Руслан Каганець, відомий за позивним «Комендант» – боєць підрозділу ГУР МОУ, учасник Революції Гідності та ветеран Антитерористичної операції на сході України. Більшу частину життя він прожив на Закарпатті, де намагався розвивати національно-патріотичне виховання та сприяти зменшенню злочинності в рідному Ужгороді. Службу Руслан розпочав ще 2008 року, коли свідомо вирішив піти до армії за власним бажанням. Згодом він згадував, що тоді, в юному віці, лише один викладач підтримав це рішення.
«Я був студентом другого курсу юридичного факультету й навчався на державному замовленні. У якийсь момент зрозумів, що це не моє і хочу йти до армії. Через це занедбав сесію, але після розмови з деканом усе пояснив: попросив перевести мене на заочне, бо мав намір піти на строкову службу. Він став першою людиною, яка підтримала це рішення, і надалі в навчанні мені справді допомагали», – каже «Комендант».
Руслан потрапив до тоді ще 2-ї окремої Галицької бригади внутрішніх військ, сьогодні це – 2-га окрема Галицька бригада Національної гвардії України. Там він займався екстрадицією та охороною підсудних, перебуваючи в підпорядкуванні Сергія Кульчицького, який загинув у травні 2014 року в зоні бойових дій під час антитерористичної операції поблизу Слов’янська на Донеччині.
«Навіть після завершення строкової служби у 2009 році я спілкувався з багатьма хлопцями, які служили в той самий період, але мали зовсім інший досвід. У нашій частині була постійна бойова підготовка: ми регулярно виїжджали на полігон, багато стріляли, проходили заняття з рукопашного бою та фізичної підготовки. Нам пощастило із сержантами – нас справді навчали, тож я отримав добру підготовку», – пригадує чоловік.
У 2013 році, коли розпочалася Революція Гідності, «Комендант» зрозумів: у країні відбуваються важливі зміни, і його участь у цих подіях також має для нього особисте значення. На той момент Руслан уже був членом націоналістичної організації на Закарпатті. Він згадує, що до 2013 року ставлення до таких організацій у регіоні було радше настороженим, ніж прихильним.
«Ми одними з перших проводили марші з блакитно-жовтими й червоно-чорними прапорами, вигукували “Слава Україні”. До “Майдану” на Закарпатті це сприймали дуже гостро: нас називали “бандерівцями” й казали, що такого тут бути не може. Але, якщо звернутися до історії регіону, стає зрозуміло: Закарпаття має особливе місце в українському контексті. Саме звідси починали політичну кар’єру окремі діячі проросійського табору, і тут же тривалий час формувався вплив Московського патріархату», – каже чоловік.
Руслан пригадує, що тоді майже всі молоді хлопці, які виходили на мітинги проти мовного закону Табачника та подібних ініціатив, перебували під контролем спецслужб – зокрема відділу захисту національної державності та відділу СБУ. Їх сприймали як «поганців», «терористів» і «революціонерів». Сьогодні ситуація дещо змінилася.
Роздавали паспорти при Орбані
У зв’язку з довготривалим економічним впливом, за словами Русана, Закарпаття і справді було об’єктом Угорщини довгі роки. Як приклад, ті ж маніпуляції щодо мобілізації угорців на території регіону. Але це є результатом політики – певний відсоток населення регіону має подвійне громадянство, і це свого часу мало переважно практичне підґрунтя: їх оформлювали під приводом поїздок у прикордонну зону та можливості перевозити товари. Для багатьох це було передусім економічно вигідно, а не мало глибоке культурне значення.
«Це був саме політичний хід, тому що Угорщина й тепер, посилаючись на ці паспорти, заявляє, що там живуть її громадяни і що їх нібито утискають. Насправді ж багатьох українців поступово привчали до угорських грошей, залучали до угорських культурних програм. Саме так роками формувалося підґрунтя, яке мало сепаратистський характер. На жаль, цей процес триває й досі, хоч і вже не в такому форматі, а відносини з Угорщиною стали більш напруженими», – каже «Комендант».
І це ж звісно впливало і на розуміння паторіотизму українців. Ще до Майдану, згадує Руслан, у рідному регіоні патріотична позиція часто ставала причиною конфліктів. Зокрема, на матчах тодішнього ФК «Закарпаття» вони регулярно вивішували червоно-чорний прапор, і це щоразу викликало суперечки з правоохоронцями та частиною місцевих жителів.
«Тоді слово “націоналіст” серед молоді в правих колах не мало такого відторгнення, як сьогодні, – навпаки, це було частиною самоідентифікації. Через це ми постійно мали проблеми, зокрема й через реакцію окремих місцевих журналістів та проросійськи налаштованого середовища. Але війна багато що розставила на свої місця. Те, що раніше викликало агресію, сьогодні стало значно більш прийнятним: привітання “Слава Україні” увійшло в широкий ужиток, а свідомі закарпатці вже відкрито відстоюють свою позицію і не сприймають це як щось маргінальне», – каже «Комендант».
Уже у 2013 році, коли на Майдан вийшло сотні тисяч українців, Руслан каже: для нього це був перший по-справжньому масштабний досвід участі в суспільному спротиві. Якщо раніше в Ужгороді акції збирали кілька десятків людей і не мали широкої підтримки серед молоді, то Майдан став моментом, коли стало зрозуміло: ці процеси охопили всю країну. З перших тижнів він разом з іншими долучився до роботи на місці від охорони пресцентру та штабу до участі в протистояннях.
«Для мене це був перший настільки великий процес. На Майдані я дістав поранення в обличчя – поліцейські вистрілили з травматичної зброї, але куля рикошетом пішла від щита, тож усе обійшлося. Ми були молоді, завзяті й розуміли, що маємо бути там. Зрештою режим Януковича виявився слабшим, ніж здавався: він утік, і це дало шанс бодай частково змінити ситуацію», – каже «Комендант».
Чоловік зазначив, що результат Революції Гідності виявився не таким, як хотілося б багатьом учасникам, однак сам Майдан не міг одномоментно змінити мислення всієї країни. За його словами, в українському суспільстві тоді не було цілісного усвідомлення того, що росія становить загрозу і що рано чи пізно, якщо політичний вплив не спрацює, вона вдаться до силової агресії. Водночас у частини середовищ таке розуміння вже існувало – зокрема в націоналістичних і дружніх до них організаціях.
Він розповідає, що чимало молодіжних структур ще до початку війни проводили вишколи в лісах із військовою підготовкою, стрільбами та елементами теренових ігор. Формально це часто виглядало як спортивний або активний відпочинок, однак фактично такі ініціативи готували молодих людей до майбутніх викликів. Саме ці хлопці, за його словами, згодом увійшли до першої хвилі учасників АТО, а кожна організація в такий спосіб формувала свій невеликий резерв.
Окремо Руслан згадує про появу «Правого сектору» вже під час самого Майдану. За його словами, це було об’єднання кількох організацій, які на той момент акумулювали сили під одним прапором і діяли доволі ефективно. Згодом частина з них знову пішла власним шляхом, однак у ключовий момент це об’єднання стало помітною силою.
На його думку, впізнаваність і вплив «Правого сектору» значною мірою посилила також російська пропаганда. Він вважає, що, намагаючись створити образ загрози, російська сторона фактично сама посилила цю структуру в інформаційному просторі. А вже з початком АТО, каже Руслан, «Правий сектор» проявив себе і на практиці, продемонструвавши свою боєздатність у перші дні війни.
Візитівка Яроша
Російська пропаганда охоче чіплялася за все, що можна було подати як «надто націоналістичне». Так сталося і з історією про «візитівку Яроша» – реальним епізодом, який російські медіа розкрутили настільки, що він перетворився на мем. На відміну від інших відверто вигаданих і маніпулятивних вкидів, як-от історії про «розіп’ятого хлопчика в трусиках».
«Там, коли були перші блокпости і штурми, я сам в операції участі не брав, але знаю, як це відбувалося. Тоді сепаратисти були фактично просто “мужиками з лопатами й рушницями”, і хлопці, які мали трохи серйознішу підготовку, могли з ними дуже добре справлятися. Два чи три блокпости тоді зачистили досить успішно. Але вже на третьому місцеві чекали: першу машину фактично розстріляли, загинув водій, його тіло залишилося там, а в кишені в нього була візитівка Яроша. Є навіть відео, де це показують і кажуть: ось, мовляв, “візитівка Яроша”», – каже чоловік.
Саме тоді ця історія стала мемом, підхопленим російською пропагандою. Водночас у цій подачі залишився поза увагою інший момент: перед цим, за його словами, кілька блокпостів уже були зачищені. Тож за мемом, який згодом почав жити окремим інформаційним життям, стояв конкретний епізод війни.
«Я знаю особисто, що на той момент керівник “Правого сектору” спілкувався з представниками Служби безпеки України. Ні для кого не секрет, що у Наливайченко – кума Яроша, були тісні контакти зі спецслужбами. І дуже багато роботи, де Україна офіційно не хотіла брати участі, щоб не виглядало так, ніби це СБУ тероризує місцевих, виконував саме “Правий сектор”», – каже він.
Окремо Руслан наголошує: однією з ключових проблем на початку АТО був стан української армії. За його словами, брак підготовки, спорядження і чіткої координації відчувався буквально на місці, а фронт тоді ще не мав зрозумілої лінії розмежування.
«На жаль, ми до правильного розуміння дозріли не одразу: там не можна було перемогти розмовами – треба було тиснути. І ключова проблема була в тому, що зробили з українською армією загалом. Пам’ятаю, після невдалого штурму Карлівки ми залишилися допомагати військовим 93-ї бригади на блокпості. До нас підійшов військовий із гранатометом і попросив показати, як ним користуватися. Я кажу: “Друже, ти ж військовий”. А він відповідає: “Який я військовий? Я вчитель, мене мобілізували”. І таких проблем тоді було дуже багато: нестача спорядження, боєкомплекту, відсутність чіткої лінії фронту, місцеве населення, яке здавало позиції. Дуже часто одна група проїжджала село, а за п’ятнадцять хвилин іншу там уже чекала засідка», – додає він.
Він також пояснює, що на початку АТО серйозно впливала російська пропаганда, яка діяла і на прифронтових територіях, і в тилу. Окремі ситаціії, які можливо і траплялися, оскільки російська сторона, за його словами, перетворювала на масове явище, підкріплюючи це вигаданими історіями та маніпуляціями. Усе це накладалося на вразливість місцевого населення до проросійських наративів і на слабку готовність української влади протидіяти інформаційним атакам.
«Росія вміє брехати, а Україна на той час ще не вміла цьому протистояти. Росія вміє це робити хоча б тому, що займалася цим століттями. У неї були досвід і ресурси. Навіть зараз телебачення вже майже ніхто не дивиться, тому агітацію й інформаційні операції треба вести через YouTube, Telegram, Facebook. Наші в цьому питанні тоді дуже відставали. Зараз вони вчаться, працюють і вкидають дезінформацію у відповідь, але тоді цей момент був втрачений», – каже чоловік.
У період антитерористичної операції Руслан воював на напрямках Карлівки, Авдіївки, Пісків, у районі Тоненького та Донецького аеропорту. У Пісках, згадує він, його підрозділ стояв на позиції «Миру 55», а поруч були «Дніпро-1» і 93-тя механізована бригада. За його словами, тоді багато добровольців фактично воювали як звичайні бійці, але документи їм оформлювали так, щоб це відповідало юридичним рамкам антитерористичної операції, адже формально в Україні не було ані оголошеної війни, ані воєнного стану – навіть попри те, що вже тоді було зрозуміло: в Іловайську й Дебальцевому діють російські сили.
Повномасштабне та оборона Київщини
Ще до початку повномасштабного вторгнення Руслан вступив на військову кафедру. На той момент йому було 33 роки, і він свідомо пішов на навчання, бо хотів здобути офіцерський досвід. Каже, що був найстаршим серед слухачів, але вже мав за плечима практику. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він саме перебував у відпустці у зв’язку з навчанням. У перший день, згадує військовий, студентів фактично розпустили, бо ніхто не розумів, як діяти далі. Тоді він одразу поїхав на роботу, зв’язався зі знайомими із СБУ й почав шукати підрозділ, до якого міг би долучитися разом зі своїми людьми. Зрештою через знайомих опинився на точці, де отримав зброю, а з березня 2022 року вже був мобілізований до ГУР. Відтоді, каже Руслан, весь його шлях пов’язаний із розвідкою.
«Я вже потім зрозумів, що ГУР ще до війни провело дуже серйозну підготовчу роботу: були закладки зі зброєю, боєприпасами в приватних будинках. Мені дали точку й сказали, де забрати Stinger. Ми приїхали, але через забудову не могли одразу зрозуміти, який саме це будинок. Я подивився по карті, зорієнтувався через Google Maps: такі-то ворота, гараж, задні двері відчинені, у шафі в білому мішку ракета, а пускова установка у коробці з-під взуття. Я все це знайшов, забрав, вибігаю вже у формі, з розгрузкою, автоматом і раптом вмикаються фари, сині маячки. Це була поліція, яка тоді вже їздила на цивільних авто. Поліцейські виходять, а я просто піднімаю руки й кажу: “Хлопці, ми працюємо”. Вони подивилися й відповіли: “Усе добре, їдьте”. Виявилося, поки ми забігали в будинок, місцеві вже викликали поліцію, бо тоді на все, що стосувалося диверсантів, реагували миттєво», – пригадує чоловік.
Руслан згадує, що одним із перших сильних епізодів повномасштабної війни для нього стала не сама участь у бою, а напруга перших днів, коли все розгорталося надзвичайно швидко. Після отримання зброї його група вирушила у бік Бориспільського аеропорту, однак уже дорогою наказ змінили: російські сили зазнали втрат і скоригували свій план. Далі, каже він, стало дедалі чіткіше видно, як готувалася оборона Гостомеля і наскільки важливою виявилася роль тих, хто заздалегідь знав місцевість і можливі сценарії розвитку подій. Водночас, додає Руслан, серед місцевих були й ті, хто працював на ворога та мав власний план дій.
«Оце був мій перший адреналін без бойових, тому що попередній негативний досвід дуже на мені позначився. Ми доїхали, отримали завдання на Бориспільський аеропорт, там уже стояв спецпідрозділ поліції КОРД, але поки ми добралися з Житомирської траси, нам дали відбій – сказали, що росіяни вже дорогою отримали відсіч і на Бориспіль не підуть. Далі все змістилося в бік Гостомеля. Найбільше мені, звісно, запам’ятався Ірпінь. У перші дні нас буквально на колінах учили користуватися Javelin і NLAW – це були максимально швидкі курси: як взяти, як прицілитися, як натиснути. Іншого часу просто не було. Перша база в нас була в “Епіцентрі” на Полярній, звідти вже групи виїжджали на завдання. Пам’ятаю, як між стелажами спали бійці зі зброєю, набивали магазини, а далі знову виїжджали – на розвідку й бойову роботу», – пригадує Руслан.
Окремо він згадує операцію в районі Димера, яка, за його словами, була масштабною й складною в координації, хоча загальне розуміння, де свої, а де ворог, усе ж було. Саме там, каже Руслан, російський наступ почав захлинатися: техніку вражали одну за одною, і це поступово змінювало настрій українських бійців. Приблизно на п’ятий-шостий день після перших повноцінних зіткнень, у нього з’явилося переконання, що Україна зможе вистояти. Цьому, за його словами, сприяли і досвід АТО, і розуміння, що Київ – надто великий і складний для швидкого захоплення, особливо якщо обороняти кожен будинок і кожен під’їзд. На той момент, додає він, уже тривала мобілізація, підходили добровольці, і лише в одній їхній групі налічувалося близько 80 людей.
Добровольці
Порівнюючи добровольців 2014-го і 2022 року, Руслан каже: головна різниця між ними полягала в тому, що у 2022-му багато хто недооцінив масштаби війни та її реальний характер. За його словами, повномасштабне вторгнення від самого початку мало зовсім іншу інтенсивність бойових дій, ніж війна на Донбасі у попередні роки.
«Дуже багато класних хлопців, моїх знайомих, загинули в першу хвилю, у перші місяці, і не тільки під час оборони Києва, а й на інших напрямках. Інтенсивність бойових дій, авіації, артилерійського вогню – усе було зовсім іншим», – додає він.
Руслан наголошує: війна у 2022 році виявилася значно насиченішою й жорсткішою, ніж очікували навіть досвідчені добровольці. Багато з тих, хто мав бойовий досвід 2014–2015 років або служив за контрактом, залишалися мотивованими, підготовленими й фаховими бійцями, але, за його словами, не всі врахували, що війна вже не дозволятиме діяти так, як це було раніше в АТО. Водночас він переконаний: їхня жертва не була марною, адже саме добровольці першої хвилі дали державі час на мобілізацію, збирання резервів і підготовку до тривалої оборони.
Водночас в усьому іншому, додає він, добровольці 2014-го і 2022-го дуже схожі між собою: це такі самі мотивовані хлопці й дівчата, які мають ідею і розуміння, за що воюють. А коли людина має внутрішню опору, наголошує Руслан, їй значно легше і воювати, і працювати.
«Це має бути голос самозбереження держави»: ветерани та політика
Із 2020 року Руслан працював в апараті Верховної Ради України та додає, що: «Працював у звичайній лінійній структурі апарату Верховної Ради, де загалом близько півтори тисячі працівників. Обіймав посаду завідувача сектору оперативного реагування управління адмінбудинками управління справами апарату Верховної Ради. Це була буденна робота».
Руслан акцентує, що на великі державні процеси безпосередньо не впливав, однак робота в апараті парламенту розширила його коло спілкування й дала інше розуміння системи. Тому, говорячи про ветеранів у політиці, Руслан називає їхню присутність у Верховній Раді та міністерствах і важливою, і цілком реальною. Водночас він акцентує на тому, що не кожен, хто має статус учасника бойових дій, однаково глибоко розуміє війну, її ціну та наслідки.
«На мою думку, це важливо і реально. Але йдеться саме про реальних ветеранів, бо ми знаємо, що є люди, які десь формально отримали УБД, звільнилися й зараз беруть більшу участь у політичному житті, ніж у військовому. Вони намагаються здобути для себе більше бонусів і часу, поки нас, основних конкурентів, немає, поки всі ще не повернулися. Вони першими сіли у вагон і зайняли кращі місця. Але чи це важливо? Так. Бо поки не зникне загроза з боку москви, при владі потрібні люди з військовим мисленням, ті, хто розуміє небезпеку, яку несе росія, і не дозволить знову розслабитися», – каже він.
На думку Руслана, ветерани мають стати голосом самозбереження держави. Так, у політичній роботі доведеться займатися і звичними для країни питаннями – від комунальних проблем до корупції на місцях. Однак головна мета, переконаний він, значно ширша: готувати державу до ще більшої небезпеки в майбутньому. За його словами, навіть якщо колись з’явиться ілюзія миру чи перемир’я, це не означатиме, що загроза з боку росії зникне. Саме тому ветерани повинні впливати на політичні процеси з чітким розумінням: країну потрібно готувати до нових викликів, а при владі мають бути люди, які усвідомлюють масштаб цієї небезпеки.
«Так, це звичайна необхідність. Навіть зараз видно політичні процеси: дуже багато чиновників, і на місцях також мають гроші в бюджетах, але не хочуть спрямовувати їх на потреби військових. От, наприклад, Ужгород. У бюджетах є залишки, але вони просто не купують необхідного. Це ж правда, це можна перевірити», – додає він.
Руслан пояснює це тим, що на місцях і далі залишаються люди зі старим політичним мисленням, які не зацікавлені в реальних змінах. На його думку, саме тому державі потрібне оновлення – нові люди з новими поглядами, здатні проводити іншу політику. Водночас він визнає: зробити це зараз складно, адже немає ані виборів, ані повноцінних законних механізмів для зміни влади на місцях.
Він також застерігає, що, якщо залишити все як є, росія знову вкладатиме ресурси в українську політику, шукатиме лояльних фігур і впливатиме через них на суспільні процеси. За словами Руслана, це стратегія не на один чи два роки, а на десятиліття вперед. Саме тому присутність ветеранів у владі для нього – не питання репрезентації, а питання безпеки держави.
«Треба розуміти, що небезпека з боку москви в усіх форматах нікуди не зникає і ще довго залишатиметься. Ідеться не лише про військову загрозу, а й про політичну», – каже «Комендант».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Зробіть це для себе», – госпітальєр Тарас Лютий про курси з домедичної допомоги.
