Російсько-українська війна змінила життя багатьох українців змусивши тримати опір російській агресії, як на передовій, так і в тилу. Хтось пішов у військо, хтось обрав волонтерство, а хтось втратив домівки та близьких. Кожна історія інша, але полягає вона в одному: в силі змінити своє життя та діяти, щоб не втратити волю. У цьому матеріалі команда “Ветеран Медіа” поділиться історією бійця 3-ї ОШБр – Максима Килимника, підприємця з Києва, який поділився своїм досвідом служби у територіальній обороні, добровольчому об’єднанні та у 3-ї штурмовій бригаді.
Історія Максима
Максим Килимник – військовослужбовець 3-ї окремої штурмової бригади який став військовослужбовцем на початку широкомасштабного вторгнення. До 24 лютого 2022 року, він проживав у Києві, був власником мережі магазинів мобільних аксесуарів. Коли розпочався наступ російських військових, Максим доєднався до Сил територіальної оборони столиці.
“На початку широкомасштабного, я думав що робити далі: їхати до кордону, або ж вступати у добровольчі формування для оборони України. І я зрозумів, треба іти у військкомат та записувати у ТрО. Тоді я потрапив до територіальної оборони міста Києва, де видали РПК 6 магазинів і набої. На наступний день, я вже разом з іншими бійцями виїхали ближче до Мощуна”, – пригадує боєць.
За час перебування у ТрО, Максим прийняв учать у підготовці лінії оборони під Мощуном, а також в кількох локальних конфліктах під Пуще – Водицею і Ірпенем. Але за пару тижнів, він захворів та повернувся назад до міста, щоб дістати медикаменти. Після повернення до Києва, він вирішив доєднатися до групи “Патріот”, що базуватись у Боярці. Саме у групі добровольців “Патріот” Максим мав перший бойовий досвід з безпілотного літального апарату Mavic.
“30 березня, у селі Дмитрівка, неподалік тієї ж Житомирської траси мені і ще одному хлопцю дали керувати мавіком, бо я один в групі, хто мав довоєнний досвід його пілотування. Тоді ми вже почали використовувати його для моніторингу і знищення цілей”, – додає він.
Ще понад місяць Максим брав участь в зачистці територій, пошуку тіл та могил, які залишали після себе росіяни. У січні 2023 року захисник поїхав на навчання у Велику Британію, де пробув близько місяця. Після повернення в Україну, потрапив у резервну роту, де записувався у всі види військ, щоб не перебувати у тилу.
“Я вписував своє ім’я до всіх, хто приходив із запитом потреби бійців: ПЗРК, мінометники, піхота. І понад тиждень чекав, коли мене нарешті відправлять хоч кудись. В мене був друг “Буржуй” в 1-му механізованому батальйоні, який вже був на Бахмутському напрямку і отримав поранення. Наступного дня прийшов військовий, який збирав добровольців для підтримки 1-ї ОМБ на Бахмут, оскільки там була дуже тяжка ситуація. І ось я вже потрапив у 3 окрему штурмову бригаду”, – розповідає боєць.
Вранці 4 квітня 2023 року Максим уже виїжджав у місто Бахмут де тривали бої.
“Ми вели важкі ар’єргардні бої, в будинках, які були в напівоточеннях на дуже близьких дистанціях. Під час бою, часто перекидувалися гранатами, одна з яких була з хлорпікрином. ЇЇ закинули мені біля ноги, саме тоді я надихався цих випарів, що сильно пошкодило мої дихальні шляхи”, – пригадує Максим.
Окрім хімічного отруєння внаслідок випарів від гранати, ще на навчанні у Великій Британії, він отримав травму, яка теж повпливала на загальний стан здоров’я бійця.
“На навчаннях у Британії, я отримав травму, внаслідок чого пошкодив собі хребет, потім були періодичні болі, які переросли у хронічні. Також у мене затиснута діафрагма, що теж повпливало на мій стан здоров’я. Медики сказали, що це проблеми з нервовою системою, спинним мозком та з нервовими закінченнями. Це все від перевантаження, і тому мені треба проходити довгу реабілітацію”, – ділиться Максим.
Після обстеження у лікарів, бійця направили на реабілітацію, і він періодично їздив у Київ. Хоч реабілітація Максима досі триває, він перебуває на нулі зі своїми побратимами, періодично виїжджаючи на терапії для лікування.
Спогад з Авдіївки
За увесь час перебуванні на фронті, Максим чітко згадує саме день, коли він разом із побратимами дислокувалися в Авдіївці. І запам’яталася йому така історія: ”Коли ми з хлопцями заходили в місто, там було дуже багато новачків, які і без того були під враженнями перших виходів бойового зіткнення. Ми зайшли на коксохім “Авдіївський коксохімічний завод”, в останні його дні перебування українському контролі. Нашим завданням було – штурмувати дві вулиці, у двох рядах будинків, де міг би перебувати ворог. Я біг прямо через дорогу, бо моя сторона вулиці була дальня. Тоді ж у повний зріст перед мною падає 120 мм міна, саме тоді, я відчув тепло, яке йшло від неї. Впав і сиджу, дивлюся навкруги, і бачу напарника, який отримав поранення. Далі ми займаємо вулицю і зачищаємо будинки, при обороні будинку за метр біля мене головний сержант – 300. Парамедик – 300. А де мій осколок? Я думаю все це – накопичувальний ефект”.
Про тригери
Максим часто висвітлює у своїх соціальних мережах реакцію на тренди, які ширяться мережею, таких як “будні ухилянта”. ”Є частина людей у нашому суспільстві, яким зручно приймати вкиди російської пропаганди. А вона (ред. – російська пропаганда) знає, де знайти правильне місце для маніпуляції, щоб морально виправдати страх людей до залучення до будь-чого. Або ж виправдати небажання брати участь у цій війні. Це зручніше взяти таку позицію. В історії України є “плебс”, яким легше прийняти цю риторику, де вони думають, що все знають. Беручи собі за основу ідеологію цієї маніпуляції, і не маючи ніякої самосвідомості. Хоча, я не бачу нічого у тому, щоб признати, що “мені страшно, і я боюся воювати”, бо це нормально. Завжди є інша функція для підтримки, є технічне забезпечення, тил і подібне. Але гордість за те, що ти “ухилянт” – це комфортна тема для ворога, яка демотивує бійців та розколює бачення цієї війни та її основної мети: зберегти українську ідентичність та волю. А також те, щоб потім не бути “м’ясом” російської армії у її подальших війнах проти інших країн”, – розповідає він.
Також, захисник зазначає, що сьогоднішня ситуація у інформаційному полі досить напружена, через акцент на діях ТЦК та СП: “Я проти порушення прав чи перевищення повноважень, але людям треба зрозуміти одну річ – війна триває, і нам потрібні люди. Сьогодні всі конфлікти з ТЦК відбуваються через закон про мобілізацію, люди зобов’язані йти у військо. Якщо раніше вони могли ‘петляти’ і кричати ‘вперед, вперед. Контрнаступ!’, то зараз, коли їм самим треба йти на фронт, настрої в тилу різко змінилися на ‘переговори’, ‘корупція’ й ‘ми не будемо воювати до останнього українця’. Як я бачу, суспільство чітко поділилося за принципом 20/80. 20% воюють, донатять, волонтерять. 80%, у кращому випадку, раз на кілька місяців скидають 1-2% від свого доходу на ‘хайповий збір’ і виставляють це в соцмережах як індульгенцію ‘ось я причетний до цього’. А далі живуть безтурботним життям, виправдовуючи свою бездіяльність. Це результат ‘прогалини’ в інформаційній війні. Спочатку було 20% активних патріотів, 20% ‘малоросів’ і 60% невизначених. Ті 20% активних здебільшого воюють або загинули. За майже три роки вторгнення, через дію роспропаганди, більшість із тих 60% невизначених починає переходити до тих 20% ‘малоросів’.”
Збір на FPV- дрони.
Попри активну участь у російсько-українській війні, Максим часто доєднується до зборів для підтримки 3-ї окремої штурмової бригади, а також відкриває власний збір при потребі підтримки свого підрозділу чи побратимів.
Задонатити бійцю можна за посиланням на банку.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Патріотизм. Війна. Нахтіґаль. Інтерв’ю з командиром підрозділу “Нахтіґаль”.
