Сьогодні в лавах Збройних Сил України служать десятки тисяч жінок. Захисниці, які до російської агресії не мали військового досвіду, мужньо стали на захист своїх близьких і держави. Із початку повномасштабного вторгнення кількість жінок у ЗСУ зросла на 30% і вже перевищує 70 тисяч, понад п’ять тисяч з яких безпосередньо перебувають на бойових позиціях. Серед українських військовослужбовиць — сотні матерів, які, попри нелегке рішення розлучитися з дітьми, щодня з гідністю боронять Україну заради їхньої безпеки та мирного майбутнього. До Міжнародного Дня матері журналістка «Ветеран Медіа» поспілкувалася з Лесею Литвиновою — матір’ю п’ятьох дітей, волонтеркою, доброволицею, саперкою та засновницею благодійного фонду «Свої» про її стійке рішення взяти до рук зброю й стати на захист дітей, болісне прощання з родиною та створення фонду допомоги.
Леся Литвинова — у минулому київська режисерка кіно та телебачення. У липні 2014 року після Революції Гідності та початку російського вторгнення заснувала благодійний фонд «Свої», який від початку своєї діяльності зосереджувався на допомозі переселенцям та постраждалим від російської агресії. Волонтери фонду працювали одночасно в кількох напрямах, надавали психологічну та медичну допомогу людям, які опинилися в складних життєвих обставинах, а також підтримували їх у питаннях працевлаштування. Згодом фонд розширив діяльність і запровадив напрям паліативної допомоги, спрямований на покращення якості життя пацієнтів із смертельними захворюваннями та онкологією. Водночас фонд працював над створенням проєкту «Остеосинтез», метою якого є допомога пацієнтам, зі складними багатоуламковими ураженнями кісток, отриманими внаслідок бойових дій, зокрема закупівлю й встановлення титанових імплантів. Сьогодні фонд «Свої» також займається забезпеченням військових частин медикаментами та підтримує заклади охорони здоровʼя, які розташовані у прифронтовій зоні та на деокупованих територіях.
Під час інтерв’ю для «Ветеран Медіа» Леся Литвинова розповіла, що до повномасштабного вторгнення не замислювалася про військову службу, була зосереджена на розвитку благодійного фонду та вихованні дітей. Війну Леся з чоловіком Владиславом та дітьми зустріли у власному будинку у невеликому селі Демидів під Києвом. Подружжя мали припущення щодо наступу росії та загострення військового конфлікту на сході України, заздалегідь спланувавши свої дії. На момент вторгнення Леся виховувала трьох неповнолітніх дітей. Найменшій доньці Солі у лютому 2022 року ще не було й півтора року — дитина досі перебувала на грудному вигодовуванні. За декілька днів до повномасштабного вторгнення до заміського будинку пари приїхали старші діти, батьки та близькі родичі — вони були впевнені, що у передмісті Києва на той період буде безпечніше. Вранці 24 лютого, одразу після того, як подружжя вивезло старшу доньку Ірину з Києва до будинку, вони вирушили до фонду. Попри вибухи та ракетні обстріли столиці, організація продовжувала працювати та допомагати постраждалим. Леся та Владислав активно займалися справами фонду, приймали та розфасовували медичну допомогу, координували волонтерів, вирішували логістичні питання та водночас підтримували звʼязок із родиною.
«Це був перший раз, коли я залишила молодшу доньку. Я все ще годувала Солю грудьми, але ми дуже боялися брати її із собою до Києва. У той день все відбувалося дуже швидко. У фонді було в рази більше роботи ніж зазвичай. Ближче до вечора ми зрозуміли, що не встигаємо повернутися додому до початку комендантської години, тому вирішили залишатися у знайомих в Києві. Вже наступного дня мости на виїзді з Києва були підірвані, ми не змогли повернутися і залишилися відрізаними від родини», — згадує Леся.
Упродовж наступних кількох днів ворог окупував значну частину Київської області та передмістя. Невеликий будинок у селі Литвинівка, де перебувала родина Лесі та Владислава, також опинився в окупації. Дочекавшись виконавчої директорки фонду Ірини, подружжя вирушило до найближчого військкомату. За словами Лесі, йти до військкомату разом із чоловіком було різким рішенням, проте усе, чого вона тоді хотіла, це знову побачити та захистити своїх дітей. Після того як Лесю та Владислава зарахували до оперативного резерву першої черги, їх розподілили до різних підрозділів. У перші тижні служби Леся займалася забезпеченням зв’язку, а Владислав одразу попав до підрозділу саперів. Упродовж кількох тижнів Леся добивалася від керівництва переведення до саперного підрозділу, щоб служити поруч із чоловіком, однак десятки разів чула відмову — через стать і наявність дітей.
«Приблизно через місяць служби, я домоглася того, що мене перевели до підрозділу чоловіка. Ми занадто добре один одного знаємо, нам завжди було легше працювати пліч-о-пліч, чого б це не стосувалося. Можу сказати, що це виявилось насправді дуже вдалим рішенням. Саперна пара з нас вийшла нічим не гірша, ніж подружня. Ми розуміли один одного з півслова — не треба було щось казати або погоджувати свої дії, достатньо було одного погляду», — розповідає Леся.
Упродовж перших тижнів служби Леся разом із чоловіком працювала в Київській області, а згодом біля кордону з Білоруссю, у Чорнобильській зоні. У наступні місяці підрозділ, у якому вони служили перевели на Донеччину. Офіційно одружилася пара вже під час служби. Як зазначає Леся, у цивільному житті, попри тривале співжиття, спільний побут і п’ятеро дітей, вони з чоловіком не мали потреби оформлювати шлюб офіційно. Проте під час служби, офіційне одруження для військових мало практичне значення, адже це забезпечує доступ до пораненого в реанімації, дозволяє отримати інформацію з особової справи у випадку поранення чи потрапляння в полон, а також важливе в інших непередбачуваних ситуаціях.
Уперше з початку повномасштабного вторгнення діти побачилися з матір’ю лише через три тижні окупації, родині вдалося виїхати під час евакуації цивільного населення через міст Демидів, у Київський області. Леся згадує, що в день евакуації звʼязок із дітьми повністю зник, із собою не дозволили брати жодних речей, крім документів. Середній син Віталій заховав собі під одяг кілька підгузків для молодшої сестри Солі, а старша донька Варвара взяла пляшечку з молоком. Згодом у новинах мати прочитала, що по цивільному населенню у селі Демидів ворог відкрив ворожий вогонь.
«Напевне, це був для мене найстрашніший епізод за всю війну. Страх за своїх дітей не зрівняється з жодними бойовими завданнями, пораненнями чи обстрілами. Коли я побачила у стрічці, що внаслідок обстрілів є поранені та загиблі — це був не людський страх. На щастя їм вдалося виїхати неушкодженими, і вже ввечері вони приїхали до Києва», — згадує Леся.
Ветеранка згадує, що перша зустріч із дітьми супроводжувалася найважчою розмовою про військову службу та розставання. Мати повідомила родині, що вони з чоловіком склали присягу та повертаються у батальйон. Дітей довелося відправити на деякий час до родичів на Захід України.
«Коли ми побачились, діти вхопили мене, вирішили, що вже все закінчено: мама поряд, далі все буде добре. Вони мені й досі мені не пробачили того моменту. Це один із найскладніших пунктів в наших з ними стосунках. І, на жаль, немає в такому випадку вірного вирішення», — розповідає Леся Литвинова.
Під час розмови Леся розповіла, що вперше заплакала на вокзалі — під час прощання з дітьми. Упродовж трьох тижнів, поки діти перебували в окупації, Леся намагалася зберегти грудне молоко для найменшої доньки. За словами волонтерки для неї було вкрай важливо востаннє прикласти доньку до грудей. Під час прощання перед відправленням поїзда Леся відчула, що це остання зустріч із власними дітьми.
«Коли вони поїхали, у мене ще був емоційний стан цивільної людини, яка опинилася у війську. У той момент мені здавалося, що я прийшла вмирати за цю країну ,— і що залишаюся вмерти за своїх дітей. Розуміння того, що я тут, аби жити та захищати цю країну прийшло вже пізніше», — каже жінка.
Леся поділилася, що попри виїзди на складні бойові завдання та постійне перебування у зоні бойових дій, свідомо не дозволяла собі думати про найгірше — про те, що може статися з дітьми, якщо з нею чи чоловіком щось трапиться. Навіть у надскладних ситуаціях Леся намагалася зберігати холодний розум та не піддаватися емоціям. Під час служби колишня військовослужбовиця керувалася власним принципом: страх — це те, що можна конвертувати у щось корисне. За словами Лесі, страх ворожого наступу, проходження через заміновану ділянку або загроза влучання снаряду на фронті конвертується в уважність, яка допомагає вижити. Натомість постійні думки та страх, що діти можуть залишитися сиротами у разі загибелі батьків — це лише відчуття, яке роз’їдає зсередини та у екстремальних ситуаціях може лише нашкодити.
Попри холодний розум та стриманість, одного разу саме страх, що діти можуть залишитися без батьківського піклування, врятували Лесі життя на бойовому завданні. Під час повернення зі складної позиції підрозділ, у якому служили Леся й Владислав, потрапив під потужний снайперський вогонь. Того дня військові були впевнені, що вибратися звідти живими не вдасться. Леся розповіла, що поверталася з бойових позицій бригада п’ятого травня — у день народження її середнього сина Віталія. Найбільше мати боялась загинути в день народження сина, бо розуміла, що у разі загибелі батьків, він більше ніколи не буде його святкувати.
«Я вперше в житті так швидко бігла — по полю, в бік посадки. У той момент я говорила з Богом, благала, що сьогодні мушу добігти. Завтра можна померти, але не сьогодні, не в день народження сина. На щастя ми з побратимами змогли вибратися, навіть встигли з чоловіком привітати Віталіка», — розповідає Леся.
Наприкінці 2023 року, під час виходу на чергове бойове завдання, Леся отримала важке поранення на Бахмутському напрямку та була змушена демобілізуватися. Після тривалого лікування її направили на проходження реабілітації до медичного центру «Лісова поляна», що розташований неподалік Києва. Після проходження курсу фізичного та психологічного відновлення вже за кілька тижнів Леся змогла повернутися до роботи у фонді.
Під час інтерв’ю Леся також розповіла, що попри бойові завдання батьків і постійне перебування в небезпечних зонах, діти намагалися не показувати своїх страхів і переживань. Вона зізнається, що може лише здогадуватися, наскільки важко чекати та підтримувати близьку людину на фронті. На її думку, суспільство має розуміти, що, крім травмуючого досвіду, якого зазнають ветерани, захищаючи країну, не меншої підтримки й розуміння потребують їхні близькі та рідні.
«Після завершення війни на нас чекатимуть непрості часи — насамперед усередині родин, через різницю досвіду й неможливість інтегрувати цей досвід. Людина, яка не була на фронті, ніколи повністю не зрозуміє того, хто там був. Військовим також важко усвідомити, наскільки складно чекати повернення близьких з війни», — каже Леся.
Наразі Леся працює у благодійному фонді разом із старшою донькою Поліною та активно займається напрямом паліативної допомоги. За її словами, підтримувати гідний рівень життя людини навіть у її останні хвилини — це надзвичайно важлива місія. Жінка зазначає, що думки повернутися до військової служби виникають і досі. Попри власні роздуми, волонтерка відчуває, що обсяг роботи, якою вона займається сьогодні, є не менш важливим, ніж служба зі зброєю в руках.
«Якщо не буде суттєвого загострення, я продовжу займатися тим, чим я займаюся зараз. Але у разі, якщо нестача людей на фронті стане катастрофічною, і одна статистична одиниця у війську буде важливішою, ніж керівник фонду, який може допомагати великій кількості людей щодня, — я повернуся», — підсумувала Леся.
