До повномасштабної війни Руслан Неборак із позивним «Небор» виготовляв меблі й будував спокійне життя з родиною біля Гостомеля. 24 лютого він опинився в окупації, тоді дав собі слово піти до війська. Після довгих спроб потрапити на службу Руслан став мінометником, воював на Донеччині, отримав важке поранення й втратив ногу. Про окупацію, службу, поранення та відновлення ветеран розповів журналістці «Ветеран Медіа» у інтерв’ю.
Руслан Неборак за позивним «Небор» – ветеран війни, служив мінометником у складі 4 бригади НГУ «Рубіж». 24 лютого 2022 року все змінило. До цього Руслан не мав армійського досвіду: не служив у війську, не був в АТО. Після технікуму навчався в університеті, закінчив його, але військової кафедри не проходив. Тож у повномасштабну війну у військо він потрапив без попередньої військової підготовки.
В Окупації у Гостомелі
Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгенення Руслан Неборак разом зі своєю родиною опинився в окупації. На той час він жив у районі Гостомеля, і дуже швидко стало зрозуміло: можливості виїхати вже не було. Так склалося, що 24 лютого він був удома з донькою. Вона трохи прихворіла, тож того дня вони залишилися вдома – ще не знаючи, що звичне життя за лічені години зміниться на окупацію, із якої вже не буде простого виїзду. Він чесно зізнається: тоді не думав, що війна буде настільки серйозною, настільки масштабною і що вона зайде так далеко. Але вже 24 лютого, стоячи у своєму дворі неподалік від Гостомельського аеропорту, він усе чув і бачив те, що відбувалося навколо нього і безпосередньо в районі аеропорту.
«Саме тоді, 24 лютого, стоячи у себе у дворі, я дав слово, що маю бути на війні. Звільнення Гостомеля було 30 березня, а ми виїхали з дому 9 березня – саме тоді, коли відкрилися перші зелені коридори. Зв’язок у нас був дуже поганий. На той момент уже не було світла, не було електроенергії. Щоб подзвонити, треба було йти в ліс. Було буквально кілька місць, де телефон ловив мережу. І це вже теж була небезпечна зона», – пригадує Руслан.
Він жив не в самому Гостомелі, а за ним – четвертий будинок від траси. Саме тому добре бачив переміщення ворожої техніки: вона була зовсім поруч, їздила, ночувала біля них. Руслан каже, що з дугого поверху будинку він бачив колони, швидко брав телефон, ішов ловити зв’язок і передавав інформацію хлопцям, що вони телефонували та передавали інформацію додзвонитися про ворога військовим.
«Я розумів, що це небезпечно. Найбільше переживали за сім’ю. Проте основна причина мого страху була через невідомість: ми не знали, як поводиться ворог, що відбувається за кілометр чи два від нас. Дуже хвилювався за жінок і дітей, бо за себе якось переживаєш менше, а за сім’ю – набагато сильніше. Удома зі мною була не лише моя родина: з нами жила ще й сусідська сім’я. Так нам було трохи легше, і веселіше, і спокійніше, бо ми трималися разом», – каже чоловік.
Він додав, що коли холод уже відступив, але без електрики не працювали холодильники й свердловина. Їжу перекладали в банки та ховали в погребі, а воду збирали як могли. Коли випав сніг, він набирав його в усю доступну тару. Воду, що стікала з даху, теж збирали, кип’ятили й використовували. Попри нестачу всього, люди ділилися між собою й допомагали одне одному.
«Пригадую, як одного разу приліт стався в сусідньому дворі. Уламками пошкодило частину мого будинку: фасад, огорожу та інше. Для мене це стало другим днем народження. Тоді, 28 лютого, я мав бути за кілька метрів від місця розриву, але в останній момент мене ніби щось відвернуло», – ділиться ветеран.
Зв’язок у їхньому районі був лише в одному місці – приблизно за 300 метрів від дому, на невеликій ділянці 20 на 20 метрів. Саме туди всі ходили, щоб подзвонити й дізнатися новини. 9 березня вранці Руслан додзвонився мамі й почув, що по телевізору передали про відкриття зелених коридорів. Він швидко повідомив про це інших, і люди почали збиратися. Так виїхала колона з 20 машин. Він фактично підштовхнув до виїзду всіх, хто був готовий, бо вважав це шансом. Усі розуміли: гарантій немає, це ризик п’ятдесят на п’ятдесят, а дороги назад уже може не бути.
«Повертатися туди вже було небезпечно. Ми почули приліт, почалися обстріли, тому дорога була без шансів – лише в один кінець. Виїхали ми не за один день. Дорогою довелося ночувати: хто в машинах, хто в будинках, які були відкриті. Але всі, хто хотів виїхати, виїхали. І, слава Богу, усі вибралися», – пригадує Руслан.
Ветеран розповідає, що після їхнього виїзду окупанти влаштували «рейди» майже по всіх будинках. У його оселі все було перевернуте, але цінні речі здебільшого залишилися. Перед виїздом родина забрала все, що могла, і рушила двома автомобілями, так вдалося зберегти обидві машини. Телефон він вимкнув і сховав під сидінням, бо бачив, як на блокпостах людям розбивали телефони, аби ті не передавали інформацію.
«Ми зберегли і телефони, і автомобілі. Надалі це нам дуже допомогло. Через десять днів дружина з донечкою поїхала за кордон на своєму авто, а я на своєму провів їх до кордону й повернувся назад до Києва. Перше, що я зробив після повернення, це – пішов у військкомат», – пригадує ветеран.
З 10 разу потрапив у «Рубіж»
Після виїзду він намагався потрапити до війська, але у 2022 році охочих було багато, тож насамперед брали людей із досвідом чи військовими спеціальностями. Він кілька разів ходив до військкомату, загалом – близько десяти. Його наполегливість навіть викликала підозру: там жартували, чи не диверсант він. Та попри затягнутий процес він зрештою потрапив до війська.
У 2023 році Руслан активно взявся за пошук своїх документів у військкоматі. Через київську реєстрацію йому доводилося не раз їздити туди з Гостомеля. Документи знайшли лише влітку – після численних його звернень.
«Я приходив і питав, чи знайшли мої документи. Мені відповідали: ні, ми вас самі знайдемо й покличемо. Але я приходив знову. Коли документи нарешті відшукали, офіцер сказав: якби ви нас не діставали, ми б, мабуть, їх і не знайшли», – пригадує ветеран.
Після цього Руслан домовився, що 1 вересня проведе доньку до школи, а вже за кілька днів прийде оформлюватися до війська. Але наприкінці серпня сталася ще одна історія.
«Мене ніби щось не пускало в армію. Уже наприкінці, коли все мало зрушити, на мене впало дерево. Після цього я ще на кілька місяців випав: голову зашили, боліли голова, рука й плече. Лише в грудні, коли біль уже трохи відступив, я одразу побіг у військкомат і сказав: усе, давайте оформлюватися. Тоді почав проходити комісію, отримав документи, і вже у 2024 році пішов до війська», – пригадує Руслан.
Він хотів служити з тими, хто свого часу захищав його дім, тому обрав «Рубіж», осільки ця бригада обороняла Гостомель. Каже, що на бойовій усе засвоюється дуже швидко, бо часу немає: або вчишся одразу, або ризикуєш життям – своїм і побратимів. Він сам хотів «всмоктати» все, як губка, бо розумів: це необхідно. На вихід іде команда, а не одна людина, і кожен має бути готовий замінити іншого в будь-який момент, навіть за кілька секунд.
«У війську я був мінометником. Ми підтримували нашу піхоту й розбивали ворожі групи. Наша задача була доволі вагомою, і ми зробили добрий шмат роботи. Пам’ятаю 14 грудня 2024 року – тоді був великий штурм, про нього багато говорили. І ми тоді також добре відпрацювали», – ділиться чоловік.
Після одного з бойових виходів командир сказав їм, що вони дуже добре відпрацювали по ворогу. Того дня підрозділ виконав завдання результативно, і після повернення з бойових хлопцям вручили нові шеврони. Їхня робота полягала в підтримці української піхоти та знищенні ворожих груп, які рухалися в їхній бік. Його батальйон у складі бригади переважно працював у Донецькій області: спочатку на Бахмутському напрямку, зокрема обороняли Сіверськ, а влітку 2025 року їх перекинули на Покровський напрямок. За його словами, ситуація там була складною, але бригада діяла вдало: тримала позиції, давала ворогу серйозну відсіч, а подекуди навіть переходила до наступальних дій.
«Поранення я отримав уже після того, як ми переїхали на Покровський напрямок. Це був мій перший вихід там, біля села Бойківка в Донецькій області. Це вже була окупована територія, але завдання було саме туди заїхати. Позиція розташовувалася за лінією фронту», – каже чоловік.
За спогадами Руласна, він та ще двоє його побратимів опинилися в тилу ворога. Спостерігали за ситуацією, передавали інформацію і, коли була нагода, знищували тих, хто підходив до їхніх позицій. 28 липня, зранку, до них вийшла група з двох ворогів. Одного він узяв у полон. Другого ліквідували. Після цього вони слухали ворожі рації й чули, що противник розлютився через втрату цих двох. По переговорах стало зрозуміло: до них направляють групу, яка мала знайти своїх і вийти на їхні позиції.
«Стрілецький бій був приблизно на відстані семи метрів. Поранення я отримав одразу в ногу. Це було кульове, вогнепально-осколкове поранення внизу гомілки, над берцем. Обидві кістки були перебиті. Нижня частина ноги фактично трималася лише на задніх сухожиллях: передню частину вибило й вирвало. Наступати я вже не міг, нога не працювала», – пригадує ветеран.
Після бою в Руслана була масивна кровотеча з перебитої ноги, тож йому наклали турнікет. Окрім цього, він мав осколкові поранення по тілу. Ще двоє побратимів також були поранені, але легше. Стати на ногу Руслан уже не міг, тому пересувався на колінах і руках або сидячи. Треба було рухатися швидко й тихо: поруч був ворог, а згори їх шукали дрони. Вони пробиралися крізь зарості, ожину й колючки, не зважаючи на біль, бо це був єдиний шанс залишитися непоміченими. Так вони протрималися півтори доби. Їхнім запасним місцем була невелика яма в землі без справжнього укриття, лише з клейонкою та кількома колодами зверху.
«Ми пробули там півтора дня й чекали евакуації. Ворог кинув скид буквально за два метри від входу – це нас врятувало. Якби влучило у вхід, усе могло б бути інакше, бо там не було ні дверей, ні серйозного укриття. Евакуація була складною: туди не можна було просто приїхати машиною. Про нас знали, ми передали по рації, що маємо трьох поранених, і чекали, поки з’являться умови для виїзду. На той момент у мене було три турнікети. Спершу один наклали максимально високо, а згодом, у меншому бліндажі, я поставив турнікет нижче коліна, він і тримав мене до евакуації», – додає Руслан.
Попри накладені турнікети, ситуація залишалася складною. Поранення було нижче коліна, тому на гомілку Руслан замотав тканину, яка потрапила під рук, бо вони постійно рухалися, повзли крізь кущі й зарості, чіплялися за гілки. Зафіксувати ногу теж не було чим, не було ні шини, ні довгої палиці, до якої можна було б її прив’язати й вирівняти. За півтори доби три турнікети зробили свою справу. Хоч і Руслан зняв турнікет під пахом, поступово послабляючи його. Але, як він ділиться, для нього – це було правильне рішення: саме це і врятували йому більшу частину кінцівки.
Протезування та відновлення
Ампутацію Руслану зробили в Павлограді – одразу вище коліна. Дорогу до лікарні він майже не пам’ятає: після евакуації отримав знеболення, і все ніби стерлося з пам’яті. Найчіткіше запам’яталася розмова з хірургом перед операцією. Він уже розумів, що ногу врятувати не вдасться, але просив зробити все можливе, аби зберегти коліно. Лікар пояснив: остаточно стане зрозуміло лише під час операції, коли побачать стан тканин. Руслан відповів, що навіть за одного шансу зі ста просить спробувати. Медики погодилися.
«Коли я прокинувся після операції, перший спогад, як ми вже в Дніпрі переїжджаємо міст із лівого берега на правий. Потім пам’ятаю реанімацію. Там мені зробили ще одну операцію, яка тривала майже до третьої ночі», – пригадує ветеран.
Окрім поранення ноги, у нього були й інші осколкові поранення. У Дніпрі лікарі провели складну урологічну операцію та діставали уламки зі спини. Першу перев’язку після ампутації вирішили робити під анестезією: бинти й тканини присохли, і біль міг бути нестерпним. Після кількох днів у Дніпрі Руслана перевезли до Києва, у Центральний госпіталь МВС. Там йому зробили реампутацію та ще кілька операцій. У Павлограді лікарі намагалися зберегти максимум, але в Києві довелося прибрати ще чотири сантиметри кістки й частину неживих тканин. Після кількох ревізій стало зрозуміло, що ускладнень немає, тож ногу зашили й сформували культю.
Щойно Руслану дозволили ходити до спортзалу, він одразу почав займатися. Протезування стартувало швидко: він сам обрав центр, подав документи, і комплект уже був готовий. Але процес зупинило падіння наприкінці вересня. У нього з’їхала милиця, і він усією вагою впав на культю. Нога сильно набрякла й змінила колір. Лікарі попередили: якщо почнеться нагноєння, доведеться знову оперувати. Руслан дуже не хотів повторної операції й сподівався, що організм упорається. Одного ранку він побачив, що нога почала повертатися до нормального кольору, і зрозумів: усе має обійтися.
«27 вересня я впав, а вже 31 жовтня в протезному центрі все було готове. Попри біль, мені запропонували того ж дня зробити куксоприймач і поставити на протез. Я дуже хотів знову стати на ноги, тому погодився. О 10-й ранку прийшов на консультацію, а близько пів на третю вже стояв на протезі. Це був дуже сильний момент, знову відчути вертикальне положення тіла», – ділиться він.
Через незагойну травму біль повернувся, і ходити він ще довго не міг. Хірург порадив дати нозі відпочити, але вже в середині грудня Руслан відновив заняття. А з 10 січня, коли переїхав до іншого реабілітаційного центру, майже повноцінно ходив на протезі по кілька годин на день. Його день був побудований навколо тренувань: сніданок, спортзал, обід, і знову спортзал. Так само він працював і в реабілітаційному центрі: процедури, фізичні навантаження, постійна робота над собою.
«Саме це й дало результат. Спорт допомагав тримати культю в потрібному стані. Водночас тренувалося все тіло – здорова нога, спина, прес. Після протезування навантаження розподіляється зовсім інакше», – пояснює Руслан.
Сьогодні він активно займається спортом і поступово прагне перейти на спортивний протез, щоб знову бігати. Попри довге відновлення, Руслан планує повернутися до війська навіть із протезом. Каже, що його справа ще не завершена: він хоче й надалі бути корисним для армії, зокрема для того, щоб його дитина більше ніколи не пережила окупацію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Жінка у війську досі менш видима, ніж чоловік». Чому ветеранки у Львові об’єднуються у власну спільноту.
