Коли серед ночі телефонує незнайомий номер, Аліна Власенко знає: найімовірніше, це мама, дружина чи сестра військового, який зник безвісти або перебуває у полоні. Вона не може повернути людину додому, не може прискорити обмін чи знайти відповіді на всі запитання. Але завжди відповість, вислухає і допоможе зробити наступний крок.
Сьогодні Аліна очолює громадський рух «Звільнити всіх», який об’єднує понад дві тисячі людей з числа родин військовополонених та безвісти зниклих захисників. Проте ще кілька років тому сама переживала те, через що нині проходять сотні українських сімей. Каже, ніколи не думала, що створюватиме громадську організацію. Все почалося не зі статуту чи офіційної реєстрації, а з власного болю.
«Я добре пам’ятаю, що таке чекати»
Війна увійшла в життя Аліни задовго до повномасштабного вторгнення. У 2015 році її чоловік зник безвісти. Півтора місяці вона жила між надією і страхом, сама намагалася знайти хоч якусь інформацію, маючи на руках шестирічного сина і підтримку лише батьків. На жаль, чоловік повернувся додому на щиті.
У 2022 році в російський полон потрапили племінник і водночас похресник Аліни, який досі не повернувся додому. Через рік під Бахмутом загинув її брат.
Сьогодні вже п’ятий рік поспіль на фронті служить її другий чоловік – боєць батальйону «Айдар». Саме тому, за словами жінки, вона добре розуміє кожну людину, яка телефонує їй із проханням допомогти.
«Спочатку я злилася, коли телефонували серед ночі. Потім згадала себе. Як мені тоді було важливо, щоб хоч хтось вислухав, пояснив або просто поговорив зі мною. Тепер я розумію кожен такий дзвінок», – пояснює вона.
За словами Аліни, найбільше родинам потрібне навіть не готове рішення, а відчуття, що вони більше не залишилися сам на сам зі своїм болем.
Від спонтанної акції до громадського руху
24 серпня 2024 року близько 700 людей пройшли ходою від Львівської міської ради до обласної військової адміністрації. Саме цей день став початком того, що згодом переросло у громадський рух «Звільнити всіх».
Організатори не планували створювати громадську організацію. Спочатку вони просто хотіли об’єднати родини. Свої акції точково проводив «Азов», окремо виходили сім’ї військових 24-ї бригади, інших підрозділів. Але для Аліни було важливо, щоб усі чекали разом.
«Усі вони – наші Герої. Не може бути так, що про когось говоримо, а про когось мовчимо», – додає жінка.
Після першої акції представникам влади передали звернення з проханням почати системну співпрацю з родинами військовополонених і безвісти зниклих. Вже через тиждень люди знову зібралися на площі.
Після другої акції Львівська ОВА сама запропонувала розпочати регулярні зустрічі з родинами. Саме тоді стало зрозуміло: людей значно більше, ніж здавалося.
Аліна розповідає, що про акцію достатньо було зробити допис у соцмережах і на площу приходили сотні людей. Сьогодні їх приходить приблизно сімсот, а інколи – від тисячі до півтора тисячі учасників.
Згодом виникла потреба офіційно зареєструвати громадську організацію.
«Коли почали писати звернення до державних органів, стало зрозуміло, що від імені організації це працює значно ефективніше, ніж коли кожен звертається окремо», – пояснює Аліна.
У жовтні 2025 року громадський рух «Звільнити всіх» отримав офіційну реєстрацію.
«Ми всі стали однією родиною»
Сьогодні спільнота «Звільнити всіх» об’єднує понад дві тисячі жінок. Це дружини, матері, сестри військових, які перебувають у полоні або вважаються безвісти зниклими. Щодня до неї приєднуються нові люди.
Аліна зазначає, що у перших повідомленнях майже завжди одне і те саме прохання: «Допоможіть знайти…». Потім – десятки запитань: куди звернутися? як подати заяву? чи потрібно здавати ДНК? що означає той чи інший статус? як діяти, якщо підтвердження полону немає?
Аліна чесно відповідає: вони не можуть самостійно шукати військових чи повертати їх додому. Але можуть підказати алгоритм дій, допомогти підготувати звернення, скерувати до потрібної установи або просто бути поруч. Саме це часто стає найважливішим.
«Ми всі стали однією родиною, – говорить вона. – Бо коли є люди, які тебе розуміють, стає хоч трохи легше».
Громадський рух «Звільнити всіх» немає офісу, більшість консультацій відбувається телефоном або в месенджерах. За потреби родинам допомагають знайти психолога чи юриста. Організація співпрацює з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, щоб люди могли отримати відповіді на свої запитання від фахівців.
Іноді, як розповідає Аліна, допомога виходить далеко за межі теми полону. Наприклад, нещодавно одна з дружин військовополоненого захворіла на онкологію. Спільнота згуртувалася, щоб допомогти їй зібрати кошти на лікування.
«Ми допомагаємо не тільки шукати. Ми допомагаємо жити, поки триває це очікування», – каже Аліна.
Найболючіше, зізнається вона, коли жінки залишають спільноту. І не тому, що чоловік повернувся, а тому, що повернувся на щиті.
Ті, хто дочекалися своїх рідних із полону, зазвичай залишаються, бо добре пам’ятають, що означає жити в невідомості, і хочуть підтримати тих, хто ще чекає.
Місце, де дзвенять жетони
Біля львівської Ратуші у травні цього року встановили крісло, яке чекає свого Героя. Навколо нього – сотні металевих жетонів із прізвищами військових, які перебувають у полоні або зникли безвісти.
Коли здіймається вітер, жетони починають тихо дзвеніти. Для туристів це може бути просто інсталяція, але для родин – місце, де живе надія.
Ідея створити таку локацію народилася у самих учасниць громадського руху. Вони хотіли, щоб у центрі міста з’явився простір, який нагадуватиме: тисячі українських родин досі чекають своїх рідних.
Спочатку учасниці пропонували встановити символічне серце біля Ратуші, але його поставили біля пам’ятника Тарасу Шевченку у центрі Львова. Таке ж металеве серце, на яке родини пов’язують стрічки, є у парку «На Валах». Лише після багатьох обговорень із міською радою з’явилася концепція із кріслом та жетонами. Так народилося «Місце надії», де домашнє крісло символізує людину, яку чекають удома.
До речі, жетони можна додавати або знімати. Наприклад, коли військовий повертається, його жетон забирають. Сьогодні їх тут уже близько 450, хоча подали дані більш ніж про тисячу людей.
Поруч із кріслом висадили дерево надії – гіркокаштан від родин зниклих безвісти та полонених Героїв російсько-української війни з вірою у їхнє повернення додому.
Аліна розповідає, що часто приходить сюди сама, сідає поруч із порожнім кріслом і слухає.
«Найбільше люблю передзвін жетонів. Можу сидіти тут дуже довго. Для мене це не просто звук. Це нагадування, що кожного з них чекають удома», – розповідає вона.
Листи, які можуть подарувати надію
Ще одна ініціатива, яку підтримує громадський рух, – скринька «Листи надії», встановлена біля Львівської обласної військової адміністрації та Представництва Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Будь-хто з рідних може написати лист своєму військовополоненому. Після цього їх передають до Офісу омбудсмена, а звідти – під час обмінів або інших можливостей – намагаються доставити адресатам.
Чи доходить лист – невідомо, але родини продовжують писати. Вони вірять: кілька теплих слів іноді можуть стати тим, що допоможе людині не втратити віру.
За словами Аліни, скринька дуже швидко заповнюється.
«Не проходьте повз»
Раз на місяць центр Львова знову наповнюється плакатами, прапорами та фотографіями військових. Це означає, що родини збираються на чергову акцію підтримки. Цікаво те, що схожі заходи проводять уже не лише у Львові, а й, наприклад, у Стрию та інших громадах.
Попереду – акція до Міжнародного дня зниклих безвісти (Міжнародного дня жертв насильницьких зникнень), яку планують провести 30 серпня. Минулого року вона зібрала майже дві тисячі людей.
Найбільше Аліну болить не кількість учасників, а байдужість:
«Байдужість – це теж зброя. Вона вбиває», – по кілька разів повторює вона.
Керівниця руху розповідає, що часто люди проходять повз акції, навіть не зупинившись. І додає, що не потрібно приносити гроші чи знати правильні слова. Іноді достатньо просто залишитися поруч, підійти, обійняти матір чи покласти руку на плече дружині. Тобто показати, що вони не самі.
Для Аліни «Звільнити всіх» вже давно не громадська діяльність, а спосіб не дозволити іншим пройти той шлях наодинці, який колись довелося пройти їй самій. І поки бодай одна родина чекає на повернення своєї людини, вона продовжуватиме відповідати на телефонні дзвінки – вдень, ввечері і навіть вночі. Бо іноді найцінніше, що можна зробити для людини, – це просто бути поруч.
