Продовження інтерв’ю з військовослужбовцем 413 окремого батальйону «Рейд» у складі Сил безпілотних систем, майданівцем, добровольцем батальйону «ОУН» у 2014-2015 роках, громадським активістом і футбольним хуліганом Антоном Петрівським.
Про його участь у повномасштабній війні, погляди на питання мобілізації. Антон розповідає, що він, як футбольний фанат відчуває, коли бачить заповнені дорослими чоловіками трибуни під час матчів збірної України за кордоном. А також про те, яким чином гідно вшанувати пам’ять загиблих українських воїнів і звитягу нашого війська.
Першу частину інтерв’ю читайте тут.
- Чи ти думав наперед, що робитимеш у випадку початку повномасштабного вторгнення?
Так, ми домовились з друзями про те, де і коли зустрічаємось, а також про те, що йдемо у різні підрозділи. Робили це для диверсифікації ризику, щоб не загинути всім одразу в одному підрозділі. Було дуже важливим, щоб принаймні частина з нас вижила. Ми обмінялися контактами наших рідних, сформували певний алгоритм дій на випадок, якби росіяни просувались сюди на захід. Дякувати Богу, більшість цих наших планів і алгоритмів не довелося застосовувати і сподіваюсь не прийдеться.
- Чому ти вирішив піти саме у 80-у ОДШБр?
Я неодноразово говорив публічно, в тому числі, коли почалась Курська наступальна операція: «Якщо ви хочете захищати Україну, йдіть у королівську 24-ту бригаду, якщо ж ви хочете нападати на росію – йдіть у 80-тку».
У 80-й ОДШБр з самого початку був певний фільтр і жорсткий відбір. Наприклад один з лідерів нашої організації Юрій Руф теж хотів піти в цю бригаду, але його не взяли, оскільки Юрко не мав попереднього бойового досвіду і не проходив строкову службу. Тож він пішов у 24 ОМБр.
Ми з кумом Юрієм Геруном фактично напросилися у 80-ку. Нам у військкоматі з нуля робили військові квитки.
- У 80-й ОДШБр ти був оператором ПТРК «Стугна». Чому обрав саме цей вид озброєння? Мав попередній досвід, чи мусив опановувати з початку?
У мене насправді був попередній досвід, під час служби в АТО я був оператором протитанкового ракетного комплексу «Фагот». Він дещо відрізняється від «Стугни» своєю специфікою, але в них багато чого спільного. В мене був досвід стрільби з «Фагота», переважно по живій силі, бо в межах житлової забудови, де ми тоді вели бої, працювати по техніці було складно. Але в мене не було жодної підбитої техніки. Такий собі незакритий гештальт.
Ми з кумом дуже хотіли палити ворожі танки.
- Разом з окупантами?
Зрозуміло що так! Тим більше, що на той час в українській армії вже були Джевеліни і NLAWи, які передали союзники. Але в протитанковій роті, куди ми потрапили на озброєнні були лише «Стугни». І я з впевненістю можу сказати, що саме «Стугна» на цій війні виявилась найкращим протитанковим засобом. Вона мала багато переваг, порівняно з іноземними аналогами.
Найдальша відстань, з якої нам вдалося вразити ціллю було 4700 метрів. Це було на півдні біля Снігурівки, ще в березні 2022 року. Наша розвідка зафіксувала танк, що знаходився у селі Євгенівка. Ми більше кілометра йшли з усім необхідним обладнанням, виставились і вразили цей танк.
І наскільки я знаю з розповідей побратимів найдальша відстань, на якій вдалося вразити ціль це 5300. Хоч найефективніше працювати на 3-4 км. Тоді є достатньо часу, щоб ракета стабілізувалася, далі її треба навести на ціль.
Я був керівником розрахунку «Стугни», сам особисто стріляв лише двічі, і не попав. В мене занадто холеричний характер для цього.
На початку, коли війна була дуже динамічною, ми постійно перебігали з місця на місце, тоді не доводилось годинами чи днями сидіти в засідці. Ми просто сиділи в посадці і надіялись, що нас не спалить ворожа аеророзвідка. А пізніше, коли вже почалася більш позиційна війна зі стаціонарними позиціями, ми вже почали окопуватись і сидіти, вичікуючи на появу цілі.
- Ви рахували, скільки вдалося підбити всього?
Станом на середину літа 2022 р. наша рота вразила 29 одиниць техніки, з них 20 танків. Подальшу статистику я не знаю.
Найбільше мені запам’яталась історія нашої дуелі з російським танком біля села Володимирівка неподалік Соледара. Ми вистрілили, ракета влучила в землю і вибухнула. Танк нас запеленгував і почав стріляти прицільно по нас. Ми залягли на дно окопа і лише чули як снаряди вибухали довкола нас на відстані десять, двадцять метрів. Через якийсь час він затих і в цей момент мій кум Юрко ще з одним побратимом Артемом Шулявкою вибігли, притягнули ракету, встигли її перезарядити і другим пострілом ми цей танк вбили. Танк насправді в будь-який момент міг продовжити стрільбу і було вкрай небезпечно вибігати в цей момент з окопа. Але Юра вирішив, шо ця здобич має бути впольована за будь-яку ціну.
Спершу ми були на півдні, в Миколаївській області, згодом нас перекинули на Донбас, там були бої за Сіверськ, згодом Соледар, Святогірськ, Богородичне, Лиман.
Потім ми брали участь у Харківській контрнаступальній операції. Вона взагалі пройшла дуже гладко, ми дуже борзо здійснили тоді рейд вздовж Осколу, зачищаючи села на звільненій території. Ми дізналися про те, що будемо йти в цей рейд лише за пару днів до початку. Якщо чесно, в мене тоді навіть невелика паніка почалася, бо я до того ніколи в такому участі не брав. Єдиний рейд на той час, який зробила українська армія це був рейд 95-ї бригади ще за часів АТО влітку 2014 року.
- Яку вам ставили бойову задачу: зайти в тил ворога?
Задачу поставили перед трьома бригадами: 80-ка, 92-а і 25. Вони мали просунитися трохи вперед, закріпитися, а в нас було завдання йти далі. Ми усього пройшли 90 км в тилу ворога, відрізавши Ізюм, Балаклію. А за нами йшли вже інші підрозділи, зачищаючи території. В ході нашого рейду нам вдалося захопити багато полонених, і ще більше трофейної ворожої техніки. Здається жоден ленд-ліз на той час не забезпечував нас так, як росіяни своєю покинутою технікою. Це було дуже круто!
Ми дійшли до Ізюма, наші штурмові групи одними з перших заходили в місто, зачищали його. Потім перейшли Оскол і пішли рейдом вздовж річки в напрямку Борової де й зупинилися. А ще через деякий час нас перекинули на Лиман.
- Чому, на твою думку, Харківський контрнаступ став таким успішним?
Росіяни не очікували від нас такої борзості, а наше командування не злякалося наважитись на таку продуману авантюру. Я говорю продумана, тому що був попередній аналіз присутності російських військ, які були на той час «розмазані» тонким шаром по великій території. А швидким рейдом в тил ми унеможливлювали підхід значних сил на підсилення. І ось відповідно цей ефект несподіванки і ця борзість відіграли свою велику роль.
- Як вас зустрічали місцеві на Харківщині?
Пам’ятаю як в Бугаївці місцеві мешканці наготували нам купу смачної їжі, принесли і дуже дякували нам за звільнення. Було очевидним, що частина мешканців, побачивши на власні очі, що значить жити під «русскім міром» і переосмислили своє ставлення до росіян і війни. Свідомість людей змінилася. А місцеві колаборанти і росіяни втікали разом з окупантами. Можна сказати, що своїм відходом росіяни спровокували самовільні етнічні чистки, коли місцеві росіяни, які жили там десятиліттями втікали з Харківщини разом з окупантами.
В Боровій назустріч нам, коли ми їхали колоною люди виходили цілими сім’ями, вітали, зустрічали з квітами, дякували. Це не просто піднімало бойовий дух, а було відчуття, що ноги відриваються від землі.
Потім були Серебрянський ліс, битва за Костянтинівку. 80-тка на той момент (2022 рік) була пожежною бригадою, нас кидали там, де був повний звиздець. Найтяжче було на Донбасі.
- До якого часу ти служив у 80-й ОДШБр?
До літа 2023 року. Тоді я перейшов у 14 окремий полк безпілотних систем. Там вже служили багато моїх друзів і вони кликали нас з кумом ще раніше, але ми вирішили, що мінімум рік маємо прослужити у 80-ці.
Участь у бойових діях у складі 14 полку – це зовсім інший етап війни, це війна дронів і до неї необхідно підготуватися, щоб бути ефективним.
Зараз у складі Сил безпілотних систем створюється новий окремий 413 батальйон і ми перебуваємо на етапі, коли ще все устаканюється, приходять нові рекрути, триває навчання тощо. Детальної інформації щодо цього я наразі не маю права надавати. Особисто я спеціалізуюсь на роботі з далекобійними ударними безпілотними комплексами. Як українського виробництва, так і тих, які постачають нам партнери. При чому наші не гірші. Працювати доводилося на різних напрямках.
Обслуговування такого роду БПЛА є командною роботою. Хтось займається збором і налаштуванням, хтось програмуванням його на політ, хтось ремонтом. Хтось займається моніторингом ворожих бпла. Взагалі кожен з команди має свій вузький профіль того, чим він займається. Це може бути як загальна зборка, так і зборка окремих вузлів цього засобу.
В мене було в різні періоди декілька різних функціоналів, а найближчим часом ймовірно буде ще один новий функціонал.
Я вчився безпосередньо від тих, хто вже працював, Спеціалізованих шкіл на той час ще не було, та й досі їх не існує фактично, бо все це постійно розвивається і тестується безпосередньо на полі бою. Самі засоби постійно вдосконалюються і ті, хто вчать інших теж постійно вчаться самі.
- На які спеціальності потрібно найбільше людей? Інженери, пілоти, сапери?
Рівною мірою усі. Техніки потрібні не менше, ніж програмісти, які задають маршрути і мультитульщики, тобто зборщики теж звичайно. Людина, яка розуміє, куди що треба запхати, що до чого прикріпити це теж дуже цінний кадр.
Найперше людина має бути відповідальною. Я можу з впевненістю сказати, що люди в підрозділах, які належать до Сил безпілотних систем максимально відповідальні і вмотивовані. З правильними поглядами і готові самовдосконалюватись. У нас немає людей, які не цінують свою службу в такому підрозділі, немає масових випадків сзч або людей, які вчиняють якість протиправні дії.
- В Україні створений зараз окремий рід військ – Сили безпілотних систем. Як відбувається процес рекрутингу, в тому числі у ваш підрозділ?
Є декілька рекрутингових центрів по Україні, в тому числі і у Львові. Коли людина приходить туди і рекрутер бачить, що вона може бути корисною в силах безпілотних систем, що вона має достатньо мотивації, їй дають змогу потрапити в один з підрозділів. І рекрутинговий центр супроводжує цю людину увесь шлях, поки вона не потрапить у відповідний підрозділ. Є певний меморандум з ТЦК щодо цього. Якщо людина є в переліку тих, хто має потрапити до одного з підрозділів сил безпілотних систем, то тцк не може віддати її іншій бригаді.
Потім кандидат проходить бзвп (базову загальну військову підготовку) на одному з навчальних центрів і звідти її забирають в той чи інший підрозділ сил. безпілотних систем. А на місці в підрозділі вона крім того теж проходить навчання.
- Що найцінніше вдалося вполювати вам з ворожої техніки?
Останнє, що вдалося вразити нашим побратимам – це російський зенітно-ракетний комплекс С-400. Його вполювали на Курщині.
- Те, що у вашому підрозділі немає проблеми з некомплектом, мотивацією людей не відміняє того факту, що зараз ми спостерігаємо великі проблеми з мобілізацією. Про це хіба лінивий не говорить зараз. І ти зокрема записував відео на тему мобілізації. До речі, що ти відчув після цього більше – підтримки, чи хейту?
Я не можу сказати, що зіткнувся після цього відео з масовим хейтом. Бачив, що там були окремі боти. Більше мовчання було. А поширювали в основному військові та їхні рідні. В тому відео я намагався показати проблематику, причинно-наслідкові зв’язки, що чекає на тих, хто не хоче воювати.
- Ця вся ситуація з мобілізацією, це проблема передусім держави, яка вона не може забезпечити справедливу мобілізацію, коли воювати йдуть усі, незалежно від статусу, майнового стану і т.д. Чи це проблема людей, які не усвідомлюють своєї відповідальності перед своєю державою?
Я намагаюсь не розділяти людей від держави, бо держава – це і є одна велика інституція, яка має певні органи влади, силові структури. І взаємовідносини між державою та людьми є оформлені певним суспільним договором. І люди обирають владу, яка має реалізовувати всі ті речі, що записані в нашій Конституції. Громадяни не можуть не бути спів відповідальними за політику. Якщо їм щось не подобається у діях влади вони не повинні мовчати, а якось реагувати на ті чи інші явища.
З іншого боку наша влада має ряд «провтиків». Передусім у царині пропаганди. В нас пропаганда провалена повністю! З самого початку повномасштабного вторгнення у нас не було сформовано чіткої стратегії пропаганди серед населення, чому важливо йти у армію, воювати. Держава залишила цю функцію окремим медійним військовим, журналістам. І все це носить хаотичний характер.
Ще один важливий момент – це те, що держава зіткнулася з потребою мобілізації в тотальній війні у період панування інформаційних технологій і доступу до інформації. Хто може поділитися з нами таким досвідом? Остання війна великого масштабу була між Іраном та Іраком і в той період у людей не було такого доступу до інформації, як ми маємо зараз і не було таких можливостей маніпулювання думками, як є зараз. Ми живемо в період цифрових інформаційних технологій, коли росіяни через тік-ток, ютуб та інші засоби маніпулюють свідомістю українців, впливають на їхнє відношення до армії, до своєї держави. І ми тут вчимося. Дуже легко було б повісити всі ярлики і всіх відьом на державу, але це трохи безвідповідально. Бо ми всі вчимося і влада також вчиться проводити мобілізацію в таких умовах і в такий період, коли громадяни до кінця не розуміють, що потрібно.
Я наприклад не знаю, які механізми можна застосувати, щоб простимулювати піти в армію тих, хто цього ще не зробив. Можливо хтось у владі шукає зараз такі алгоритми. В росії, де є чітка вертикаль все набагато простіше, там ніхто не чинить спротиву. Влада бере маленького гвинтика, кидає на фронт, він подихає, бере наступний гвинтик знову кидає. Там немає ніяких протестів, там всі люблять цю модель влади і кожен такий гвинтик любить бути об’єктом знущань з боку влади, тому в росії це відбувається набагато простіше. А в нас же нація особистостей, кожен хоче показати, що ось є я і моя свобода. І деколи люди, говорячи про свою свободу, забувають, що твоя особиста свобода інколи пов’язана зі свободою держави. Але якщо забути про свободу своєї держави, прийде інша держава, яка не дасть вам навіть просто говорити про вашу особисту свободу.
- Що ти відчуваєш, коли приїжджаючи у відпустку бачиш на вулицях Львова багато молодих здорових чоловіків, які тут в тилу живуть своє життя і не прагнуть жодним чином долучитися до армії, замінити вас, а всіма правдами і неправдами намагаються уникнути мобілізації?
По-перше, не усіх чоловіків, яких ми бачимо на вулицях, можна вважати повними ухилянтами. Є частина чоловіків, які просто чекають, коли їм прийде повістка. І тоді вони підуть. Така категорія чоловіків є, хоч і щораз зменшується. Ті, хто не хочуть йти воювати і ховаються, це їхня відповідальність і напевне їм буде менше що розповісти своїм дітям, ніж мені.
Якщо капсулюватися у когорту людей, які воюють і роблять все для перемоги і в межах цієї капсули самолюбуватися, то всі ці люди є негідниками, оскільки вони ховаються. Але якщо розглядати українське суспільство, як спільноту, яка буде розвивати далі цю державу, то нам потрібно не хейтити, а шукати шляхи, як до них достукатися. Тому що хейтити набагато простіше. Найлегше сказати, що ось я сміливий, красивий воїн, а ви всі кончені, але що це дасть?
Натомість я маю сформувати доступні меседжі для людини, яка ховається, щоб вона коли настане час змінила своє рішення. Будувати якісь модель переконання чи просвітництва. Ми нікуди не дінемось один від одного, коли закінчиться війна. Нам все одно доведеться будувати цю державу, взаємодіяти і жити поруч.
- Ти поділяєш думку, що людина, яка не служила, після війни не матиме права претендувати на якісь посади у владі?
Я б сказав про високі посади. В тому числі на місцевому рівні. Голови населених пунктів, їх заступники, очільники департаментів. На ці пости мають право претендувати лише люди, які пройшли фронт. Високі посади – це прийняття рішень і відповідальність. Решта можуть бути обслуговуючим персоналом і людьми, які пропонують рішення. Звісно, замістити увесь чиновницький апарат тими, хто воювали неможливо. Не всі, хто воювали, є достатньо розумними і серед тих, хто не воював можуть бути достатньо розумні люди, які будучи на низових посадах можуть пропонувати достатньо раціональні рішення для вирішення якихось цивільних проблем. А вже імплементувати рішення мають люди, які пройшли фронт.
- Як ти ставишся до чоловіків-вболівальників, яких ми бачимо на трибунах стадіонів у різних європейських містах, коли грає збірна України?
Частина з них може бути представниками української діаспори, які є громадянами інших держав, хоч для мене це не є абсолютною причиною, щоб не їхати воювати. Я дивлюсь на них, як на людей, що в подальшому можуть долучитися до лав української армії. Я можу їх хейтити і казати, що це негідники, які не хочуть воювати, але як в позитивно налаштованої людини, в мене є сподівання, що якщо збірна України для них є цінністю, то можливо в подальшому цінністю стане і держава Україна. І рано чи пізно вони долучаться до її захисту.
- Як ти бачиш достойне, гідне вшанування пам’яті чину українських військових у Львові? І загиблих і тих, кому пощастило лишитися живим та повернутися додому. Я знаю, що ти став одним із ініціаторів демонтажу радянського Монументу Слави на вулиці Стрийській і відстоюєш ідею, що там має бути створений пам’ятник на честь усіх військових, які в різні часи воювали за незалежність України. Розкажи детальніше про це.
Так, ми пропонуємо, щоб там був створений Меморіал пошани і звитяги українських воїнів, які воювали в різні періоди нашої історії. Щоб показати спадковість нашої військової традиції. Це дуже важливо, тим більше там поруч Академія сухопутних військ імені Сагайдачного, де навчаються майбутні офіцери. Туди буде приходити молодь на екскурсії, на різні вшанування.
В нас в одне ціле хочуть змішати пам’ять і пошану про загиблих військових і звитягу нашого війська. Це не є тотожні речі. Звитяга, подвиги і велич українського війська – це один напрямок меморіалізації, а пам’ять про загиблих це дещо інший тип меморіалізації. Це більше пам’ять про конкретних людей, які полягли, а не про загальне військо. Вони не можуть стояти в одному ряду з тими, хто вижили. Це два різні кейси.
На мою думку на Марсовому полі має бути Меморіал пам’яті про загиблих воїнів, а на Стрийській замість монумента слави має бути Меморіал звитяги українського воїнства різних періодів нашої історії. Щоб там були візуалізовані вояки починаючи з княжої доби, козацтва, перших, других визвольних змагань, АТО і сучасного воїна, який завершує чи завершив роботу всіх попередніх поколінь.
Військовим не подобається траурна атмосфера, які іноді хочуть нав’язати, вшановуючи їхній чин. Військові хочуть, щоб про них пам’ятали як про звитяжців. Це дуже важливо.
- На війні ти вже понад 2.5 роки, знаходишся далеко від сім’ї, від своєї маленької донечки. Багато хто не витримує і не вивозить. Що тебе мотивує, надає сили і надихає далі воювати?
Мене найбільше мотивує уявлення про підвал фсб. Якщо я зараз не буду воювати, то в гіршому випадку сидітиму в підвалі фсб. В кращому загину. Я не хочу там сидіти і щоб мої друзі там сиділи. Або працювати на роботах на Сибіру. Інша мотивація – це моя сім’я і мої рідні. Хто їх захищатиме, якщо не я? І нарешті я себе завжди деларував, як людину, яка любить свою державу, яка готувалася взяти участь в національно-визвольній війні, яка має перед собою приклад старших побратимів. Назвався грибом – лізь у борщ. Якщо я сам пішов у військкомат 25 лютого, то пасує якось дійти до логічного завершення у цій кампанії і бути прикладом для інших.
