Тарас Лютий входить до складу групи швидкого реагування, яка виїжджає на допомогу до людей після російських обстрілів. Власне, він надавав домедичну допомогу на місці прильотів, що сталися 24 березня. Зараз медик працює хірургом у військовому госпіталі і періодично їздить на фронт, де точиться війна за наше майбутнє. У розмові із «Ветеран Медіа» він розповів, чому цивільним необхідно знати основи домедичної допомоги і пройти необхідні курси, що обов’язково має бути в нашій аптечці, і чому українцям потрібно набратися твердого патріотизму, а не ідеалізувати та героїзувати ухилянство.
На місці прильоту часто багато людей, але мало хто діє. Як правильно взяти на себе відповідальність і допомогти тим, хто потребує домедичної допомоги?
Під час обстрілів наш обов’язок – перебувати в укриттях або принаймні у безпечних місцях. Таких локацій у нас цілком достатньо, головне – мати свідоме бажання туди спуститися.
Якщо ж атака застала вас у квартирі чи іншому приміщенні, куди стався приліт, найперше завдання – опанувати себе і врятуватися. Не варто наражати себе на зайвий ризик: не підходьте до вікон і не намагайтеся працювати «кореспондентом» для телеграм-каналів, знімати, що летить. І насамперед критично важливо знати правила домедичної допомоги, для цього варто пройти хоча б базове навчання.
Такі курси зазвичай тривають від чотирьох годин, щоб відпрацювати навички до автоматизму. Адже навіть у стані паніки чіткий алгоритм дій дозволить вам не розгубитися, а зосередитися на головному: врятувати чиєсь життя або вчасно допомогти собі.
Якщо таки не встигли в укриття, то чи безпечно ховатися у ванній, і де все-таки найкраще перебути небезпеку?
Завжди варто пам’ятати про правило двох стін. Найчастіше це коридор або сходовий майданчик, оскільки він монолітний і містить значну кількість залізобетону. Проте в будь-якому разі бажано спускатися в укриття: якщо це торговий центр чи новобудова, то в паркінг. Це має бути місце нижче рівня землі та з великою кількістю бетону.
У багатоповерхівках є спільні коридори, там можна перечекати?
Так, у старих панельних будинках можна, але бажано все одно спускатись донизу, тому що панельний будинок, на жаль, дуже гарно складається. І якщо він складається, тоді вже не врятує ніхто.
А у підвали багатоповерхівок? Туди краще не спускатися?
Підвали насправді стримують. Бо коли будувалися будинки, державний реєстратор та архітектор прораховували навантаження.
Скажіть, будь ласка, які базові навички має знати кожен цивільний із домедичної допомоги в умовах війни? Та як їх можна покращувати?
Першочергово необхідно знати протокол TCCC (Tactical Combat Casualty Care) – це стандарт надання домедичної допомоги, основною метою якого є запобігання масивній кровотечі за алгоритмом MARCH.
Тобто спочатку слід зупинити кровотечу та перевірити прохідність дихальних шляхів, щоб в організм надходив кисень і людина дихала. Також важливо забезпечити потерпілому правильне стабільне бокове положення, щоб переконатися, що з ним усе гаразд і він не захлинеться. Ці навички необхідні на будь-який випадок: чи то надзвичайна ситуація, чи ДТП тощо.
Усім варто відвідувати такі курси – виключно для себе, а не заради когось. Адже коли ми знаходимо час на манікюр, на те, щоб «перевзути» авто чи пограти в настільні чи комп’ютерні ігри, ми так само повинні знайти час і на навчання з домедичної допомоги.
А які найпоширеніші помилки роблять люди, намагаючись надати домедичну допомогу?
Найпоширенішою помилкою є імітація надання допомоги – коли людина не розуміє алгоритму дій, але, бачачи кровотечу, намагається зупинити її підручними засобами: ременями чи частинами одягу. Насправді турнікети та оклюзійні наліпки винайшли не випадково. Надавати якісну допомогу можна лише тоді, коли ти розумієш механізми роботи організму: як саме зупинити кров та як контролювати дихальні шляхи.
Водночас великою помилкою – і не лише під час обстрілів – є спроба запхати щось тверде до рота людині під час судомного нападу. Це призводить до зламаних зубів чи травм щелепи. У такому разі людину потрібно просто повернути на бік і притримати їй голову, щоб вона не вдарилася об щось тверде і не отримала пошкодження черепа.
Так само критичною помилкою при завалах є намагання витягти людину, не переконавшись, що в неї не пошкоджений хребет, адже це може завдати потерпілому ще більшої шкоди.
При уламкових пораненнях я також не рекомендую нічого самостійно витягати. Якщо ви бачите уламок – неважливо, глибоко він чи ні – не чіпайте його. Ви можете зупиняти кровотечу навколо, але витягувати нічого не потрібно, це мають робити медики.
Ви надавали допомогу під час останнього прильоту у центрі і на Сихові, і в багатьох інших до цього місцях, чи варто остерігатися, що після першого прильоту зазвичай ворог планує ще один удар в ту ж саму ціль, коли люди збираються… Чи це так?
Пригадую, коли ми перебували в одному з українських міст і надавали допомогу після атаки «шахеда», люди почали збігатися до місця події. Хтось намагався допомогти, а хтось просто спостерігав. Буквально за 15 хвилин стався другий удар у те саме місце. Тому головне правило: в жодному разі не виходити та не бігти дивитися, куди і що прилетіло. У таких ситуаціях мають працювати виключно спеціальні служби – ДСНС, медики та поліція. Насамперед важливо дбати про власну безпеку.
Схожий приклад ми маємо і з останнього прильоту на Сихові, коли в будинок влучило спочатку з одного боку, а потім з іншого. Ця атака могла закінчитися трагічно і забрати життя тих, хто просто прийшов подивитися. Тому я не рекомендую і наполегливо прошу цього не робити: зазвичай повторні удари є ще більш загрозливими.
До речі, зараз багато хто возить аптечки в авто. Що там має бути обов’язково, з огляду на реалії війни?
Є певні виробники аптечок, які відшивають самі сумки. Вони мають дуже гарний вигляд і зовні навіть не схожі на тактичні. Тобто їх виготовляють так, щоб вони були в тренді й молодь носила їх із собою.
В аптечці є стандартне наповнення: турнікет, оклюзійна наліпка, кровоспинний гемостатичний засіб на тканинній основі (наприклад, «Кровоспас»). Також всередині є звичайний бинт, перманентний маркер та медична трубка. Далі кожен обирає набір під себе — залежно від того, чим саме вміє користуватися.
Які найважчі поранення вам доводилось бачити?
Насправді всі поранення є найважчими, оскільки людина отримала їх мимоволі. Коли військовий обирав службу, він усвідомлював, на які ризики йде. Страшними є поранення черепа, коли його частина відсутня; хребта, через що людина може все життя бути прикутою до візка чи ліжка; поранення кінцівок, коли немає руки, ноги або обох. Жахливими є також поранення живота чи грудної клітки. Людське тіло справді є святим, і якщо чогось бракує – це вже страшно.
Тому не існує легких чи важких поранень. Вони або є, або їх немає. Коли людина отримує перше поранення, вона або зцілюється ментально, або ж наступного разу їй уже буде страшно повертатися у стрій.
Коли ви відчули, що хочете рятувати людей? Адже я так розумію, що ви завжди готові їхати з іншого села, міста, щоб когось врятувати у складі мобільної групи швидкого реагування.
Це почалося з 7-го класу. На свій вік я бачив багато похоронів і відчував, що хочу бути лікарем, а саме – хірургом. У 2017 році я почав займатися тактичною медициною. Пригадую, як у 2016-му до нас прийшли з круглим столом розповідати про певні аспекти надання допомоги під час воєнних конфліктів. Там були наші військові лікарі з госпіталю, яких сьогодні я вже називаю своїми колегами.
Це стало для мене чимось більшим, ніж просто надання допомоги. Звісно, це класно, коли ти рятуєш життя в операційній, у стерильному приміщенні чи в ідеальному приймальному відділенні, де є КТ, УЗД, рентген та все інше необхідне обладнання. Але коли ти в підвалі, де в тебе немає нічого, крім базових знань, і ти навіть не можеш нічого «загуглити»… і при цьому рятуєш життя… Саме тому для мене звання офіцера Медичних сил – це надзвичайно висока планка.
Розкажіть трішки більше про себе, як ви пішли у госпітальєри.
Війна почалася, і я пішов. Розумію, що всі ми хочемо жити, але питання в тому, як саме ми будемо жити. Якщо ти не можеш бути у війську, то будь для війська – такою має бути наша щоденна парадигма. І дуже прикро бачити, що в теперішньому соціумі існує ідеалізація та героїзація ухилення від служби.
Сьогодні нас знищують, вбивають. Це не люди, навіть не істоти – вони випалюють нашу землю, бо я бачу, що після них залишається… Повірте, після них залишається тільки морок. І тут я цього бачити не хочу.
Я розумію, що у Росії достатньо людей, аби просто задавити нас людським фактором. Якщо нас розділити, як торт – на дві, чотири чи вісім частин, то цими маленькими шматочками нас просто з’їдять. І з’їдять так, що ми навіть не зрозуміємо, як це сталося.
Відродити націю надзвичайно складно, а втратити її – дуже легко. Якщо ми не будемо підтримувати один одного, нічого не вийде. Жодна інша країна нас не захистить. Певною мірою нам бракує справжньої гідності та розуміння того, що «я – українець». Я можу спілкуватися українською, жити на своїй землі й працювати там, де народився. За українців будуть думати тільки самі українці.
Тому нам треба набиратися твердого патріотизму, бо за роки війни багато гідних людей цієї країни, на жаль, загинули. Мені страшно усвідомлювати, що в майбутньому країною, за яку я воював і за яку готовий віддати життя, можливо, керуватимуть діти ухилянтів. Я не хочу, щоб мною керували дезертири, і закони писали дезертири чи особи, які залишали страшні коментарі й раділи під дописами про напади на працівників ТЦК. Бо коли нас прийдуть вбивати, ці люди кричатимуть: «Де наші військові?», а військові – це якраз ми.
На початку війни всім здавалося: «ось ми переможемо», потім почали питати: «коли закінчиться війна», а тепер уже просять: «давайте закінчувати війну».
Війну починають кадрові військові, а закінчують звичайні люди. І якщо ми не зможемо її закінчити під прапором перемоги, то будемо рабами. Адже в Україні можна дуже класно жити, розвиватися, вчитися та створювати конкуренцію для всього світу. Треба мати честь і гідність, щоб потім пояснити своїм дітям, чому ти пішов захищати свою країну або чому не пішов. Мені соромно не буде.
Які у вас ще думки щодо майбутнього України?
Ми увійшли в еру війн. І ми перші, хто має закінчити це все і стати гідною нацією Героїв, яких будуть любити, поважати і про яких казатимуть: «Це українці. Українців чіпати не можна».
Я не знаю жодної іншої країни у світі, яка мала б настільки колосальний досвід із надання домедичної допомоги. На нас рівняються, наш досвід переймають, і світ розуміє: людей, які знають це краще за нас, просто не існує.
Ніколи не міг подумати, що у свої 28 років зможу проводити операції, які колись здавалися мені чимось нереальним. Наприклад, робити торакоскопічне видалення через отвір у пів сантиметра чи діставати уламок із легень за допомогою магніта. Колись це був «мегависокий пілотаж», а зараз – буденна норма, ніби скалку з пальця витягнути. На жаль, цей досвід здобувався у надскладних умовах, через постійний стрес, недоїдання та недосип. Але ці знання потрібно передавати наступним поколінням, щоб до нас більше ніхто не наважився прийти.
Бо нас вбиває не Путін – нас вбиває середньостатистичний росіянин. Їм саме слово «українець» стоїть поперек горла. Вони намагатимуться добивати нас до останнього. Ви думаєте, вони зупиняться на Донецьку чи Луганську? Ні. Чи на Дніпрі? Теж ні.
Ми – найбільша країна Європи. Ми живемо на найкращій, родючій землі. А отже, у нас у жилах має текти справжня козацька кров. Ми не готові віддавати своє.
Фото надав Тарас Лютий
