2013 рік став переломним для України — саме тоді розпочалася Революція Гідності. Українці, які прагнули змін, не змогли змиритися з жорстоким побиттям студентів на Майдані Незалежності й колективно усвідомили: шляху назад більше немає. Так розпочався новий етап у розвитку українського суспільства. Попри це, політичні зміни розгорталися стрімко — Росія анексувала Крим і розпочала війну на сході України. Олена Герасим’юк — одна з тих, чиє життя кардинально змінилося. Вона стала учасницею Революції Гідності, а з початком Антитерористичної операції — бойовою медикинею. Свою історію та досвід Олена розповіла журналістам “Ветеран Медіа”.
Олена “Гера” Герасим’юк є українською письменницею, волонтеркою та парамедикинею медичного батальйону “Госпітальєри”. А також, співзасновницею проєкту “Недописані”.
Проєкт “Недописані” — проєкт памʼяті тих, чия історія в літературі обірвалася. Героями ініціативи є письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки і жінки, військові і цивільні, відомі автори і ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі.
“Ми маємо пам’ятати кожного, хто віддав своє життя за Україну. Ми маємо підтримувати тих, хто повернувся. Бо наша культура, наша пам’ять і наша боротьба – це основа, без якої немає майбутнього”, – ділиться Олена Герасим’юк.
Олена з юного віку мріяла стати письменницею, тому змалку брала участь у конкурсах, і публікувала свої матеріали. Після школи вступила на філологічний факультет, коли Олена була ще студенткою, тоді вона разом з друзями не могла стояти осторонь подій, що відбувалися на Майдані. Четверо одногрупників Олени постраждали від злочинних дій “беркутів” у ніч з 30 листопада на 1 грудня, тому вона доєдналася до боротьби в час Революції Гідності.
“Я писала з дитинства, брала участь у багатьох конкурсах і публікувалася. І це, скажімо так, підкреслює те, що я не вважала себе народженою для війни. Моє життя тільки починалося, я навчалася, мріяла, будувала плани, і навіть не думала, що не встигну їх здійснити. Але події на Інститутській 18 лютого 2014 року змінили мою реальність назавжди. Зрадники України відкрили вогонь по беззбройних людях. Це стало травматичним моментом не лише для мене, а й для всього покоління”, – пригадує Олена “Гера” Герасим’юк.
Після подій Майдану стало очевидним, що українці повинні володіти основами домедичної допомоги, адже ці знання можуть врятувати як власне життя, так і життя інших. У відповідь на цю потребу багато людей, зокрема й Олена Герасим’юк, пройшли курси тактичної медицини.
“Важливо наголосити, що це не медицина в класичному розумінні, а саме домедична допомога – знання, які має опанувати кожен українець, щоб у критичний момент допомогти собі чи іншим. Це усвідомлення прийшло до нас через біль, втрати та відчуття провини перед загиблими на Майдані Героями”, – додала Олена.
Перші курси з домедичної допомоги Олени відбулися через кілька місяців після подій Майдану.
“Озираючись назад і переглядаючи архіви, я бачу, що серед учасників навчань було багато людей, які пройшли Революцію Гідності. Це не випадковість – для нас цей розстріл і цей досвід стали не лише особистою трагедією, а й глибокою раною для держави. На жаль, до війни ми не встигли зробити нічого значного, і це викликає величезний сум”, – акцентує вона.
Після навчання, у майбутньої парамедикині стояв вибір підрозділу, до якого вона може доєднатися. Як Олена зазначає, це був складний, але очевидний вибір. У команді підрозділу ДУК “Правого Сектору” було багато тих, хто стояв з нею пліч-о-пліч на Майдані, і це дало мотивацію обрати саме цей підрозділ. Тоді уже на базі добровольчого корпусу було створено “Госпітальєрів”.
“Я багато допомагала третій штурмовій групі ДУК, і це був не просто бойовий підрозділ – його очолював письменник Дмитро Вербич. У складі групи служили Максим Кравцов, Юрій Саманяк та багато інших талановитих письменників і митців. В артилерії тоді перебував Валерій Пузик, а пресслужбу очолювала Рута Пушкарчук. Це була по-справжньому зіркова команда – середовище, де хотілося перебувати, спілкуватися, спостерігати за їхньою діяльністю і просто бути поруч. Вони надихали, і кожна втрата когось із них відчувалася як глибока рана. Зрештою я зупинилася на “Госпітальєрах”. Це було природним вибором – там були мої друзі, люди, яким я довіряла, і з якими я вже мала спільний шлях”, – каже Олена.
Перший виїзд у групі “Госпітальєрів” Олена здійснила у село Піски, що на Донеччині. Це не був її перший візит у населений пункт, ще раніше вона була тут разом з із музикантами Олександром Положинським і Андрієм Антоненком.
“Коли я, повернулася у село Піски, вже у статусі парамедика, мене вразило власне відчуття: я не здивувалася. Війна стала частиною мого життя”, – зазначає “Гера”.
Досвід, який Олена отримала у період Антитерористичної Операції на Сході України, дав можливість їй побувати у тих містах, які вже не існують.
“Це, напевно, можна порівняти, як казала дуже відома психологиня Людмила Новіцька, з досвідом космонавтів. Тобто ти маєш, по-перше, якусь попередню підготовку для того, щоб туди поїхати, а по-друге, ти ніби відвідаєш зірки, які після того, як ти виїжджаєш звідти, просто вибухають. І все, і ти залишаєшся просто одиничним свідком існування міста. Мені досі не вкладається в голові, що я була однією з тих людей, які пам’ятають останні роки існування чи не найстарішого міста на Донбасі, саме Авдіївки”, – каже парамедикиня.
Олена, від доєднання до “Госпітальєрів”, не полишала порятунку побратимів та посестер на передовій. 24 лютого 2022 року Олена була однією з тих, хто створював систему порятунку життя у перші години повномасштабного вторгнення.
Українська культура та її розвиток від Майдану до повномасштабної війни
Культура є основою ідентичності, оскільки саме через неї людина може усвідомити себе не лише як індивіда, а й як громадянина. Вона виконує дві важливі функції: з одного боку, здатна відсторонюватися від реальності, а з іншого – концентрувати її у мистецьких творах. Як зазначає парамедикиня, завдяки цьому культура стає своєрідним дзеркалом, що допомагає людям осмислювати власні переживання та отримувати новий досвід через мистецтво.
“Одним із таких моментів, що засвідчили вплив культури, стало моє інтерв’ю з Артемом Полежакою – ветераном, письменником, слемером і знаковою фігурою сучасної української літератури. Ми згадували його виступ на Майдані в січні 2014 року. Щоб зрозуміти контекст, варто пригадати, яким був 2013 рік – час, коли Янукович посилив силовий контроль і дозволив безкарність у державі”, – зазначає вона.
Парамедикиня зазначає, що ще до початку Революції Гідності українська влада систематично придушувала будь-які прояви інакодумства. Вона наводить приклад 2013 року, коли силовики здійснювали рейди на офіси незалежних підприємців, якщо їхня діяльність не відповідала інтересам влади. У подібній ситуації опинилася і вона, коли на неї і її команду тиснули через чиєсь невдоволення “нагорі”. Бізнес у той час можна було втратити не лише через економічні труднощі чи конкуренцію, а через свавільні дії правоохоронців. За її словами, навіть її побратим, водій та парамедик, зазнав подібного переслідування – у нього намагалися відібрати бізнес, погрожуючи десятьма роками ув’язнення.
За словами Олени, цей період не став часом національного відродження для України, натомість найбільше переваг отримували проросійські сили, які мали вплив на політичну, економічну та культурну сфери. Українська культура тоді перебувала під жорсткою цензурою: фінансування кінематографа фактично не існувало, а літературний простір був наповнений російською пропагандою.
Вона зазначає, що українську літературу всіляко дискредитували, поширюючи у суспільстві стереотип про її нібито провінційність і низьку якість. Під цензуру підпадали виключно україномовні твори, тоді як російськомовні не зазнавали жодних обмежень. Наприклад, з книгарень вилучали твори Олеся Ульяненка, водночас поширюючи пропагандистські наративи, що “росіяни читають у метро, а українці – ні”. За її словами, це була частина організованої інформаційної кампанії, спрямованої на витіснення української культури.
В таких умовах вона та її однодумці прагнули стати українськими письменниками, проте зараз це бажання видається їй наївним – адже реальність, у якій вони намагалися творити, була цілковито ворожою до всього українського.
Сучасна українська культура відіграє ключову роль у формуванні національної ідентичності, особливо під час війни. Від Революції Гідності до сьогодні вона зазнала кардинальних змін. Література, музика, кіно – все це формує суспільний дискурс, відмежовує нас від ворога. Повномасштабне вторгнення підштовхнуло всі регіони до усвідомлення, що війна – це не щось “десь на Сході”, а реальність кожного українця.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Порятунок тварин із прифронтових міст, ініціатива “Постріл помсти” та волонтерський досвід: інтерв’ю з Сергієм Луденським.
