Після трьох років служби бойовою медикинею у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила Анна Іванцик повернулася до цивільного життя та знову стала вчителькою початкових класів у львівській школі. Найскладнішим після фронту для неї виявилося не повернення до роботи, а пошук людей, які розуміють її досвід.
«Коли чоловік каже, що він ветеран, у нього рідко питають, навіщо він пішов на війну. Коли це кажу я – такі питання звучать постійно», – розповідає Анна.
Саме тому у Львові відновив роботу осередок руху VETERANKA – спільноти, яка об’єднує жінок із бойовим досвідом, військовослужбовиць та ветеранок.
Розповідаємо про осередок VETERANKA у Львові, чому для ветеранок важливо мати окремий простір і спільноту, з якими запитами найчастіше звертаються жінки після повернення зі служби та чи відчувають ветеранки себе видимими для держави та суспільства і з якими стереотипами досі стикаються жінки після служби.
Простір, створений своїми для своїх
За словами виконавчої директорки львівського осередку VETERANKA Ольги Гончар, рух працював ще до повномасштабного вторгнення. Проте після лютого 2022 року багато його учасниць повернулися на фронт, тому розвиток осередків фактично поставили на паузу.
Лише упродовж 2025-2026 років з’явилася можливість повернутися до активної роботи.
«Було важливо знову всіх зібрати, поговорити про потреби та бути більш активними. Загальна стратегія руху по всій Україні – посилювати регіональні осередки. Важливо, щоб вони були не лише у Києві, а й у Львові, Вінниці та інших містах», – каже Ольга Гончар.
Сьогодні рух VETERANKA об’єднує близько трьох тисяч учасниць по всій Україні. У Львові активну участь беруть близько 25 жінок. Ще чимало зареєстрованих учасниць зараз продовжують службу, проходять лікування або реабілітацію.
Долучитися до спільноти можуть ветеранки, військовослужбовиці, а також жінки, які лише планують пов’язати своє життя із військом. Для цього достатньо заповнити анкету.
«Рух Ветеранка створили жінки з бойовим досвідом. Це свої для своїх. Тому ми добре розуміємо, через що проходять військовослужбовиці та ветеранки», – веде далі Ольга Гончар.
Повернення до цивільного життя
За словами учасниць руху, найчастіше жінки звертаються не лише по психологічну підтримку. Після повернення з війни виникають десятки практичних питань: оформлення документів, отримання статусів, переведення між військовими частинами, навчання, перекваліфікація, працевлаштування або відкриття власної справи.
Анна Іванцик про рух VETERANKA дізналась будучи на фронті і то випадково – натрапивши на рекламу. У військовослужбовиці якраз була потреба у придбанні форми. Зателефонувати і їй допомогли. Проте надалі, в силу зайнятості на службі, більше з осередком не комунікувала. А нещодавно, дізнавшись про відновлення львівського осередку VETERANKA, вирішила долучитися. І добре пам’ятає власний досвід.
Два роки тому вона покинула службу, повернулася до Львова і буквально за три місяці знову стала вчителькою початкових класів. Із вересня – отримала свій перший клас, а цього року вже готується зустрічати третій набір учнів. Втім, найскладнішим після повернення з фронту для неї виявилося не повернення до роботи.
«У Львові є багато просторів для ветеранів. Але коли приходить жінка і потрапляє переважно в чоловіче середовище, не завжди можеш бути відкритою навіть із психологом чи психіатром. Я уважно слухала історії чоловіків, але коли починала говорити сама, часто відчувала знецінення», – розповідає вона.
Анна служила на найгарячіших напрямках – від Попасної до Бахмута та Часового Яру. Працювала бойовою медикинею, виконувала бойові завдання на рівні з чоловіками. Але після повернення до цивільного життя нерідко стикалася з недовірою.
Після демобілізації вона намагалася оформити субсидію. Здавалося, що це буде звичайна процедура. Насправді ж довелося обійти чимало кабінетів і витратити багато часу.
«Мене постійно перенаправляли від одного спеціаліста до іншого. Люди часто не знали, як правильно оформити документи. Добре, що я повернулася без важких поранень і могла самостійно ходити по установах. А якщо людина має ампутацію чи інші серйозні наслідки війни? Для неї це набагато складніше», – розповідає Анна.
Саме тому у русі працює служба супроводу. Якщо жінка стикається із проблемою, їй допомагають знайти правильний алгоритм дій або скеровують до партнерських організацій.
«Дуже часто ветеранці потрібна не одна конкретна послуга, а людина, яка пояснить, куди йти і що робити далі. Іноді цього достатньо, щоб заощадити багато часу і нервів», – веде далі Ольга.
Анна додала, що завдяки руху відчула себе більш потрібною і видимою у суспільстві: «Другий рік живу цивільним життям і лише зараз відчула себе живою. Бо маю спільноту дівчат, які мене розуміють. Ми можемо поговорити про свій досвід, переживання, підтримати одна одну. Жіночі рухи роблять нас більш видимими у суспільстві».
Не лише підтримка, а й адвокація
Одна з важливих складових роботи руху – захист прав військовослужбовиць та ветеранок.
Саме завдяки багаторічній адвокаційній роботі громадських організацій жінки отримали більше можливостей для проходження служби на бойових посадах.
«Ми знаємо випадки, коли жінки фактично були снайперками чи виконували інші бойові завдання, але в документах значилися швачками або кухарками. Такі речі потрібно було змінювати. Так само ми працювали над питаннями рівності, протидії домаганням у війську та забезпечення жінок формою», – говорить Ольга Гончар.
Проблема забезпечення досі залишається актуальною.
За три роки служби Анна жодного разу не отримала комплекту жіночої форми від держави. Її доводилося шити «під себе», а бронежилет був анатомічно неправильний. У результаті це вплинуло на здоров’я, і зараз ветеранка проходить лікування.
За словами учасниць руху, більшість спорядження досі створюється за чоловічими лекалами і не враховує особливостей жіночого організму.
«Жінки виконують бойові завдання нарівні з чоловіками. Відповідно, мають отримувати таке саме якісне забезпечення, адаптоване до їхніх потреб», – наголошує Анна.
«А чого ти туди пішла?»
Попри те, що кількість жінок у війську постійно зростає, суспільство досі не завжди готове сприймати їх як рівноправних учасниць війни.
Саме із цим пов’язано багато стереотипів, з якими стикаються ветеранки після повернення.
«Коли чоловік повертається з війни, його сприймають як героя. Коли повертається жінка, часто питають: «А навіщо ти туди пішла?» – говорить Ольга.
Це підтвердила і Анна. Каже, коли приходила в поліклініку без форми, ніхто навіть не здогадувався, що вона ветеранка.
«Чоловіків про це питають значно частіше. А коли сама говорила, що служила, то одразу чула: «А що ви там робили?», «Навіщо туди пішли?». Чоловікам таких питань майже не ставлять», – каже вона.
Подібні питання доводиться чути не лише самим військовослужбовицям. За словами учасниць руху, інколи тиск відчувають навіть діти жінок, які служать.
«Для мене було шоком дізнатися, що дітям можуть казати: «Мама тебе покинула і пішла на війну». Такі речі дуже болять», – додає Ольга.
Водночас жінки продовжують нести подвійну відповідальність. Після повернення вони не лише адаптуються до цивільного життя, а й працюють, виховують дітей, піклуються про родини та намагаються відновити власне здоров’я.
Саме тому ветеранки особливо потребують підтримки інших жінок, які мають схожий досвід.
Дослідити потреби, щоб допомагати ефективніше
Сьогодні львівський осередок VETERANKA проводить дослідження потреб ветеранок та ветеранів Львівщини. Його мета – зрозуміти, яких послуг бракує, які можливості вже існують у регіоні та що заважає людям ними користуватися.
Наразі більшість анкет заповнили чоловіки, тому організаторки закликають активніше долучатися саме жінок.
«Ми хочемо зрозуміти реальні потреби людей. Зараз існує багато різних програм і проєктів, але важливо знати, наскільки вони справді корисні та доступні для ветеранок», – каже Ольга.
Паралельно рух уже співпрацює з медичними та громадськими організаціями, які допомагають учасницям проходити обстеження, отримувати консультації та брати участь у групах емоційної підтримки.
Для Анни ж головне завдання залишається незмінним – зробити так, щоб голос ветеранок був почутим.
«Не знецінюй, а поважай. Нам не потрібні гучні слова чи квіти раз на рік. Достатньо просто поваги у щоденному житті», – каже Анна.
Учасниці руху переконані: жінки повинні бути присутніми всюди, де ухвалюються рішення щодо ветеранської політики, реабілітації та підтримки військових. Адже їхній внесок у боротьбу за незалежність України є таким самим важливим і значущим.
І поки суспільство лише вчиться бачити цей внесок, ветеранки продовжують робити те, що робили завжди, – підтримувати одна одну і змінювати систему крок за кроком.
«Моя мрія – щоб наш львівський осередок, як і всеукраїнський рух розвивалися. Роботи непочатий край», – наостанок додала виконавча Ольга Гончар.
Фото надав рух VETERANKA
