед. «Я мав допомагати пораненим, а в результаті мої побратими витягували мене», – згадує він із сумною посмішкою.
Дмитро Ворожко, ветеран російсько-української війни та студент магістерської програми «Публічне управління та адміністрування», згадує, що під час Майдану йому було лише 16 років. Він навчався у 10-му класі й тоді ще не до кінця розумів, що саме відбувається. У Криму, де він мешкав, ситуація залишалася спокійною. «Коли був Майдан, в Криму було тихенько, спокійно, і діти, як я, навіть не знали, що там відбувається», – пояснює він.
У Севастополі, де жив Дмитро, було багато військових частин, і щодня, дорогою до школи, він бачив їх. Спочатку там майоріли українські прапори, але згодом з’явилися «зелені чоловічки», потім прапори зникли, врешті їх замінили російські. Саме тоді юнак усвідомив, що в його рідному місті відбуваються серйозні зміни. Він почав цікавитися подіями, обговорював їх із батьками, які, за його словами, стали для нього «містком до здорового глузду». «Вони мені відкрили очі на правду і поставили питання про виїзд з Криму», – розповідає Дмитро.
Рішення залишити Крим далося йому важко, адже це був його дім, де він не бачив проблем. Проте батьки наполягли: школу він у Криму не закінчуватиме. Дмитро вдячний їм за це, адже саме переїзд та життя у Львові сформували його національну свідомість. «Я ніколи не задумувався про патріотизм, не цікавився історією, не розумів різниці між Україною та Росією. Втрата рідного дому змусила мене переосмислити багато речей», – зізнається він.
З початком війни на Донбасі, коли Дмитро був ще надто молодим для служби, у нього з’явилося відчуття, що він має долучитися до боротьби. Він ще не розумів, як саме, але внутрішньо відчував необхідність цього кроку. «Якщо ти цього не зробиш, то це буде виправдання своєї власної слабкості», – пояснює він свої думки.
Коли Дмитро закінчив навчання, він твердо вирішив, що має віддати частину свого життя військовій службі. Восени 2021 року він вступив до лав ЗСУ, пройшов навчання в Академії сухопутних військ у Львові, а після повномасштабного вторгнення потрапив до 10-ї гірсько-штурмової бригади. Спочатку воював на Харківському напрямку, а потім його підрозділ перекинули на Донбас, де він провів майже два роки.
У березні 2023 року Дмитро отримав поранення під час запланованої наступальної операції, коли противник завдав потужного удару по місцю накопичення українських сил. Спочатку він подумав, що залишиться без ноги, і навіть почав уявляти себе серед ветеранів на протезах, яких знав раніше. «Мені подобалося, як вони жили, як ділилися своїм досвідом», – говорить він.
Дмитро розповідає, що, попри всі труднощі, він пишається тим, що зробив свій внесок у боротьбу за Україну. Він розумів, що не може залишатися осторонь, адже колись його могли б запитати: «Що ти робив під час війни?». І він не хотів відповісти: «Я сидів у Львові й дивився новини». Його вибір був усвідомленим і продиктованим почуттям відповідальності за свою країну.
Модератором панельної дискусії став Павло Коваль, ветеран, керівник Офісу у справах ветеранів та їхніх родин УКУ. Він розпочав розмову з особистого досвіду, згадуючи, що після повернення з фронту його сильно дратував шум натовпу на площі Ринок. Це був своєрідний тригер, який повертав його думками у війну, викликаючи роздратування та емоційну втому. В особливо важкі моменти він навіть ловив себе на думці, що готовий зреагувати агресивно на те, що раніше сприймав як буденність. Такі ситуації, за його словами, загострювали внутрішній конфлікт – між життям, яке триває тут, і пережитим бойовим досвідом, коли кожна хвилина могла стати останньою.
Олег Цуньовський розповів про схожі відчуття. Він описав свій стан після повернення як відсторонений: ніби стояв на площі, бачив людей, але відчував, що його самого там немає. «Наче спостерігаєш за життям через екран, але сам у ньому не береш участь», – поділився він. Особливо важким було переживання втрати побратимів: дзвінки з фронту могли стати чи не єдиною розрадою, а почути знайомі голоси означало отримати короткий перепочинок від безсоння та тривожності.
Олег також наголосив, що йому не подобається слово «тригер», адже кожен переживає свій шлях адаптації по-своєму. Важливим аспектом повернення стала самоідентифікація в нових умовах: «Пізнати себе заново — це чи не найважче. Бо ти вже не та людина, що була раніше: у когось немає кінцівок, у когось травми не видно, але всередині вони ниють не менше». Він розповів про те, що адаптація була нелегкою, однак вона можлива, якщо приймати себе та вчитися жити в нових умовах.
Серед головних викликів повернення до цивільного життя ветерани виділили:
- Різницю у сприйнятті війни між тими, хто воював, і тими, хто жив у тилу. Побутові проблеми цивільних можуть здаватися дріб’язковими, коли на фронті гинуть побратими.
- Емоційне напруження через втрату товаришів. Неможливість попрощатися з тими, хто загинув, додавала болю і відчуття провини.
- Фізичні обмеження після поранень та необхідність адаптації до нового тіла.
- Реакцію суспільства: від розуміння до байдужості або навіть нерозуміння потреб ветеранів.
Водночас обидва спікери наголосили, що поступово можна адаптуватися, навчитися жити по-новому та знаходити сенс у кожному дні. Олег підкреслив, що його ресурс не варто витрачати на дріб’язкові суперечки чи роздратування через те, що інші не розуміють його досвід.
Андрій Лібич зазначив, що після 2022 року суспільство стало більш свідомим. Він бачить позитивні зміни, наприклад, у ставленні до національної культури – більше немає ситуацій, коли в центрі Львова могли грати російські пісні. Однак, хоча суспільство змінилося, залишаються питання, які викликають роздратування, зокрема щодо національної безпеки та поведінки людей у громадських місцях.
Одним із найбільш дратівливих факторів для ветеранів є байдужість або відстороненість суспільства. Андрій наводить приклад, коли він почув у маршрутці жінку, яка ретранслювала російські наративи. Він намагався з нею дискутувати, хоча іноді здається, що варто просто повідомляти відповідні органи. Це показує, що дехто в суспільстві досі не усвідомлює важливість інформаційної безпеки.
Також він звертає увагу на емоційний і психологічний стан ветеранів. Багато з них після повернення з фронту відчувають роздратування через розмови про ухилення від мобілізації або загальне скарження щодо війни. Це створює додаткову напругу, адже люди, які воювали, бачать, як інші намагаються відсторонитися від відповідальності.
Адаптація до цивільного життя – складний процес. Ветеранам потрібен час на те, щоб знайти себе, і не варто їх підганяти чи змушувати одразу включатися в роботу. Найкращий спосіб підтримати – запропонувати допомогу, залучати до спільних справ без тиску.
Ще одна важлива проблема, на його думку, – нерозуміння суспільством елементарних речей. Деякі питання чи коментарі можуть бути образливими, наприклад: «Як ти там?» чи «Коли все це закінчиться?». Такі фрази свідчать про відстороненість та небажання розуміти ветеранів.
Андрій підкреслює, що суспільство повинно вчитися взаємодіяти з тими, хто повертається з війни. Не лише говорити про корупцію чи проблеми, а й діяти, брати відповідальність, підтримувати та адаптуватися до нових реалій.
Завершуючи дискусію, модератор Павло Коваль підсумував головне питання: що допомагає ветеранам адаптуватися до цивільного життя? Відповіді спікерів показали, наскільки важливими є підтримка родини, друзів та можливість соціалізації.
Павло поділився власним досвідом: «У моєму випадку першочергову роль відіграли рідні. Вони не тиснули, не ставили зайвих питань, просто підтримували. Це допомогло мені пройти перший, найскладніший період. Я зрозумів, що коли залишаюся сам надовго, мене починає накривати. Тому спілкування стало моїм способом відновлення. Я швидко повернувся до роботи, і це теж допомогло – розширило коло знайомств, змусило взаємодіяти з людьми. Але є й проблема – у нас немає достатньо реабілітаційних центрів, де можна було б пройти якісне фізичне та психологічне відновлення. Це великий недолік системи».
Дмитро Ворожко наголосив на іншому аспекті – психологічному прийнятті реальності після повернення: «Моя головна проблема була не в апатії чи відсутності мотивації, а в комунікації з людьми, які не мали мого досвіду. Найбільше обурювало відчуття несправедливості: ті, хто віддав найменше, користуються благами, за які ми платили своєю кров’ю. Це складно прийняти, і мене це дуже дратувало. Але з часом я усвідомив: цивільне життя триває, люди не винні, що їм пощастило не бути на фронті. Ця несправедливість є і буде завжди, тому я вирішив просто її прийняти. Це допомогло не тригеритися, не злітати на агресію. Ми маємо розуміти, що наше життя та досвід унікальні, і не всі здатні їх усвідомити так, як ми. Головне – не дозволяти їх знецінювати».
Адаптація – це складний і багатогранний процес, у якому важливими є як підтримка з боку суспільства, так і внутрішня робота ветерана над собою. Визнання проблем, пошук власних методів відновлення та спільнота людей, які розуміють – ось те, що може сприяти поверненню до цивільного життя.
Фото: «Ветеран Медіа»
