Після полону й тяжких поранень українські ветерани проходять тривалу фізичну та психологічну реабілітацію: вчаться заново ходити, звикати до протезів, долати нові перешкоди у житті. Цей непростий шлях часто стає точкою відліку для нового життя. Своєю історією полону, відновлення і протезування з «Ветеран Медіа» поділився ветеран Вячеслав Кут’їн.
Вячеслав Кут’їн родом з Дніпропетровщини. На початку повномасштабного вторгнення перебував за кордоном, проте повернувся додому та доєднався до сил оборони у складі 241 окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України.
«За кордоном я прожив 8 років. І коли почалося повномасштабне, я був там і прийняв рішення приїхати і доєднатися до Збройних Сил України. Я почав військову службу 6 березня 2022 року. Стояв на обороні Київщини», – ділиться Вячеслав.
Чоловік зазначає, що після перебування на Київському напрямку бригаду перевели на Харківський напрямок. Зокрема, Вячеслав брав участь у звільненні Харківщини від окупантів.
«Пізніше нас перевели на Лиман, Бахмут, Білогорівку. Потім ми виїхали на відновлення в Київ. Там мене перевели в 111 бригаду територіальної оборони міста Луганськ. Там я більше часу провів у тилу. На Волині ми були на кордоні. Готували позиції. Потім я приєднався до 118 бригади Збройних Сил України на посаду стрільця-снайпера. І вже там продовжив свій шлях», – каже ветеран.
Під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку Вячеслав отримав тяжке поранення двох ніг внаслідок вибуху гранати у бліндажі. Потім потрапив у російський полон.
«Так вийшло, що ворог підійшов на 7 метрів до нашого місця дислокації, і почався важкий бій. Почали залітати гранати безпосередньо в бліндаж. І щоб урятувати в першу чергу себе і побратимів, я клав ноги на гранати. Потім – друга. Коли я побачив третю гранату і так само накрив її ногами, бо вже розумів що втрачати мені вже немає що втрачати. І так чотири гранати я прийняв на свої ноги. І потім усе-таки прийняли рішення здатися в полон, бо я розумів, що в нас вже шансів немає», – пригадує Вячеслав.
Проте вперше, коли ворог безпосередньо підійшов до Вячеслава у бліндаж, вони не взяли його в полон, а просто сиділи разом із ними близько 2-3 діб. Тоді до бліндажа почали підлітати українські дрони.
«І потім, коли дрон влетів у бліндаж, я почав казати їм, що зараз прилетить дуже багато FPV – дронів розіб’є бліндаж. Тоді росіяни вирішили втекти, а ми залишилися наодинці у бліндажі. Ми вийшли на зв’язок зі своїми. Я допоміг одному хлопцю встати й піти, щоб він не потрапив у полон і не загинув. Пізніше загинув ще один товариш, що був зі мною. І цієї ночі мене взяли вдруге в полон. Так само кинули. Пішли, сказали: “Лежи без дурниць, і тебе заберуть”», – каже ветеран.
За словами Вячеслава, коли вчетверте вони повернулися у бліндаж, його вже забрали з лінії зіткнення як військовополоненого та відправили до Севастополь, що в Криму.
«У Севастополі мені надали першу медичну допомогу і провели операцію. У Криму я провів пів року, потім мене перевели до Таганрога, місце знає дуже багато людей, які перебували в полоні, і розуміють, яке там ставлення. А пізніше перевели до Сибіру», – пригадує ветеран.
Чоловік ділиться, що коли потрапив уже на територію росії, ставлення до його стану здоров’я було абсолютно байдуже. Оскільки він був тяжкопоранений та мав ампутовані дві кінцівки, потребував постійного нагляду лікарів. Проте російська сторона надавала медичну допомогу лише у критичних випадках, коли існувала загроза тяжкого інфекційного захворювання або смерті. Максимальні дії з боку росії – це надання знеболювального.
«Ще будучи в Криму, вірив у те, що важкопоранених, без кінцівок, обмінюють майже одразу. Але інформацію про мене дуже довго не подавала російська сторона, що я не є зниклим безвісти. Тобто вони ніколи не підтверджували, що я в полоні», – каже Вячеслав.
У Сибіру Вячеслав перебував у чотиримісній камері з іншими військовополоненими, які також мали тяжкі поранення.
«У нас було двоє здорових, я з подвійною ампутацією, і ще один чоловік, також з подвійною ампутацією. Ми ніколи не були черговими. Є черговий по камері, який прибирає приміщення, але, звичайно, ми прибирали всі разом. І от забирають двох здорових, а до нас підселяють одного, без однієї ноги. Також у нього була операція на животі, і йому було важко вилізти на другий поверх ліжка. І ще одного, без одного ока, а у нього погано функціонувало коліно, бо було прострілене. І я тоді звернувся до так званих начальників, переселився на верхнє ліжко. І ми вже тоді почали думати, що щось не так. Бо дуже дивно: чотири людини з тяжкою інвалідністю в одній камері. Це вже справді щось не те. І ввечері камера відчинилася, і нам сказали: “Збирайте речі на вихід”. Ми до останнього не вірили, що це буде так», – пригадує ветеран.
Він додає, що оголошення про необхідність зібрати речі й покинути камеру зазвичай означає наступний етап, переведення до іншої тюрми або місця, де утримують українських військовополонених. Вячеслав зазначає, що під час таких перевезень завжди говорять, що це обмін, але у більшості випадків це – неправда.
«Ми повірили, що це справді обмін, тільки коли вже в Білорусі нам сказали: “Зараз вам відкриють очі, розв’яжуть руки. І якщо будете себе гарно поводити, за 2-3 години будете вдома”. І тоді, коли я вперше за пів року побачив небо, тоді я вже повірив, що це – обмін», – каже чоловік.
Обмін тяжкопораненими відбувся 15 січня 2025 року. Вячеслав провів у полоні 13 місяців з ампутацією двох кінцівок. Обмін не був публічним, і фактично ніхто не знав про його проведення. Тоді він відбувся за формулою «25 на 25» – тяжкопоранених військовополонених з обох сторін.
«Коли масштабні обміни медійно висвітлюються, що дає можливість не тільки рідним приїхати на нього, але й представникам медіа, це трохи неправильно. Якби мене зустрічала така кількість людей, я би відверто був радий, тому що це приємно. Проте поверненим з полону потрібно мати час, щоб прийти до себе та відновитися», – каже чоловік.
Вячеслав чекав на обмін щодня. Найбільше в полоні він мріяв побачити рідних. Після повернення в Україну чоловік проходив тривале відновлення. Насамперед нормалізацію харчування, що супроводжувалося дієтою, а паралельно відвідування медиків, огляд і лікування проблем, які виникли, зокрема, через тяжкість поранення та наслідки перебування в російському полоні.
«Потім психологи працювали з тими, хто повернувся. Але вони здебільшого просто опитали, подивилися на людину, і вже з тими, кому була потрібна допомога, працювали далі. Таких, як я насправді було дуже багато. Пройшли тести, і все нормально. До реабілітації мене не брали, ми лише зміцнювали м’язи фізичними навантаженнями, щоби мені було легше ставати на протези. Навчили мене плавати без протезів. А потім мене досить швидко прийняли на протезування у Superhumans Center. Не пройшло, мабуть, і трьох тижнів, як вони вже були готові мене госпіталізувати», – пригадує ветеран.
Після тривалого відновлення Вячеслав готувався до протезування. На протези він став з першого разу, а ходити на них почав уже за два тижні.
«Найскладніше для мене було зрозуміти межі свого тіла. Усвідомити, що ти вже стаєш на землю, і стаєш не своєю кінцівкою. От що було складно. А так, перші кроки я одразу став і пішов», – каже Вячеслав.
Хочемо додати, що 1 травня 2025 року, у день своєї виписки, Вячеслав у стінах реабілітаційного центру Superhumans Center – зробив пропозицію своїй коханій. Він готувався до освідчення і вчився ставати на одне коліно під час занять. Анна відповіла йому «так».
Сьогодні чоловік використовує уже активні протези, він додає, що вони відрізняються від звичайних способом використання, адже в них можна займатися спортом, бігати, виконувати рутинні справи, наприклад, йти на прогулянку з сином.
«Я вже десь пів місяця на цих протезах. І навіть сьогодні я щойно після тренування в спортзалі, саме на цих протезах. Тому я планую їх дуже часто використовувати. А от за кермом їздити на них трохи незручно. Тому за кермом я краще буду в тих протезах, і вдома ходитиму в них же. А з малим – погуляти, побігати, то вже на активних. Ми з ним навіть змагалися: хто швидший, я бігом чи він на самокаті», – ділиться чоловік.
Активні протези, які використовує Вячеслав, виготовлені компанією Levitate. Як він зазначає, ці протези вищі та жорсткіші, проте сама ходьба в них є м’якішою, ніж у повсякденних протезах.
«Відрізняються вони тим, що в повсякденних протезах у мене є ротація, яка дозволяє рухати стопу вправо-вліво. Це дуже допомагає під час ходи. А в активних протезах можна стрибати, бігати, робити багато всього, що й у повсякденних можна, але не бажано», – каже ветеран.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У львівській «Стрільниці» тренуватимуть ветеранів для змагань з адаптивних видів спорту.
