Павло Нечитайло — людина різних ролей. На широкий загал він більш відомий, як музикант — гурти «Пропала грамота» та дует Zapaska, сольні проєкти на перетині жанрів. Хтось знає його, як практикуючого археолога та продюсера подкастів про музику та історію, дослідника та науковця. Від початку повномасштабного додалась ще одна ідентичність: військового-добровольця та піхотинця.
Павло звільнився зі служби через сімейні обставини в січні 2023 року. У 2024 — став одним із перших стипендіатів програми ВІЛЬНО/VILNO, яка підтримує ветеранок та ветеранів із досвідом у мистецькій чи освітній сферах. Зараз працює в охоронній археології та завершує роботу над монографіями, що підсумовують дослідження скельно-печерних християнських пам’яток Дністра.
Про шлях у війську та після нього, перетини різних досвідів та сфер діяльності, а також значимість підтримки у поверненні до цивільного життя із Павлом говорила Марія Агісян.
Яким був твій досвід військової служби?
З початком повномасштабного вторгнення я одразу пішов записуватись у військо. Потрапив в ТерОборону — у славний Кам’янець-Подільський 87 батальйон. Там і пробув десять місяців на посаді стрільця. Серед іншого — чотири місяці на лінії зіткнення в Сумській області.
Хоч я мав нагоду долучитись до сил оборони, все одно сильно переживаю, що зараз я не там з братчиками. Це камінь, який постійно носиш із собою. Думаєш кожен день про хлопців, які з 22-го року там і не мають можливості нормально відпочити. Хіба п’ятнадцять днів відпустки на рік.
Чи змінив досвід військової служби фокус у твоїй роботі зараз, чи вплинув на те, у який спосіб робиш звичні речі?
У ЗСУ ти перетинаєшся з людьми, з якими навряд чи зустрівся в цивільному житті. Мені пощастило, бо в моєму батальйоні всі були добровольцями. Це особливий контингент та особливі історії — дуже опуклі, рельєфні образи. Люди з надзвичайно різними долями — хтось жив за кордоном, мав громадянство Італії, чи Польщі та повернувся. Всі з різними професіями — будівельники, водії, доктори та кандидати наук. Це — зріз суспільства. Я намагався вчитися в людей, слухати їх.
Бути в піхоті — це важкий досвід. З великою повагою ставлюсь до всіх, хто його має. А ще з більше — до тих, хто досі там. Таких багато.
Як складалась твоя взаємодія із людьми з цивільного кола під час служби?
Я мобілізувався у 22 році, тоді було інше сприйняття. Всі чекали, що це ненадовго. Дуже підтримувала моя сім’я, дружина, син. Постійно начитував та відправляв сину казки, їх зібралось не менше двадцяти. Йому їх включали перед сном.
Потім стало зрозуміло, що це надовго. Коли між нарядами однакові дні, це змінює відчуття простору і часу. Час капсулюється. Щось схоже переживають люди на підводних човнах чи спелеологи. Хлопці, які воюють довше, ніж я, теж ділились схожими відчуттями.
Є момент апатії — ти прокидаєшся і просто нічого не хочеш, дивишся в одну точку. Але в цьому моменті туги та безвиході іноді народжується щось цікаве.
Чи вдалось щось створити в цьому стані?
У нас на опорному пункті була гітара, був час помузикувати в перервах між нарядами. Так з’явився невеликий цикл, замішаний на стані закритого простору та на дитячих спогадах. У своїй внутрішній літературі я завжди хотів зачепитись за ці опуклі моменти, флешбеки, стоп-кадри, які тебе формують.
В одній з пісень, яка була написана на Сумщині, я це й намагався відтворити: 80-ті, ікаруси, “гармошки”, темні вулиці періоду пізнього застою, молода мама, селище Цемзаводу у Кам’янці, запах відкритих теплотрас. Так, щоб люди це відчули через мелодію і текст. На мирній Полтавщині написав ще дві пісні. Але коли перебрався в бліндажик, пісні повністю змінились. Стали менш голосними, тихенькими — але те, що я там написав, мені найбільше подобається.
Ми почали опрацьовувати цей матеріал ще у 2023 році з українським продюсером Артуром Даніеляном, відомим більше, як композитор і басист гурту «Фактично самі».
Чи пишеш ти поезію окремо від музики? Чи воно у тебе йде в комплексі?
Ще до повномасштабного я трохи розчарувався в поезії. На своєму рівні здавалося, що я досяг певної внутрішньої вершини в поетичнихх штуках. Стало нецікаво: спочатку людина пише поему, потім пісню, потім якісь хоку і хайку. А потім просто дивиться. В плані текстів мені подобається просто дивитися і спостерігати.
А писалось так: якась фраза була написана на Полтавщині, а оформлювалась в іншому місті. Вода знайде дорогу. Не треба гнати — якщо ти не професійний поет, якому треба що два роки випускати книгу. Це ж така річ, яка любить чекати. Якщо потрібно, текст вилетить так чи інакше.
Як твоя робота археолога впливає на твоє мистецтво, твою музику, те, як ти працюєш з текстами? Бо це ж теж про певний тип мислення, способи робити речі, взаємодіяти з інформацією.
Професійний митець часто стає заручником свого статусу — постійно треба робити продукт, це ж сродна праця, альтернатив нема. Тому дуже тішусь, що з недавнього часу це не мій основний дохід. Добре, коли є паралельна діяльність, з якої можеш черпати натхнення. В мене археологія завжди поруч, навіть коли вона була просто захопленням, не годувала мене. З’являлися якісь пропозиції, мене запрошували в експедиції старші товариші.
Звісно, це максимально романтична професія. Це і робота руками, і чудові краєвиди. Де б ти не був, це цікаві історії.
Зі мною вже довгий час співпрацює чоловік, з яким я грав музику, — басист з «Пропалої грамоти». В окремі експедиції ми брали інструменти та грали після розкопу. Я брав трубу, він брав гітару, і після важкого дня ми ще могли годинку-півтори пограти.
Якщо говорити про археологію — як, за твоїми спостереженнями, змінилась ця галузь після початку повномасштабного вторгнення? Бо в загальному до історії інтерес став більшим, посилилось бажання досліджувати своє коріння, обертатись на минуле.
Після повномасштабного вторгнення дійсно є певний сплеск інтересу до нашої історії. Це переросло в певну суспільну тенденцію. Але зацікавлення є, а системної роботи, на превеликий жаль — немає. В нас як не було державного фінансування археологічних експедицій від проголошення Незалежності, так і немає досі. Вся археологія в Україні зараз тримається на археологічній практиці студентів. Зараз це лише два тижні, а не місяць, як колись. Що можна зробити за два тижні зі студентами?
Існує ще охоронна археологія. Коли в зонах історичних міст чи археологічних пам’яток ведуть господарські роботи, проводять комунікації чи починають будівництво, то за законодавством там мають проводити охоронні археологічні дослідження. Але у нас безліч обласних центрів, в яких жодного разу за останні 10 років не проводились жодні археологічні роботи в місцях новобудов. Органи охорони культурної спадщини, які мають давати приписи на проведення таких робіт, чомусь цього не роблять. Громада має цікавитись та вимагати досліджень в історичних містечках.
Археологія — це, переважно, земельні питання. Там, де земельні питання, великі проблеми — земля дорога, всі хочуть пошвидше побудуватися, а археологи це заважають.
Археологічні об’єкти часто можуть сказати більше правди, ніж писемна історія. Тому археологія дуже важлива. Якщо дивитись на ворожу риторику, то вся ця війна — за історичну спадщину. І якщо можете якось вплинути на ситуацію: допомагайте археологам, любіть археологів і підтримуйте їх роботу на місцях.
Наскільки важливою для тебе була підтримка від колег, спільноти із цивільного кола?
Якраз коли в мене почав критично підглючувати диск з даними з досліджень, я дізнався про стипендію «ВІЛЬНО». З Божою поміччю отримав стипендію, а коли купив новий ноут та перекинув на нього дані, саме в той день диск остаточно ламається. Хіба не містика?
Можливості породжують можливості, тієї зими завдяки стипендії я зміг зосередитись на систематизації інформації по пам’ятках, з якими працюю. І найголовніше: у мене вивільнився час на підсумкову роботу. Почав систематизувати матеріал по одній з пам’яток з села Василівка в Чернівецькій області. Зробив макет майбутньої книги, четверта частина роботи вже є. Якби не стипендія — треба було б боротись за виживання, а не книги писати.
Відчути вайб спільноти «ВІЛЬНО» з певних причин не було можливості. Але просто радію, що ця програма є. Радий, що стипендіатом програми в новому колі став побратим з Хмельниччини, із сусіднього підрозділу нашої бригади — гончар Микола Величко. Коли я бачу, що людям, особливо із пораненнями, з ампутаціями надають можливості реалізуватись — це дуже сильний момент. Ця підтримка — несподівана і важлива.
Я знаю тебе, як людину, як часто ділиться своїми дуже влучними, точковими та лаконічними спостереженнями за суспільними процесами. Якщо поєднати це із твоїм військовим досвідом: що ти вважаєш найбільш суттєвим у комунікації із людьми, що повернулись із війська?
Думаю, про це краще говорити із тими хлопцями та дівчатами, які мають більш вагомий військовий досвід. Бо є люди абсолютно змінені, які пройшли через дуже важкі речі. Я ж повністю акліматизувався у цивільному житті, займаюся улюбленою справою. Я вийшов з найменшими втратами, але маю почуття провини за те, що я не там. Мій досвід не сильно геройський. Хоча, звісно, служба на лінії зіткнення накладає свій відбиток.
Поради давати важко. Але скажу таке: важливо просто слухати. Коли перетинаєшся з людиною, треба трошки помовчати. Коли є ця тиша між людьми, ситуація підкаже. Бути чуйним — слово, що має широке семантичне значення в нашій мові.
Це допоможе.
