Після служби на Сході України, протезування й тривалої реабілітації ветеран Роман Дідера знайшов у вишивці те, що допомагає триматися щодня. Те, що почалося з кількох хрестиків на канві згодом перетворилося на справжнє захоплення, спосіб внутрішнього відновлення і справу життя. Вишивка стала його особистою терапією, творчим голосом і тихою силою, яка підтримує тоді, коли інші засоби вже не працюють. Про поранення, протезування та улюблене хобі, ветеран Роман Дідера розповів журналістиці «Ветеран Медіа».
Роман Дідера – ветеран російсько-української війни. Ще у лютому 2015 року чоловік доєднався до сил оборони. Спершу він проходив навчання, а згодом його зарахували до 95-тої десантно-штурмової бригади ЗСУ – в аеромобільну бригаду, де більшість бійців оборонці Донецького аеропорту, так звані «кіборги».
«У 2015 році я пішов у військкомат, оскільки мав підозру, що під час четвертої хвилі мобілізації повістка могла надійти на моє попереднє місце роботи, а я не хотів бути ухилянтом. Я був готовим служити. Перед тим я служив за контрактом, але нашу частину розформували, й мої документи просто зникли разом із частиною. Мені сказали: “Ви можете пройти комісію?” Я погодився. . Я пройшов комісію за пів години, і лікарі повідомили, що наступного дня о дев’ятій ранку мене мобілізують. Так почався мій військовий шлях», – пригадує ветеран.
Надалі, за словами Романа, їх відправили тримати оборону на Донецькому напрямку. Там він почав відчувати біль у суглобах. Попри звернення до медиків, причину довго не могли встановити. Тоді ж Роман разом з побратимами тримав оборону Авдіївки.
« Хлопці знають, як це – жити в окопах, де тебе присипає сніг чи дощ. Потім віддираєш себе від криги, якщо пощастило хоч трохи поспати. Мене перевезли до Слов’янська – це була друга лінія оборони. Та й там нічого не змінилося: я вже майже не ходив», – згадує Роман.
Після Слов’янська його доправили до Харкова, де поставили діагноз – коксартроз, четверта стадія артриту. Це означає відмирання клітин тазостегнових суглобів.
«Медики були шоковані: в 37 років – така хвороба. Сказали, що потрібна негайна госпіталізація і згодом – протезування обох суглобів. Мене перевели до Львівського госпіталю. Там сказали: мене списуватимуть, але без протезування не обійтись», – каже Роман.
Він почав шукати волонтерів і благодійні організації, які допомогли б зібрати кошти на операцію.
«Коли я зрозумів, що йдеться про ампутацію й протезування, був розгублений. До мене звернулась американська волонтерка, яказапропонувала створити публічну групу у Facebook, щоб збирати гроші. Я не з тих, хто любить просити – мені було соромно. Але вона мене вмовила. Я зрозумів: інакше буде гірше – або втратити можливість ходити, або боротися. Треба жити. Треба дітей на ноги ставити. Я погодився», – розповідає ветеран.
На перший протез вдалося зібрати кошти саме під різдвяні свята. Багато надходжень прийшло з-за кордону – з Канади, Австралії, США.
« За два тижні я зібрав половину суми. Потім одна дівчина сказала: звернись до Степана Суса. Я відповів, що не можу – ніяково. Вона сама звернулась. Він мені передзвонив. Ми поговорили, і вже за дві години він надіслав решту суми – 35 тисяч гривень. Весь протез коштував 75 тисяч. Я поїхав до Києва – і там мені його встановили», – згадує Роман.
Одразу після операції він почав тренуватися: ходити, пробувати складніші рухи. Але адаптація виявилася непростою – через натирання тканин протези спричиняли сильний біль. Другий протез йому допоміг придбати благодійний фонд, який збирав пластикові кришечки.
«Фонд збирав кришечки з пластику по всій Україні – і погодився допомогти. Протягом двох місяців я вчився ходити заново. Один із протезів виявився довшим на 17 сантиметрів – це був пекельний біль. Мене знову оперували. На мій другий протез пішло дев’ять тонн пластикових кришок», – каже він.
Після тривалої реабілітації Роман повернувся до Львова. Але протез виявився установленим невдало, тож йому довелося знову їхати до Києва – до фахівця, який його монтував.
«Коли знову почав боліти протез, я сам собі зробив укол бутафенолу з аптечки. Мене знову відправили до Києва – там його переробили. І я знову почав учитися ходити. Загалом я чотири рази вчився ходити наново. Паличку брати не хотів – соромився. Вів активний спосіб життя, хоча з протезом це непросто. Але якщо син хотів пограти у футбол – я не міг йому відмовити», – зізнається Роман.
Початок повномасштабного вторгнення Роман разом із дружиною зустріли у Львові. На той момент ветеран працював охоронцем у ліцеї. А його дружина – продавчинею одягу у Львові.
«Ми прокинулися з дружиною вранці 24 лютого 2022 року. Я відразу зрозумів: почалася повномасштабна війна. Сказав про це дружині, але вона спершу не повірила й продовжила збиратися на роботу. Того ж дня, поспілкувавшись із побратимами, друзями та рідними, я остаточно усвідомив: все змінилося. Говорив із хлопцями по службі й казав: “Я готовий йти, можу бути кулеметником або снайпером”», — пригадує Роман.
Він поїхав на склад отримати необхідне екіпірування — берці, бронежилет, аптечку. Цей бронежилет досі стоїть у нього вдома «на чергуванні», повністю укомплектований. Потім Роман зателефонував знайомим бійцям і спитав, чи може бути корисним.
«Мої побратими чесно сказали: “Ми знаємо твою ситуацію. Ти будеш обузою. Не зможеш бігати чивдягнути “бронік” повноцінно, ти станеш тягарем у бою. Але ти можеш бути корисним на зв’язку — фінансово, логістично, з технікою, з медикаментами”. Я погодився. І зрозумів: справді, хлопцям не потрібно ще й опікуватися мною, коли в них важливі бойові завдання», – розповів Роман.
«Сорочка за сорочкою – мене це захопило»
Усе почалося ще до повномасштабного вторгнення, коли Роман часто навідував свою дружину. Вона дуже любила вишивати — іноді бісером. Поки вона сиділа з голкою, він, як сам зізнається, нудьгував поруч і просто дивився телевізор. Одного разу вона запропонувала йому спробувати — мовляв, раптом сподобається.
Роман таки наважився спробувати вишивати бісером – і в нього вийшло досить добре. Дружина щиро зраділа. Згодом вона запропонувала перейти до вишивки нитками, але Роман віджартувався: мовляв, йому легше зібрати кубик Рубіка за хвилину, ніж розібратися з тими хрестиками.
Та все ж вона дала йому маленьку схемку – сову розміром 4×4 см, усього близько 30 хрестиків. Коли Роман повернувся додому, вирішив спробувати. Він ще не дуже розумів, як це правильно робити, тому провів з дружиною всю ніч у Viber: надсилав їй фото кожного хрестика, щоб упевнитися, що все гаразд.
Перша вишивка, та сама сова, вийшла вдало. Потім з’явилась іще одна. Приїхав до неї, показав результат і пообіцяв: «Колись я тобі вишию сорочку». Вона пожартувала у відповідь: «Роби зараз, поки руки є, бо через 20 років уже не треба буде».
Минуло кілька місяців – почалася повномасштабна війна. І саме тоді їм потрапила до рук гарна схема сорочки. Роман вишив свою першу вишиванку. Вийшло красиво, і відтоді вишивка повністю його захопила.
«Дійшло до того, що навіть під час тривоги, коли ми спускались у підвал, я казав: “Мені треба вишивати”. Ми сиділи в коридорі, я брав лампу і вишивав. Є фото того часу, весна 2022 року, як ми під звуки сирен сидимо і вишиваємо», — розповідає ветеран.
Це стало не просто хобі, а способом психологічної реабілітації. У стані війни, після двох контузій, вишивка допомагає Роману заспокоїтись, переключитись, хоча б тимчасово забути про тривоги.
«Сорочка за сорочкою — мене це захопило. Почав із п’яти годин вишивки на день, потім стало вісім, а тепер — до п’ятнадцяти. Сьогодні в мене вихідний після робочого тижня, міг би поспати, але прокинувся о 7:15, поки дружина ще спала, зробив каву, посидів трохи — і вже з восьмої ранку за вишивкою», — каже він.
Одного разу українська майстриня Ірина Зайцева порадила йому відмовитися від хрестика: «Спробуй інші техніки — і тебе затягне в зовсім інший світ». Так і сталося. Хрестик виявився лише початком.
«Я зрозумів: є техніки, а є шви — і швів набагато більше. Зараз знаю понад 35. Я почав експериментувати, поєднувати кольори, нитки, техніки. Не люблю робити “як усі”. Навіть якщо бачу гарну сорочку — я її змінюю: кольори, шви, форму. Кожна моя сорочка — індивідуальна», – акцентує ветеран.
Особливе захоплення Романа є робота зі старовинними тканинами. Він полюбляє конопляне полотно, якому 60–70 років. Він пояснює: «У такій тканині навіть при 35 градусах спеки не парить, ти почуваєшся вільно».
Роман не лише вишиває, а й самостійно шиє сорочки. Пройшов кілька майстер-класів з різних регіональних кроїв. Тепер разом із дружиною створюють сорочки повністю вручну. У колекції є борщівські, хмельницькі, навіть інспіровані іспанськими мотивами. Його мрія — створити колекцію сорочок з усіх регіонів України.
За два роки він вишив десять сорочок. Спершу — хрестиком, потім активно почав вивчати інші техніки. Хоча багато майстрів йдуть до звання Народного майстра України десятиліттями, Роман здобув його менш ніж за три роки, подавшись до Національної спілки майстрів України й успішно пройшовши атестацію.
Його дружина, яка раніше лише іноді вишивала картинки, теж повністю захопилася процесом. Вони сформували справжній творчий тандем: Роман — технік, вона — художниця кольору. Спочатку Роман соромився: чоловік, ветеран, і раптом — вишиває? Але коли почав ділитися роботами в соцмережах — побачив відгук. Люди захоплювалися, почали замовляти. Деякі вироби він продає: частина коштів іде на донати ЗСУ, інша — на нові матеріали. А головне — його сорочки не лежать у шафі, а «живуть».
«У мене з’явилася ціла бібліотека літератури про вишивку. Часто шукаю старі зразки, аналізую. Є люди, які не вишивають, але досліджують. Вони купують, знаходять, “розбирають” стародавні сорочки — і відтворюють їх. Так вони потім ідуть у маси. А я от, наприклад, на Великдень чи на Вербну неділю не дивлюся, хто які кошики має — я дивлюсь на вишиванки. І дуже помітно, де справжня робота, а де — комп’ютерна схема: такий собі “калякоскоп” із кольорів, без логіки, без душі. Бо справжня вишиванка — це думка, це традиція, це щось глибоке. Мої сорочки впізнають», — каже Роман.
Він переконаний: вишиті сорочки потрібно носити, а не ховати. Сам тільки й чекає теплої погоди, щоб знову вдягти свою. Каже, його завжди можна впізнати саме за вишиванкою.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Я прийшла вмирати за своїх дітей, але залишилася, щоб жити і захищати». Історія Лесі Литвинової — саперки, волонтерки і захисниці.
