Андрій Жолоб – людина з багатогранним досвідом, який поєднує в собі військову службу, медичну практику, панк-рок, а також очолює Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій. Військовослужбовець, який протягом майже двох років очолював медичну роту 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ, є лікарем-ортопедом-травматологом з понад 20-річним професійним досвідом. До війни Андрій працював журналістом, а також він є лідером гурту «Бетон». Минулого місяця Андрія Жолоба призначили заступником міського голови Львова з питань ветеранів. В інтерв’ю журналістка «Ветеран Медіа» поспілкувалася з Андрієм про його нову роль у міській раді, плани щодо підтримки ветеранів у Львові, а також про досвід війни та життя після неї.
Тепер ви заступник міського голови з питань ветеранів. Розкажіть, якими будуть ваші функції на цій посаді?
Якщо чесно, кардинально нічого не зміниться. Просто, коли в тебе є статус заступника міського голови, – це дає певну вагу. З тобою починають говорити серйозні люди з вищого політичного рівня, які раніше могли не звертати уваги. От і вся різниця.
Але ж тепер у вас будуть певні офіційні повноваження? Є конкретний перелік?
Насправді я все це вже робив і до призначення. Я маю контакти з іноземними делегаціями, які приїжджають, беру участь у розробці ветеранської політики в місті разом із командою. Я – комунікатор між ветеранською спільнотою та міською владою: маю повноваження радитися з хлопцями, збирати колективну думку і передавати її далі. Мене можуть попросити: «Поговори, будь ласка, з ветеранами, як вони ставляться до тієї ситуації». І я це роблю. Тому не бачу «вищих» чи формальніших завдань для заступника з питань ветеранської політики. Я продовжую робити те саме, тільки тепер маю більше можливостей це реалізовувати.
Що перше плануєте зробити на новій посаді? Можливо, є речі, які давно хотіли втілити, але не мали достатніх повноважень?
Я завжди стараюся працювати чесно й налагоджувати паралельні зв’язки. Бо з війська я виніс один важливий урок: чим більше у тебе правильних контактів із хорошими людьми, тим ефективніше можна працювати і творити щось разом. Але казати, що я зараз прийду і все переверну, не буду. Перше, що зроблю, – переїду працювати в Ратушу. Далі – ближче познайомлюся з іншими людьми, з якими можна творити спільні ініціативи, рухати ветеранську політику вперед. І, звісно, розширю знайомства з ветеранськими спільнотами в інших містах.
Чи будете ви мати команду як заступник міського голови?
Коли я прийшов у Центр, він прекрасно працював і до мене, з 2016 року. Я, можливо, додав щось своє: почав більше давати інтерв’ю, розповідати про Центр надання послуг УБД, бо раніше про нього мало хто знав. Це була величезна проблема, яку важко було виправити. Дуже легко писати в коментарях, що в місті нічого не робиться для ветеранів. Але ж до того моменту мало хто взагалі знав про Центр, і це була проблема. Це була тільки «сарафанна реклама». Зараз ми всі ходимо, стукаємо в усі двері, щоб від одного побратима до іншого передавали. Я інколи просто киплю, бо мені напряму пишуть знайомі з різними питаннями. Я, звісно, пересилаю всі контакти, допомагаю. Добре, що моя дружина мені вечорами голову масажує, бо вона теж кипить. Але я це роблю, тому що хочу, щоб Центр працював активніше. Зібрали команду – і будемо продовжувати збирати її й на новій посаді. Я точно буду шукати помічників, але тільки з ветеранської спільноти. Вовка зрозуміє лише вовк, рівний – рівному.
Чи не вважаєте ви, що ветерани мають бути присутніми в кожному управлінні? Хоча б по одному представнику?
Я підтримую цю ідею: в управліннях, департаментах, бізнесах – всюди має бути хоча б одна людина, яка буде ветеранським фільтром. Ветеран має бути на цих посадах і отримувати гідну зарплату. Це обов’язковий момент. Тому що важка робота має бути належно оплачена. Ветеран, який працює в управлінні, має бути заступником керівника чи директора, а не просто «гостем» на засіданні. Бо жодна ветеранська спільнота не прийде розповідати про свої проблеми цивільному керівникові. Ветерани повинні мати людину, якій вони довіряють, людину, яка їх розуміє.
Такими людьми в міській раді будете ви з командою, так?
Так, але ми не будемо єдиними. У відділі спорту вже є ветерани, які повернулися на роботу, і це мене тішить. На сьогодні багато ветеранів і волонтерів з міської ради зараз в армії. І деякі з них, звісно, не хочуть повертатися до мерії, і це нормально. Багато хто з ветеранів хоче змінити напрямок діяльності, перейти в нові сфери. Але я дуже сподіваюся, що ми з командою зможемо показати, що в міській раді не працюють «щурі», які тільки гроші в кишеню гребуть, і що всі не погані. Коли я йшов працювати в Центр, мені казали: «Все, ти пропав, тепер будеш одним із тих, хто краде». Ці стереотипи і стигматизації – велика біда. Але ми повинні ламати їх.
Чи плануєте ви проводити внутрішні тренінги в міській раді щодо роботи з ветеранами?
Якраз нещодавно на нараді з ветеранської політики я це запропонував. На апаратній нараді Андрій Іванович (міський голова Львова Андрій Садовий – Ред.) оголосив це для всіх керівників. Наше управління персоналу вже отримало завдання погрупувати ці тренінги по графіках. Ще півтора роки тому це було на початковому рівні для департаментів, а тепер ми маємо досвід і можемо зробити це набагато якісніше. Це буде тривала робота, однозначно.
Здається, що ти вже все сформував і пояснив, але все одно десь у когось вмикається синдром «вахтера», і він починає розповідати ветерану: «Немає часу, я не можу допомогти». На кожну людину не вплинеш, але потрібно працювати з їхніми лідерами. Я розумію, що армія і цивільний світ за структурою не дуже відрізняються. Є стратегічна складова на верху, є оперативна складова посередині – сержанти, лейтенанти, капітани, які працюють на місцях, в окопах. Це важлива частина будь-якої структури. І так само в цивільному житті – кожен рівень має взаємодіяти з іншими. Це схоже на військову ієрархію, і важливо, щоб усі ці ланки співпрацювали.
Як ви плануєте поєднувати функції заступника міського голови та керівника Центру?
Я більше не буду керівником Центру. Хтось із нашої команди, я впевнений, буде тепер на цій посаді, але ми знову працюватимемо разом, у тому ж колективі. Просто тепер я буду захищати цей колектив і допомагати йому з нової позицїі.
Чи є вже кандидат на посаду керівника Центру?
Кілька кандидатур є, ми потроху рухаємося в цьому напрямку. Я завжди обережно підходжу до таких рішень. Пам’ятаю, як у серпні 2022 року, коли поранили мого командира медичної роти під час Херсонського контрнаступу, командир бригади підійшов до мене і запитав, чи готовий я взяти на себе відповідальність за керівництво, адже до цього я не мав такого досвіду. У 40 років я вперше став керівником, і одразу – командиром на війні, де потрібно відповідати за життя людей. Зараз я тішуся, що в нашій медичній роті не було великих втрат. Я постійно на зв’язку з хлопцями, ми маємо чудові стосунки, і я радий, що більшість з нас залишилися живими.
З того часу я зрозумів, що керувати на війні – це одне, а в цивільному житті це вже не так складно. У Центрі зараз у нас здебільшого жіночий колектив, але маючи двох доньок і дружину, я розумію, що порозумітися не так вже й складно. Головне – бажання працювати, розуміння, чому ти це робиш.
Я не ставлю жодних кардинальних вимог до нового керівника Центру. Це, перш за все, повинні бути люди, які дійсно хочуть працювати. Це дуже важливо, тому що ця робота – це постійна боротьба з проблемами. Це робота кризового менеджера. Іноді здається, що коли мені запропонували стати заступником мера, я подивився на документи, які потрібно підготувати для цього, і подумав, що вже відчуваю себе Міндічем. Так, я мав ці думки, але якщо мені довіряють, то мушу виправдати очікування. Мрія з дитинства була стати лицарем – тепер треба розгрібати.
Я пишаюся тим, що був військовим. Зараз мені пишуть у соцмережах, що я хвалюся тим, що ветеран. Але, насправді, ветеранів не існує, поки війна не закінчиться. Люди дуже люблять знецінювати. Якщо занадто перейматися, можна й інфаркт отримати.
Не думали припинити вести соцмережі, аби уникнути гейту?
Не можу, тому що більшість важливих ініціатив для ветеранів організовуються саме через Instagram та Facebook. Я медійний, працюю у цій сфері з 2004 року, і я добре розумію, як через соціальні мережі можна впливати на соціум і донести свої ідеї до великої аудиторії. Саме медійність мені допомогла під час війни, коли я писав щоденник «Записки доктора Жолоба» у Facebook, і до мене писали волонтери з усього світу, пропонуючи допомогу. Так я зміг забезпечити свою військову частину великими сумами грошей, які ми використали на медикаменти та техніку. Але, на жаль, не всі можуть працювати через соцмережі – деякі соромляться чи просто не мають часу. Та й сміються з того, хто активно веде соцмережі: «Ти на війні маєш час сидіти в Інтернеті?».
Як ви не звертаєте увагу на ці коментарі?
Я граю панк-рок. Так виражаю свою злість через музику. Це допомагає мені зняти стрес – на репетиціях, на концертах. І ще ми заробляємо гроші для військових потреб. Минулого тижня ми з командою грали у Івано-Франківську разом з оркестром 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Ми зібрали 171 тисячу гривень. Кожного разу я бачу, як люди віддають свою енергію на цих концертах. Ми граємо таку музику, яка не потрапляє на популярні радіостанції, але люди вірять у нас. Так, я заступник мера з татуюваннями, без сорочки, на сцені граю панк-рок. Але я вже точно знаю, ким я є після війни, і я пишаюся, що не підвів себе в 16-річного.
Ким же ви є?
Я дорослий чоловік, батько двох дітей, чоловік моєї коханої дружини. І, чесно кажучи, я дуже здивований тим, що мене призначили на посаду заступника мера.
Як вам запропонували стати заступником міського голови з питань ветеранів і як ви на це відреагували?
Я довго відмовлявся, тому що для мене дуже важливо залишатися на сцені. Це була моя основна умова, і я ні за яких обставин не хотів би відмовлятися від цього.
Вас просили відмовитися від сцени?
Не те щоб просили, але така посада накладає певні стереотипи: як виглядати і як поводитися. Я чітко дав зрозуміти, що ці моменти я не хочу змінювати. І ось тут я знову проведу паралель з армією. Коли я став командиром роти, мій комбриг сказав: «Ну, Андрію, тепер, мабуть, треба бороду зістригти». І стоїть головний сержант, мій друг Степан. Я йому відповідаю: «Пане командир, для мене борода, як волосся в Самсона. Зістрижете – продуктивність буде нульова». Степан знову кидає погляд на комбрига і каже: «Вікторович, ви його не переконаєте». Ми посміялися з цього, але, як виявилося, можна воювати і з кульчиками, і з бородою. Тому я подумав: якщо так можна воювати, чому не можна так працювати в міській раді? Борода і татуювання ще нікому не заважали. Головне – не пити і не красти. Просто роби свою роботу – і все.
Ваш досвід управління у війську допомагає вам зараз у цивільному житті?
Так, в армії людина реально вчиться працювати в кризових ситуаціях, і це неймовірно важливий досвід для подальшої роботи в цивільному житті. Тут все простіше, ніж на війні, чесно. Спочатку, коли ти стаєш ветераном, здається, що на війні все зрозуміліше. Але потім розумієш, що тут, у цивільному житті, також є складнощі. Головне, щоб тебе стабілізували психологи, і ти почав працювати над своїм станом. Без цього багато хлопців починають сходити з розуму, або пити, або йти в інші шкідливі звички. Це велика проблема, але її можна вирішити.
Чи не складно адаптуватися після війни, коли все так змінюється?
У мене, як у багатьох ветеранів, було таке, що я не міг звикнути до нормального життя. Але, на щастя, психологи мене стабілізували. Я почав розуміти, що треба працювати над собою і не зупинятися на проблемах. До того ж музика стала для мене справжньою терапією. Це стало моїм способом розвантаження . Вівторок – це святий день, коли я йду на репетицію. Це допомагає мені не тільки відпочити, а й збирати енергію.
З цією ціллю ми створили ветеранський мотоклуб. Спочатку багато хто казав, що це неможливо, що всі байкерські клуби вже є, і нас ніхто не пустить. Але ми пішли до клубів Львова, поговорили з ними і попросили допомоги. І тепер у нас є спільні події та жилетки з нашими нашивками. Це дуже важливо для ветеранів — мати свою групу, до якої ти належиш. Мотоклуби для нас – це щось особливе, це своєрідний лицарський орден.
Ми часто зараз говоримо про проблему того, що треба стерти межу між цивільними та військовими. Як ви бачите рух у цьому напрямку під час повномасштабного вторгнення? Куди ми рухаємося?
Зараз ми, навпаки, тільки загострюємося в цю прірву. Це нормальний процес. Це схоже на гострий інфекційний процес в організмі – лейкоцити захищають організм, а уражена тканина ізолюється. Наразі намагатися насильно поєднати цивільних і ветеранів може тільки погіршити ситуацію. Це треба робити поступово, повільно і обережно. Стирати цю межу ми будемо десятиліттями. Нам потрібно бути готовими до довгострокової роботи.
Цивільні люди ніколи не зрозуміють ветеранів до кінця. Тільки той, хто пройшов цей досвід, може по-справжньому зрозуміти, обійняти і поговорити. Наприклад, я познайомився з ветераном з іншого міста, і за 10 хвилин ми вже говорили про щось своє, сміялися. Мої діти питають: «Чому ти з одними чоловіками вітаєшся просто за руку, а з іншими обіймаєшся?». І я пояснював, що у нас, у військових, є така традиція: перед виходом на бойові ми завжди обіймалися. Це було як прощання – бо ніколи не знаєш, чи це не останній раз.
Як ви зі своєю командою плануєте сприяти налагодженню цього розуміння? Чи будете працювати в цьому напрямку?
Так, звісно. Я бачу, як добре це працює на наших концертах, де я виступаю з «Бетоном». Там між піснями я можу донести дуже важливі моменти до людей. І цивільні, і військові разом на слемі перед сценою. Вони спілкуються, обмінюються думками, і це прекрасно.
Так само ми розуміємося і в байкерському світі. Ми знаходимо спільну мову з цивільними хлопцями з байкерських клубів. І в кожному клубі є люди, які воювали, і вони розуміються між собою. Так само буде і в спорті, бо спорт – це те, що чудово об’єднує людей, як військових, так і цивільних. Крім того, робота також дуже об’єднує людей. І не потрібно намагатися нав’язувати ідею, що ветерани будуть ходити на роботу і всім дорікати, чому вони воювали. Такі люди будуть, але це проблема не тільки у військових, а й у цивільних. Як я вже казав, серед військових теж є багато неприємних людей, як і в цивільному світі.
Одна з найбільших проблем зараз – це працевлаштування ветеранів. Великі компанії починають працювати над ветеранськими політиками, деякі з них відкрито заявляють про готовність приймати ветеранів. Але чи є вже якісь стандарти щодо того, яким має бути робоче місце для ветерана, ставлення до нього в колективі, і як має виглядати ця ветеранська політика всередині компанії? Чи звертаються до вас за порадами, як це зробити? І чи плануєте ви напрацьовувати стандарти або правила?
Півтора року ми вже працюємо з нашим сектором психологічної підтримки, і бізнеси самі нас просять про це. В нас черга на півтора місяця – запит справді великий. Цивільний світ не розуміє, як це робити. Тому ветерани повинні самі включатися, пояснювати і показувати, що це «червоний прапорець». В іншому випадку нічого не зміниться.
Але є ще один момент – ветерани повинні хотіти працювати. Зараз з цим важко. Багато хто не має бажання. Я поясню на власному прикладі: я 18 років працював лікарем, заробляючи 10 тисяч гривень на місяць. Добре, що я працював ще в радіо та мав додаткові заробітки. Коли я пішов у військо, моя зарплата зросла до 130 тисяч гривень. І тут я зрозумів: нарешті я лікар, який себе поважає. Але коли повернувся, мені сказали: «Ну що, доктор, повертаєшся на 10 тисяч?» Я одразу звільнився, бо зрозумів, що для того, щоб працювати лікарем в Україні, треба мати не тільки знання, а й витримку для маневрів і маркетингу. Так, я зрозумів, що потрібно бути готовим до змін. Але для багатьох ветеранів, повернувшись з війни, труднощі в цивільному житті ще більші. Вони мають знайти новий стимул, нове оточення. І це дійсно працює. Ветерани повинні бути готовими до змін, і це залежить від того, що їх оточує.
Тобто найбільше на ветеранів впливає оточення?
Однозначно. В реальному світі тобі ніхто не платить за те, що ти ветеран. Якщо ти хочеш працювати, то роби це, і отримуй зарплату за свою роботу. Ветерани, які хочуть працювати, мають зрозуміти, що важливо для їхніх родин. Якщо ти здоровий, то твоя робота повинна приносити користь і бути важливою для твого оточення.
І тут вже треба забути про свою «ветеранську гордість» і поставити на перший план батьківську та чоловічу відповідальність. Це важко, але це наслідки правильної психологічної стабілізації. Без цього багато хто залишиться з внутрішньою образою на цивільне суспільство.
Скільки ветеранів зараз є у Львові? Як часто вони звертаються до Центру надання послуг?
Це дуже мінлива цифра, зараз в нас приблизно 8 тисяч ветеранів. Багато хто приїжджає сюди з інших міст, бо чують про нашу програму. Вони навіть відкрито кажуть, що хочуть переїхати до Львова. Кількість ветеранів може зрости до 50, 70 або навіть 100 тисяч.
Що стосується Центру надання послуг, то щодня у нас є 50-60 відвідувань по наших чотирьох центрах. Ми не вокзал, звісно, але послуги надаємо дуже специфічні. І ветерани не завжди потребують допомоги щодня. Крім того, ми працюємо і з родинами загиблих, і з родинами безвісно зниклих, є окремі сектори для цього.
Які питання ветерани найчастіше задають, коли звертаються до Центру?
Найперше, це юридичні питання – виплати, правомірність, відпустки і так далі. Друге – психологічна підтримка. У нас часто приходять ветерани з родинами, де жінки звертаються і кажуть: «Я не знаю, хто повернувся додому, мій чоловік вже не той». І ми працюємо з ними, допомагаємо. Третє – загальні консультації. Люди запитують, куди йти, що робити. І ми, на відміну від цивільних підрозділів, на місці одразу дзвонимо і домовляємось, щоб ветеран отримав необхідну допомогу. Ми працюємо з поліцією, департаментами міської ради і іншими організаціями, щоб усе було швидко і зручно для ветеранів.
Зараз багато організацій працюють з ветеранами: хтось надає юридичні послуги, хтось – психологічні. Ви теж частково намагаєтеся закрити інформаційні потреби, підтримати ветеранів, прокомунікувати з ними. Але все це досі довідкова служба, що розкидана по різних місцях. Чи не думали ви про створення єдиної електронної бази для збору цієї інформації?
Саме цим ми займаємося разом з нашим МЦІТ (Міський центр інформаційних технологій). Це не буде нічого екстра нового, своєрідний кабінет ветерана буде вбудований в систему Портал мешканця. Не бачу потреби робити якусь окрему платформу або ховати її в якесь окреме місце. Зібрати всю інформацію в одному місці – це саме те, чим ми й займаємося. Ми вже створили довідники для ветеранів, над якими працювали довго. Я взяв за основу книжку моєї доньки, де яскраві кольорові закладки, великий шрифт і багато ілюстрацій. Військові, ми ж трохи самі по собі діти, тому все повинно бути дуже зрозуміло і чітко розділене на розділи. І, до речі, це працює. Ми недавно створили чат-бот, який зараз тестуємо і будемо презентувати. Він дозволить ветеранам на нашому сайті Центру отримати всю потрібну інформацію, наприклад, де пройти протезування зубів, де можна отримати допомогу в інших питаннях.
У військовому світі дуже важливо розуміти, кому делегувати правильні повноваження. Так, ветеран не повинен ходити по численних кабінетах, спускатися на різні поверхи і сидіти в чергах. Це просто найбільша проблема для ветерана – бюрократія. Це дійсно дуже бісить.
Чи планується створення окремого управління по справах ветеранів у Львові?
Так, це є одним з моїх завдань на посаді заступника міського голови з питань ветеранів.
Чи будуть в управлінні тільки ветерани, чи плануєте залучити також волонтерів і людей, які працюють у Центрі?
Управління буде складатися з людей з відповідного середовища. Це не лише ветерани, але й дружини військових, вдови, партнерки зниклих безвісти – ті, хто пройшли через неймовірні випробування. Я завжди кажу, що дружина військового чи ветерана – це теж ветеран. Моя дружина два роки була для дітей і мамою, і татом, і лікарем, і водієм, і механіком, і дизайнером. Вона заслуговує на нагороду. І так, це дуже важливо, щоб ми не забували про живих. Дружини військових чи ветеранів не мають належного статусу, хоча вони пройшли через такі труднощі.
Якщо говорити стратегічно, яким ви бачите Львів через 10 років у контексті ветеранської політики?
Через 10 років Львів може стати великим партнером для іноземних ветеранських організацій. Я вже зараз активно співпрацюю з іноземними організаціями, такими як ветеранські мотоклуби. У них є багато ветеранів, і вони хочуть інвестувати у ветеранську політику Львова. Це велика можливість, але для цього потрібно безперервно працювати. І, найголовніше, нам потрібно вчити нашу молодь англійської мови. Це просто необхідно, тому що англійська мова відкриває безліч можливостей.
Усі ці міжнародні зв’язки, спілкування з ветеранами з інших країн – це те, що дозволить нам стати партнерами світового рівня. І ми вже стаємо таким серйозним партнером. Війна нам не сприяла, але вона змусила країну рухатися вперед. Немає кращого способу розвитку, як через виклики. Тому, вірю, що за 10 років ми зможемо не тільки ділитися досвідом з іншими країнами, але й ставати ще більшими лідерами в багатьох аспектах.
Фото: «Ветеран Медіа»/ із соцмереж спікера
