Станом на 2024 рік, за даними карти, створеної “Меморіал” та “ЛУН Місто”, в Україні понад 200 вулиць перейменовані на честь Захисників і Захисниць, загиблих у російсько-українській війні. Процес перейменування триває поступово, але має свої складнощі. 7 жовтня в Києві відбулася панельна дискусія під назвою “Дерусифікація має сенс: наповнюємо карту українським змістом”.
Тема дерусифікації регулярно порушується як на місцевому, так і на загальнонаціональному рівнях. На заході “Дерусифікація має сенс: наповнюємо карту українським змістом”, обговорювали питання, на якому етапі сьогодні перебуває процес перейменування населених пунктів, які є приклади успішних змін назв, і які перейменування очікуються далі. Учасниками панелі стали Роман Лозинський, Владлен Мараєв, Антон Дробович та Олександр Алфьоров.
“Якщо ти в честь якогось “негідника” назвав місто, то це або форма верифікації, або нормалізації. До прикладу Григорія Петровського у якого на руках сотні тисяч життів. Якщо ми називаємо місто на його честь, це значить, що ми нормалізуємо такий спосіб поведінки”, – розповів голова Інститут Національної пам’яті Антон Дробович.
Нагадаємо, 19 травня 2016 року Верховна Рада України в рамках декомунізації змінила назву міста Дніпропетровськ на Дніпро, а Дніпропетровського району – на Дніпровський. За відповідне рішення проголосували 247 депутатів.
Проте паралельно з перейменуванням міст із радянськими назвами виникає питання надання вулицям імен загиблих військових. Це не лише данина історичним постатям, а й вшанування пам’яті тих, хто віддав життя за Україну, увіковічуючи їхні імена в нашій історії.
“На сьогодні триває декілька процесів паралельно в контексті закону про деколонізацію. Першочерговим пріоритетом є перейменування топонімів, саме сіл, селищ, міст. Щодо перейменування вулиць, то це триває уже понад 10 років, щонайменше. У частині декомунізації та тепер деколонізації теж. І на превеликий жаль, в багатьох областях ми бачимо таку тенденцію, коли вулиці перейменовують на щось таке “бездушне”: Зелена, Ліскова, Квітнева, у той час, коли у цих містах народжені українські герої, у тому числі ті, які віддали своє життя”, – розповідає народний депутат України, голова підкомітету ВРУ з питань деколонізації Роман Лозинський.
Роман Лозинський вважає, що відповідальність за перейменування вулиць у населених пунктах лежить на місцевих органах влади. Процес деколонізації українських топонімів, монументів і скверів розпочався з прийняттям у квітні 2015 року закону “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”.
“На сьогодні ми бачимо, що у багатьох містах, областях ім’я українських Героїв є увіковіченими. Зокрема у назвах вулиць, до прикладу у Харківській та Одеській області ми бачимо, що процес дуже важкий у цьому контексті. Але ми розуміємо, що це таке – позбуття комплексу меншовартості. Це така поведінкова зміна, яка потребує, на жаль, більше часу”, – додає він.
Попри те, що цей процес рухається “малими кроками”, він поступово просувається. Сьогодні в Україні вже існує понад 200 вулиць, названих на честь Героїв України, таких як Андрій Верхогляд, Роман Ратушний, Тарас Бобанич, Юрій Дадак, Максим Такаєв, Олег Мудрак, Олександр Оксанченко та інших Захисників і Захисниць. Однак, значна кількість вулиць досі носить імена радянських “героїв”, які не підтримували незалежність України і причетні до геноциду українського народу.
Також, згідно з картою, створеною ГО “Деколонізація. Україна” на сьогодні досі є велика кількість не демонтованих пам’ятних табличок, фасад будівель, пам’ятників та назв, які присвячені радянським солдатам та комуністам чи партії.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Письменники на війні: ті, хто віддали життя за Україну.
1 коментар