Війна розділила багато пар, перетворивши їхні стосунки на випробування відстанню, невизначеністю та тривогами. Одним із місць, де партнерки військових знаходять підтримку, є проєкт «Близькі». Його учасниці – ті, хто чекає на своїх близьких із фронту, діляться досвідом, дають одна одній силу та надію.
Проєкт «Близькі» працює у Києві та Львові, це освітній проєкт для родин, партнерок військових та ветеранів. Це простір, де вони можуть знайти розуміння, емоційну підтримку та практичну допомогу. Менеджерка проєкту у Львові Дара Франко розповідає, що ідея виникла з потреби об’єднати жінок, які залишилися чекати, в спільноту, де вони можуть говорити про свої переживання, ділитися досвідом і разом знаходити сили.
У межах проєкту проводять регулярні зустрічі, тренінги з фахівцями із різних сфер, лекції та неформальні заходи, які допомагають зменшити почуття самотності, а також знайти нові захоплення. Окрім навчальних програм, учасниці можуть долучитися до різноманітних тематичних майстер-класів, книжкових клубів та тренінгів з надання домедичної допомоги. Наприклад, близькі створювали букети, розписували новорічні прикраси та вчилися шити різні елементи одяги.
Дара зазначає, що багато жінок стикаються з нерозумінням навіть від найближчого оточення. «Люди часто не знають, як підтримати, або ж уникають складних розмов. Тому ми створили це середовище, щоб жінки мали місце, де їх справді почують», — каже вона.
Проєкт уже має свої успіхи: багато учасниць знаходять подруг, долають емоційні кризи й навіть починають власну справу, здобувши нових навичок на воркшопах.
«Ми не просто допомагаємо, ми створюємо спільноту, яка дає силу йти вперед», — додає Дара.
Менеджерка підкреслює, що найважливіше – це відчуття, що ти не одна. Спільнота «Близькі» стає місцем, де жінки можуть не лише знайти підтримку, а й розвиватися, навчатися нового та разом будувати майбутнє.
Стосунки – це про підтримку і чесність
Дара знає про це не з чуток: її чоловік, дядьки й тітка служать у ЗСУ, а самій їй довелося пройти через періоди тиші, коли зв’язок з коханим зникав на тижні.
Дара згадує один із найважчих періодів – коли її чоловік брав участь у боях на Курщині. «Я знала, що щось має статися, але що саме – ні. Потім почали з’являтися новини, а зв’язок з ним зник. Два тижні я не знала нічого», – розповідає вона.
У такі моменти Дарину рятували жінки, які вже роками чекають своїх чоловіків із війни.
«Вони казали: ми теж це проходили. Розповідали, як чекали, як переживали. Пропонували допомогу, підтримували словами й діями. Це було безцінно».
Дара наголошує: стосунки на відстані можливі лише за взаємної згоди. «Якщо одна людина вагається, а інша все штовхає вперед, це складно. Це про довіру, про чесність і про прийняття реальності, в якій ми живемо».
У їхній парі комунікація стала ключем до збереження близькості. Важливими стали й маленькі ритуали: листи, щоденні повідомлення навіть без відповіді, а також посилки. «Я відправляла йому все – від смаколиків до збірки віршів Стуса. Це було важливо для нього, бо нагадувало про дім».
Попри складнощі, Дарина не шкодує про свій вибір. «Спочатку я думала: чи витримаю? Чи воно того варте? Але зрозуміла: так, тому що ми обоє підтримували комунікацію, і мені було важливо залишитися поруч».
«Близькі» допомагають жінкам не лише ділитися переживаннями, а й знаходити сили жити далі. «Наші події – це простір, де можна не боятися своїх почуттів. Тут є ті, хто розуміє, що таке чекати дзвінка, не спати ночами, боятися новин», – пояснює Дарина.
«Ми – чоловік і дружина, і я також маю право на підтримку»
Коли Надія Вакуленко-Ткач вперше почула про проєкт «Близькі», вона вже чітко усвідомлювала свою потребу в спільноті, де можна бути поруч з тими, хто розуміє. Її чоловік мобілізувався в 2022 році, з третьої спроби, і вже понад два роки на фронті. Вона залишилася чекати. Спочатку це було суцільне відчуття невідомості й тривоги, а згодом – новий етап, коли довелося вчитися жити в умовах постійної розлуки.
«Я не могла уявити, що нам треба говорити про те, як ми будемо підтримувати стосунки на відстані. Я була в такому запереченні, що просто не могла усвідомити, що мій чоловік іде на війну», – розповідає Надія. Та коли ситуація стала реальністю, довелося вчитися новим правилам спілкування. «Ми не мали якоїсь великої розмови про те, як збережемо зв’язок. Це відбувалося природно, залежно від умов його служби. Головне – адаптуватися до змін».
Серед ритуалів, які допомагають тримати зв’язок, – ранкові та вечірні повідомлення. «Добрий ранок» і «На добраніч» стали незмінною традицією для подружжя . І ще одне – вони безкінечно говорять одне одному «люблю». Раніше це були особливі моменти, тепер – частина щоденного життя. Бо ніколи не знаєш, коли почуєш це востаннє.
Проте навіть найсильніша любов не знімає відчуття самотності.
«В якийсь момент я зрозуміла, що почуваюся ізольованою. Не суто цивільною, але й не частиною військової спільноти. І мені потрібні люди, які мають подібний досвід», – згадує Надія.
Саме тому вона долучилася до «Близьких». Вона вже брала участь у групах підтримки онлайн, але цього було недостатньо. Хотілося фізичної присутності тих, хто розуміє без слів.
«У «Близьких» ми не обговорюємо, хто де воює, які у кого проблеми. Найбільша цінність – просто знати, що ти серед людей, які проходять через схоже. Це простір, де тебе не тригерять питання, які можуть викликати біль», – пояснює Надія. Для неї участь у проєкті стала способом підтримки ментального здоров’я. «Є багато тригерів, які можуть вибити з колії. Але тут ти в середовищі, де не мусиш пояснювати, чому тобі боляче».
«Близькі» не лише дають підтримку, а й допомагають будувати нові зв’язки. «Я не просто знайшла тут людей, які розуміють мою ситуацію. Я знайшла друзів, з якими, можливо, спілкувалася б і без цього досвіду», – каже Надія.
На запитання, що б вона порадила жінкам, які зараз переживають розлуку з близькими, Надія відповіла:
«Я згадую, що для мене було найскладнішим. Дуже довгий час мені здавалося, що моя головна задача як дружини – це підтримувати чоловіка. Наші стосунки звелися до того, що я маю бути для нього опорою, приймати все, що він приносить, і забувати про себе. Можливо, на початку це нормально, бо він теж проходить процес адаптації. Але з часом стосунок має розширюватися. Ми не тільки підтримка один для одного, ми – чоловік і дружина, і я також маю право на підтримку».
Надія наголошує, що важливо звертатися не лише до друзів, психологів чи родини, а й до самого чоловіка: «Я маю право просити про допомогу і говорити про свої потреби. І так, можливо, я не завжди отримаю саме те, що хочу, або в той спосіб, у який хочу. Але можна спробувати. Іноді доводиться писати прямо: який букет я хочу, де його замовити і навіть в якій годині, щоб він про це не думав. Але це нормально».
Проєкт «Близькі» став для багатьох жінок місцем, де можна бути собою. Де не треба виправдовувати свої почуття чи приховувати біль. Де самотність розчиняється у взаєморозумінні.
«Суспільство не готове до досвіду партнерок»
Коли почалася повномасштабна війна, Марія Кравченко мала чітке переконання: стосунки з військовими – це не її історія. Вона бачила, як багато жінок поруч чекають своїх чоловіків із фронту, як їхні життя наповнюються болем, невизначеністю та очікуванням. Однак доля вирішила інакше – вона зустріла хлопця, який служить у Силах безпілотних систем.
«Ти ніколи не вибираєш, кого покохаєш. Я була переконана, що стосунків з військовим у мене не буде й старалася триматися осторонь, але ця людина змінила все», – згадує Марія.
Стосунки на відстані – це випробування. Для Марії, яка завжди любила планувати, стало викликом жити у постійній невизначеності. «Я обожнюю ексель-таблиці, у мене все має бути розписано наперед. Але коли твій партнер – військовий, ти не можеш нічого планувати. Це одне з найскладніших випробувань», – ділиться вона. Втім, попри всі труднощі, вони змогли знайти свої ритуали та традиції: особливі слова, листи, маленькі подарунки, які хлопець бере з собою на службу. «Я знала, що він зберігає мої записки, але коли побачила, що він бере їх усі з собою – це було дуже зворушливо», – додає вона.
Життя партнерки військового – це постійна боротьба не лише із власними страхами, а й зі ставленням суспільства. «Я не розповідала про наші стосунки багатьом подругам. Багато хто не розуміє, що означає чекати, що означає не мати змоги спланувати навіть наступний тиждень», – пояснює Марія. Вона знайшла розуміння та підтримку у спільноті «Близькі».
«У цьому середовищі ніхто не засуджує і не питає, чому тобі часом так важко. Тут просто розуміють, бо ці люди теж чекають і проживають схожі емоції», – говорить вона.
Спочатку Марії було складно прийняти свою нову роль, але з часом вона зрозуміла, що цей досвід – частина її життя. «Я спочатку заперечувала свій статус партнерки військового. Мені потрібно було навчитися жити з цим», – згадує вона.
Згодом Марія не просто стала учасницею «Близьких», а й долучилася до проєкту як лекторка. Вона проводила лекції про комунікації для партнерок, які здобувають нові знання . «Я бачила, як ці жінки попри все шукають нові можливості для розвитку, не здаються, знаходять сили жити далі й відкривати для себе щось нове », – зазначає вона.
Зараз Марія продовжує підтримувати свого партнера, розбудовувати фонд, який допомагає військовим та викладати на курсах від проєкту. Її історія – про прийняття, силу та любов, яка проходить крізь відстань і випробування. Проєкт «Близькі» залишається для неї місцем, де можна бути собою. «Це ком’юніті, яке дає відчуття, що ти не одна. А це – безцінно», – підсумовує вона.
