Лютий повертається щороку. Для когось це просто кінець зими, а для когось – місяць, який назавжди залишився «під шкірою». Його пам’ятають не лише фотографії з барикад і чорні стрічки на портретах. Його пам’ятають кістки, прошиті кулями. Шрами, що ниють на зміну погоди. Сни, які повертають на Інститутську.
Минуло 12 років від подій і розстрілів на Майдані. Але для тих, хто тоді стояв під щитами, лютий не минув. Він живе в тілі. І нагадує: свобода має ціну.
Василь Галамай: «Мене «тримають» теплі спогади»
Активний учасник Революції Гідності – Василь Галамай. 20 лютого 2014 року його поранили на Інститутській. Він дивом вижив. За самовідданість і героїзм, проявлені на Майдані, нагороджений орденами «За мужність» ІІІ ступеня.
Сьогодні Василь проходить службу в батальйоні «Нахтігаль», є одним з офіцерів управління. Це 20-та бригада оперативного призначення «Любарт», що входить до складу першого корпусу Національної гвардії України «Азов». Минуло 12 років, але 39-річний військовий каже: ті події не відпускають.
«У мене день народження 29 листопада. Вже в ці дні у центрі Києва почалися перші протести – реакція на рішення Кабінету Міністрів призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Я спостерігав і відчував неспокій. Казав батькові, що студентів на Майдані, ймовірно, розженуть – Янукович не потерпить протестів. Так і сталося. Після силового розгону в ніч на 30 листопада акції стали масовими. Люди були незгодні з політикою тодішньої влади, яка більше скидалася на злочинну групу, але намагалися протестувати мирно», – пригадує він.
Вперше на Майдан Василь поїхав у грудні 2013-го. Обороняв Інститутську (тепер – вулиця Героїв Небесної Сотні) під час беркутівського штурму 11 грудня. Повернувшись до Львова, долучався до місцевих протестів і мітингів.
Коли ввечері 18 лютого 2014 року з’явились новини про криваві бої в Києві, він знову вирушив до столиці. Поранення отримав 20 лютого на Інститутській.
«Снайперська куля влучила мені у правий бік, пройшла через увесь таз, розтрощила його і зайшла в ліву ногу, переламавши кістку», – розповідає Василь.
Життя вдалося зберегти завдяки швидкій евакуації та вчасній домедичній і медичній допомозі. Його відразу доправили до реанімації. У перші два дні провели дві операції. Згодом лікування продовжив за кордоном. До Львова повернувся наприкінці весни.
Зізнається, що деяких моментів з того часу не пам’ятає. Але є речі, що закарбувалися назавжди.
«Моє тіло пам’ятає лютий. Цей місяць став знаковим і переломним – і не лише для мене. Після Революції Гідності через роки почалось повномасштабне вторгнення. Поранення на Майдані дається взнаки і сьогодні. Зараз не проходжу лікування, бо не маю на це часу», – каже Василь Гамалай.
Проте у лютневі дні, зі слів співрозмовника, важливо згадувати не лише про біль: «Активне громадянське суспільство тоді не опустило рук, а боролось. Ми згуртувались і показали, що здатні протистояти і досягати гідного результату».
Перші роки після Майдану були болісними. Водночас вдалося познайомитися з великою кількістю родин Героїв Небесної Сотні, з іншими пораненими. Чимало тих, хто стояв на Інститутській, згодом стали добровольцями – спочатку в АТО/ООС, а тепер воюють в лавах Сил оборони.
«Мене «тримають» теплі спогади. Наприклад, був випадок, коли під час масованого обстрілу ми заскочили в посадку на Курщині, і до мене хтось каже: «О, друже Василю, привіт, ти яким тут вітром?». Виявилося, це один з тих хлопців, з якими ми були на Інститутській. А найкумедніше, що через рік ми з ним знову зустрілись – вже в одному підвалі на Донбасі. І таких випадків та історій багато», – усміхається він.
Із багатьма учасниками Революції Гідності, які також були поранені, Василь підтримує зв’язок онлайн.
З його слів, пам’ять – дуже важливий елемент для суспільства. Це те, що тримає. Забувати і замовчувати не маємо права.
«Пам’ять про складні часи, часи боротьби повинна бути завжди. Ми не маємо права забувати про жертовність людей, які почали виборювати правду. Якщо в нашому сьогоденні ми не пам’ятатимемо минулого, то не збудуємо майбутнє. Крім того, завжди маємо пам’ятати і шанувати загиблих, поважати живих і чинити гідно. Тоді все буде у нас буде гаразд», – наостанок сказав Василь Галамай.
Ігор Чабан: «Для мене лютий – це рубікон»
Ще один учасник Революції Гідності – Ігор Чабан. Боєць 14-ї сотні Самооборони Майдану «Вільні люди», якого поранили 18 лютого 2014 року. Ігор отримав вогнепальне поранення голови, множинні переломи основи і склепіння черепа, важку черепно-мозкову травму і контузію ока з розривом. Провів у комі 20 днів. У висновку судмедексперта зазначили: травми несумісні з життям, але він дивом вижив.
Сьогодні Ігорю Чабану 55 років. Він працює і відкрито говорить про те, що пережив.
«Ті дні добре пам’ятаю. До січня на Майдан їздив кілька разів – на день-два, а тоді повертався додому. А 20 січня вступив до 14-тої сотні «Вільні люди» і залишився вже там, в казармовому режимі. День поранення – 18 лютого – досі пам’ятаю дуже добре. Хоч минуло 12 років. Таке не забувається», – розповідає Ігор Чабан.
Майданівець пригадав, як на вулицю Грінченка, де вони базувались, прийшов Андрій Парубій і попередив, що буде блокування урядового кварталу. Ніби то відбудеться «мирна хода». О сьомій ранку вони вже були вишикувані і пішли в Маріїнський парк. Тоді було дуже багато людей. Як потім з’ясувалось, що парк оточили, звідти вийти було неможливо. Майдан був розбитий на дві частини. Найбільш активно заблокованим був Маріїнський парк.
«Наша сотня намагалася через провулок вийти на Інститутську, щоб пробитися до основного Майдану. Але нас зустрів кордон «Беркута». Почався наступ. Мене збили з ніг. Одночасно били троє-четверо беркутівців. А далі – провалля. Наступне, що пам’ятаю, – біла стеля. Я вже був у Львові. На календарі – 7 березня. Увесь цей час я перебував у комі», – пригадує співрозмовник.
Після поранення майданівці віднесли Ігоря до Будинку офіцерів. Згодом тодішня депутатка Леся Оробець посприяла тому, щоб силовики допустили машини карети швидкої допомоги, і його змогли евакуювати.
Спочатку Ігоря доправили до Інституту нейрохірургії імені Ромоданова в Києві, де провели першу операцію. За словами дружини, ще два тижні він залишався у столиці – стан був надто важким для транспортування. Коли лікарі дозволили, його перевезли до Львова.
«Тоді мені було 43 роки. Зараз – 55-ть. Для мене лютий – це рубікон, який поділив життя на «до» і «після». З важким ураженням головного мозку непросто жити. Але я ні про що не шкодую. Я радий, що був частиною повалення московського режиму. Революція Гідності дала Україні можливість захищатися сьогодні, – каже Ігор Чабан. – Багато хто навіть серед патріотично налаштованих українців звинувачує Майдан у війні. Але Майдан показав, що ми готові чинити опір. Якби його не було, Янукович міг би виграти чергові вибори, і Україну мирним шляхом інтегрували б до Росії. Війни в теперішньому вигляді, можливо, не було б – але було б щось значно гірше».
З того часу майданівець пам’ятає майже все – запах гару, холод, вибухи.
«До того, як мене поранили, біля мене вибухнули кілька гранат. Я був контужений. Тому й досі реагую на різкі несподівані звуки. Перші п’ять років мав «нюхові» галюцинації, тобто коли нервував, то відчував запах диму. При тому, що реальних запахів не відчував зовсім – навіть ацетону», – веде він.
Відновлення було важким – фізично і психологічно. Розповідає, що був не просто стресовий розлад, а щось значно більше: «Коли подивився у дзеркало і побачив, що в мене немає частини правого черепа, це вже стрес і шок. Лікарі радили дружині готуватися до похорону. Набряк мозку, який у мене був, часто призводить до смерті. Мій стан відповідає важкому ступеню інсульту. Лікування триває досі. Приймаю антидепресанти – лікарі кажуть, що це пожиттєво».
Для Ігоря дуже важливо, щоб суспільство пам’ятало всі ці дні. Ще важливіше – щоб усвідомлювали, чим став Майдан. Ті, хто був добровольцями, розуміють: Небесна Сотня поклала свої життя задля можливості захищатися.
«По суті, тоді вже була війна. Єдина відмінність – у нас не було зброї. Це були вуличні бої, а проти нас – озброєні і підготовлені», – розповідає Ігор.
З багатьма побратимами, які були поруч у лютому 2014-го, він майже не бачиться. Чимало львів’ян, що стояли з ним на Майдані, нині воюють на фронті.
Сьогодні Ігор Чабан працює у Львівському національному університеті імені Івана Франка – товарознавцем у відділі публічних закупівель і постачання. Каже, що пам’ять житиме ще довго.
«Часто згадую ті дні. Насамперед – побратимів. Я був найважче поранений, інші мали легші травми або змогли відійти. Але той лютий залишився з нами назавжди», – додав він.
Фото: Цифровий архів Майдану
