Якби отцю Домініку Налиснику раніше сказали, що він стане священником, він би сам в це не повірив. У монастир пішов без чіткого плану залишатися там назавжди, а вже під час повномасштабної війни зібрав рюкзак і пішов у військкомат, бо хотів воювати. Його не взяли, натомість він став волонтером, а згодом – капеланом, який їздить до військових на передову, сповідає, уділяє Святі Тайни, розмовляє з тими, хто боїться, злиться і втрачає віру.
Сьогодні 36-річний отець Домінік Налисник Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ) служить у храмі святого Андрія у Львові, опікується молодіжними спільнотами і продовжує їздити до військових. Він не називає це героїзмом – каже, що це його монаше служіння. А ще відверто, без складних формулювань і пафосу, говорить з Богом, а тоді далі робить те, що може сам. До речі, його історія стала одним із головних прототипів героя моновистави «Танго капелана», прем’єра якої запланована на 21 серпня у Будинку офіцерів.
«Я не збирався довго бути в монастирі»
При народженні отця Домініка назвали Мар’ян. Він народився на Львівщині, у Турківському районі, але виріс на Харківщині. Саме цей край вважає місцем свого дорослішання.
Його батьки також родом зі Львівщини. Коли батьки розлучилися, Мар’яна відправили до тітки, а згодом мама переїхала до нього.
Біля Харкова хлопець почав їздити до монастирських таборів, які організовували отці. Бував у Крехові, Лаврові. У 2007 році після табору в Лаврові троє юнаків, серед яких і Мар’ян, вирішили вступити до Василіянського чину і стали священниками. Втім самого хлопця тоді це життя не надто приваблювало.
«Навіть коли був у Крехівському монастирі, то не хотів ставати священником, а думав залишитися братом. Тоді казали, що всі мають бути освічені, тож пішов вчитися на священника», – пригадує отець Домінік.
Хлопець закінчив семінарію у Брюховичах, де навчаються ченці і монахи. Після першого року в монастирі брати складають обітниці і отримують нове ім’я. Спочатку Мар’ян хотів назватися Себастьяном, але у монастирі вже було кілька братів із таким ім’ям. Тоді один зі співбратів запропонував ім’я Домінік.
«Мені було байдуже, оскільки не збирався довго бути в монастирі. Все думав, що піду геть. Хотів набратися досвіду, розширити світогляд, пожити, поспілкуватися. Я думав, що це не моє», – розповідає він.
Рідні теж не одразу прийняли його вибір. Родина не була особливо релігійною: дід, за словами отця, був переконаним комуністом, а рідний брат близько трьох років узагалі не спілкувався з ним.
Сам отець Домінік і тепер не любить категоричності, коли йдеться про майбутнє.
«Коли вже понесуть на гору, тоді означає, що витримав покликання. А на гору – це вже цвинтар», – жартує він.
Каже, що не знає, що буде завтра. Наразі його покликання – робити те, на що і куди його відправляють настоятелі та коли бачить у цьому плоди. Зізнається, що щасливий від свого життя. Навіть попри війну.
Хотів бути військовим, але став волонтером
До Львова отець Домінік переїхав близько двох років тому. До цього п’ять років служив у Золочеві. Саме там зустрів початок повномасштабної війни.
Пам’ятає перші дні, коли люди були налякані. Часто телефонував родичам у Харків. Згодом чоловіка почав мучити неспокій: у місті формувалася територіальна оборона, і він хотів бути корисним. Тож зібрав рюкзак і пішов у військкомат.
«Може, трохи діяв проти послуху, але ж я чоловік», – усміхається отець.
У військкоматі його знали, тому порадили повертатися. Отець переконував, що може бути корисним, має різні категорії водійських прав, та все одно його не взяли. Сказали, що передзвонять, але не дочекався.
Тоді разом зі співбратом отець почав волонтерити. Уже на другий тиждень повномасштабної війни возив військовим речі, бронежилети, ліки. Як виявилось, і цього йому теж було мало. Отець хотів бути ближче до тих, хто воює.
21 тисяча кілометрів за один місяць
Отець Домінік не втрачав надії стати капеланом і поїхати на передову. У 2022 році сам писав до Риму, просив дозволу служити у Збройних силах України. Вищі настоятелі не дозволили отцеві залишатися поза монастирем і спільнотою, але дозволили лише певний час перебувати у зоні бойових дій і повертатися до монастиря. Відтак, його поїздки були туди і назад. Лише за квітень 2022 року за кермом проїхав 21 тисячу кілометрів.
Спочатку це були переважно волонтерські поїздки, до яких особливо активно долучалися парафіяни. Збирали все – від білизни до гумових чобіт, також купували тепловізори, які тоді могли коштувати близько 2700 доларів за один.
Поступово ситуація змінилася і армія стала краще забезпеченою. Відтак, присутність отця з військовими стала капеланською: отець Домінік почав більше залишатися з військовими на передовій, сповідав їх, уділяв Святі Тайни, а де була можливість – відправляв Літургію або просто – говорив.
Першу поїздку на війну отець Домінік особливо добре запам’ятав. Це була поїздка у Харків – місто, де сам виріс.
«Побачив військову техніку, розбите місто. Раніше воно було жвавим, наче мурашник, а тепер наче вимерло: людей мало, всі налякані, автівки і магазини спалені. Але це навпаки ще більше мене зарядило і я зрозумів, що просто зобов’язаний долучатися до війська», – згадує він.
Найважче – невідомість
За роки війни змінилася і сама передова. У 2022-2023 роках, пригадує отець, вони могли бути з однією бригадою, а російські військові перебували приблизно за шість кілометрів. Працювала артилерія, доводилося сидіти у підвалах і перечікувати обстріли. Після 2023 року все змінили дрони і на фронті стало ще складніше і небезпечніше.
Поряд із матеріальними потребами у військових залишалися інші – підтримка, розмова, добре слово, відчуття, що вони не самі.
«Найважче те, що ти не знаєш, коли буде кінець війні. Якби це знав, швидше б рухався до мети. А коли не знаєш, коли завершиться хаос, війна, болото, то приходить розчарування. Тоді потрібна підтримка, розуміння того, що чекає», – говорить отець.
Часто військові просто телефонували капеланові, іноді розповідали про те, що нікому більше не можуть сказати. Але бувало і по-іншому – одні починали вірити, а інші навпаки втрачали віру і виявляли претензії: «Де твій Бог? Де він зараз є? Чому ми маємо вмирати?».
У такі моменти, за словами отця, він просто слухає, бо не завжди має готову відповідь. А все тому, що священник також звичайна людина, яка має сумніви і докори сумління.
«Мені не раз доводилось і самому себе запитувати: «Чи воно мені треба? Чи може краще взяти зброю і стати з ними?», – зізнається отець Домінік.
У розмовах із військовими отець часто говорить про свободу вибору, відповідальність і гідність людини. Він переконаний: Бог не створив війни, але дав людині свободу.
Український військовий, який захищає свій дім, на його думку, воює не просто за територію. Також на війні Божа заповідь «Не вбивай» не завжди є гріхом.
«Ми боронимось. Вбиваючи і ліквідовуючи ворога, наші хлопці оберігають життя мільйонів українців. Дарують життя тим, які ще не народжені. Якщо цього не зупинити, може бути друга Буча, – каже священник. – Коли людина має стержень віри, стержень боротьби за національну ідентичність, коли людина воює не просто як найманець за гроші, а воює за ідею, свою сім’ю і за те, чим вона живе, то їй важче зламатися».
Тим наші українські воїни і відрізняються від сусідських:
«Не дарма кажуть, що на двох наших воїнів три вищі освіти, а в них на двох військових три судимості».
Один із військових сказав йому, що навіть на війні не хоче стати схожим на ворога. Він мусить вбивати, бо захищає. Але, повертаючись додому, має залишатися люблячим чоловіком і батьком.
«Він вбиває з любові», – так пояснив це отцю один із військових.
Хоч такі слова звучать дещо парадоксально, але для капелана вони про інше – про межу, яку людина на війні намагається не переступити навіть тоді, коли змушена боротися.
«Важко, коли я їду, а вони залишаються»
Найважчими для отця Домініка є не обстріли. Складніше залишати тих, із ким щойно говорив.
«Мені важко, коли я їду, а вони залишаються. Не раз задумувався, що можливо когось бачу востаннє. Дуже сумно, коли пишуть або повідомляють, що хтось двохсотий», – продовжує співрозмовник.
Бувало, що отцеві доводилося благословляти військових перед штурмом, розуміючи, що хтось може не повернутися.
Ще одна складність – недовіра до церкви. Дехто з військових має негативний досвід спілкування зі священниками. Тоді недовіра до церкви може переноситися і на Бога, і на капелана. Та навіть тоді отець не ображається, а слухає і ніколи не прощається. Каже військовим, що обов’язково ще зустрінуться і мріє про день, коли всі вони приїдуть до нього у Львів та побудуть у монастирі.
Серед усіх історій, які отець привозить із фронту, одна запам’яталась йому особливо. Одного разу 59-річний військовий просив не привозити йому нічого, крім Святого Причастя. При тому, що навколо був Серебрянський ліс, сирість, вибухи і мало оснащення. І коли зайшла мова про страх, військовий сказав, що нічого не боїться, адже перебуває у безпрограшному варіанті. Мовляв, якщо повернеться додому живим – Батьківщина перемогла, а він дійшов до кінця війни. Якщо не повернеться – вірить у Воскресіння. Адже смерть – це не кінець, по суті, це лише початок.
Ця людина, каже отець Домінік, надихнула його самого, адже в багатьох моментах не лише капелан підтримує військових, але є також військові, які підтримують його.
Там, де є віра, змінюється розмова
За час повномасштабної війни отець Домінік побував на багатьох напрямках – переважно на Донеччині та Запоріжжі. Каже, що поїздок на передову було вже більше кількох десятків, хоча точної кількості не рахував. Крайній раз на передовій отець Домінік був лиш кілька тижнів тому.
Є також бригади, куди приїжджає уже не раз. Складнішими є поїздки до підрозділів, які сформовані переважно з мешканців сходу, бо для отця є принципова різниця між вірою та релігією. Там, де є віра, каже отець, змінюється і розмова. Навіть коли військовий спочатку не дуже хоче говорити, згодом може сам запитати: «Коли ще приїдеш? Хочу поговорити».
«Ось в тому є сенс капелана», – каже він.
Історія отця Домініка надихнула львівського журналіста Романа Онишкевича на створення моновистави «Танго капелана». В основі вистави – реальні спогади капелана та історії людей, яких війна змушує щодня робити вибір.
Головний герой опиняється між духовними обітницями та громадянським обов’язком. Тут немає пафосу чи героїзації – є чорний фронтовий гумор, сумніви, віра та запитання, на які не завжди існує готова відповідь.
Отець Домінік розповів автору багато зі свого досвіду. Каже, у виставі впізнає деякі власні історії, зокрема те, як спілкується з військовими. Водночас це не буквально його біографія – радше сукупність образів і пережитого.
«Мені треба бути трохи підірваним і трохи чокнутим»
Сьогодні у Львові значна частина служіння отця Домініка пов’язана з молоддю. У катехитичній школі навчається понад 120 дітей, також є молодіжні спільноти, сформовані за віком. Отець хоче, щоб з’явився і скаутський рух.
Каже, що працювати з молоддю сьогодні непросто. Інформації навколо надто багато, а тому потрібно постійно шукати спосіб зацікавити.
«Треба уміти доносити істину і віру на їхній мові. Мені треба бути трохи підірваним і трохи чокнутим», – сміється він.
Церкву він бачить не лише як місце богослужінь. На його думку, вона має бути одним із середовищ, де формується людина та її ідентичність. Тому заходи при храмі часто мають релігійно-патріотичний характер. Досить часто отець говорить молоді про близькість до своєї землі, мови, стяга та коріння.
Чи не найбільше отець Домінік дивує тим, наскільки просто говорить про Бога. Він не боїться звертатися до Нього майже по-дружньому, тому часто каже: «Ти то все замутив, то тепер розрулюй» або «То ти всемогутній, а не я, роби щось» чи «Якщо ти хочеш, щоб проповідували твоє царство, то думай».
Розмови з Богом відбуваються щодня. Також щодня він молиться за всіх нас. Каже, що має товстий записник, у який записує конкретні імена та намірення. Навіть якщо когось забуде назвати, не переживає.
«Я обмежений у часі і просторі, а Він там крутий, Він пам’ятає усіх», – наостанок додає отець.
Фото: “Ветеран Медіа” і “Аніматори Святого Андрія”
В Українському католицькому університеті відбувся фінальний захід чотирьохденного проєкту “Ветеранський бізнес: від стабільності до масштабування”, де учасники обмінювались…
