Повномасштабна війна змінила життя тисяч українських родин, розділивши його на «до» і «після». Для Наталі та Михайла Лисаків ці зміни стали особливо болісними, але водночас показали силу їхнього подружнього союзу, витриманого роками спільного життя, фронтом і тривалою боротьбою за відновлення.
Наталя і Михайло Лисак – подружжя зі Львівщини з багаторічною історією любові, випробуваної війною, пораненням і тривалою реабілітацією. Їхні стосунки почалися ще зі шкільних років: із різдвяного вертепу, жартівливого кидання снігом і трирічного залицяння, яке з часом переросло у глибоку довіру та вірність.
У них за плечима 37 років подружнього життя, двоє дітей, онуки. У буденному житті вони звикли робити все пліч-о-пліч: робота, подорожі, спільні захоплення природою, лісом і горами.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Михайло Лисак без вагань долучився до служби. Фельдшер із 31-річним стажем, він знав, що потрібен на війні як медик. Його бойовий шлях пролягав через Київщину, Дніпропетровщину та Донеччиною.
«На початку служби в нього майже не було жодного медичного забезпечення. Село, волонтери, знайомі – всі допомагали, як могли, збирали необхідне. Саме так він і почав свою службу», – пригадує Наталя.
Він служив у військовій частині майже два з половиною роки, з яких вісім місяців – безпосередньо на фронті. Побратими називали його «наш док»: Михайло рятував поранених, допомагав хворим, часто працював у надскладних умовах.
«Коли він пішов на війну, мені було страшно, як і кожній жінці добровольця. Але він твердо сказав: “Я медик, я потрібен”. Для мене це було дуже страшно – як і для кожної жінки, чий чоловік іде на війну. Ми всі розуміли, що таке війна, і кожен страх носив у собі. Але рішення було тверде», – додала Наталя.
Під час служби вони з чоловіком постійно тримали зв’язок телефоном, бо іншої можливості спілкуватися не було. Михайло одразу просив її навіть не намагатися приїжджати, адже умови, в яких він перебував, були надзвичайно важкими: суцільна мокра земля, багнюка, в якій інколи було складно навіть ходити. З його слів, на початку війни багато бійців психологічно не витримували побаченого – траплялися панічні стани, серцеві напади, сильний страх. Часто він залишався єдиним медиком одразу для кількох підрозділів.
Його остання ротація тривала чотири місяці. Після повернення з фронту Михайло ще місяць перебував у військовій частині, але повноцінних вихідних так і не отримав. Йому не давали навіть кількох днів, аби побути з родиною, і це дуже його пригнічувало, адже він давно не бачив онуків.
«Зрештою домовився з начмедом про чотири дні вихідних, щоб ми могли поїхати до внучки. За кілька днів до цього він був дуже напружений і схвильований. У день, коли сталося лихо, він мав заступати в наряд. Зранку я подзвонила йому, і він сказав, що щойно був у начмеда й усе вже вирішено – вихідні будуть. А вже через годину мені зателефонували й повідомили, що мій чоловік у важкому стані в лікарні в Самборі», – пригадує дружина Михайла.
Трагедія сталася у вересні: під час служби Михайлові раптово стало зле – інсульт, падіння зі сходів, кома. Наталя одразу поїхала до чоловіка в лікарню. Там їй повідомили, що чекають на нейрохірурга, а сама операція тривала кілька годин. Після втручання лікарі попередили, що до ранку можливий будь-який розвиток подій, адже стан Михайла був критичний. Вона не відходила від реанімації, постійно чекаючи новин.
Перевезення до Львова було надзвичайно важким: швидка кілька разів змушена була зупинятися, і в якийсь момент здавалося, що його можуть не довезти. Увесь цей час Наталя безперервно молилася. Кома тривала два тижні. Загалом у реанімації він провів два місяці, згодом – нейрохірургія, ішемічний інсульт, двостороння пневмонія, знову реанімація.
«До Львова ми приїхали з формулюванням: “живий”. За кілька годин лікар вийшов і сказав, що життя буде, але боротьба буде довгою і важкою. Це були перші слова надії за багато днів. У реанімації його стан постійно змінювався: стабільно важкий, критично важкий», – додає жінка.
Реабілітація триває вже понад рік: наразі Михайло займається з ерготерапевтами. Він знову ходить до церкви разом з дружиною, реагує на рідних, радіє онукам.
«Я йому кажу щодня: “Все буде добре, я тебе люблю, ти моє сонечко”. Я вірю, що ми з того вийдемо. Ми вже багато пройшли – і будемо жити, гуляти в парку, допомагати онукам і просто бути разом. Бо разом – це найголовніше», – зазначає Наталя.
Фото: з особистого архіву подружжя/Unbroken
