Телефон може мовчати місяцями, але вони все одно не вимикають звук. Продовжують писати повідомлення, які поки ніхто не читає, виходять на акції підтримки, розповідають про своїх чоловіків, братів і синів, аби їхні історії не загубилися серед щоденних новин війни. Для родин військових, які зникли безвісти, кожен день – це життя між надією і невідомістю.
«Вони не народжені для війни. Вони, як і всі інші, народилися жити, любити, мріяти, працювати, виховувати дітей. Але Україна покликала своїх синів на захист держави, тому вони стали до зброї», – каже координаторка об’єднання родин безвісти зниклих військовослужбовців 82 окремої десантно-штурмової Буковинської бригади Світлана Шуст.
Родина Світлани нещодавно пережила втрату: її брат, який служив саме в цій бригаді, восени 2023 року зник безвісти. Його тіло повернули в результаті репатріації у травні 2025 року. За кілька днів до повернення Героя від горя померла мати.
Львів’янка Ольга Шмідт чекає на чоловіка Василя з кінця жовтня 2025 року. 42-річний військовий зник на Донецькому напрямку поблизу населеного пункту Затишок. Удома на нього чекають дружина та двоє синів. Старшому – десять років, молодшому – лише рік.
«Востаннє молодший син бачив тата, коли йому було три місяці. Чоловік не мав змоги почути його перші слова, побачити перші кроки, потримати на руках. Але ми щодня живемо надією, що це все ще можна буде надолужити. Невідомість і щоденне очікування дзвінків мене вбивають. Я і чекаю цього дзвінка, і водночас його боюся. Та моя молитва і віра не закінчуються. Коханий, поки я чекаю – ти живеш», – говорить Ольга.
Понад півтора року шукає свого 31-річного похресника Юрія Іванейка і Вікторія. Каже, його мобілізували на початку повномасштабного вторгнення. Після навчань в Іспанії та на Львівщині він вирушив на Харківський напрямок, де й зник безвісти.
«Юрій був дуже працьовитий, часто їздив за кордон і дуже любив футбол. Слово «зниклий безвісти» – це лише статус у документах. Насправді це біль, щоденне очікування і віра, яка не згасає. Можливо, для держави це статистика, а для нас – це життя, серце і цілий світ. Кожен із хлопців мав і має мрію, дім, де його чекають найрідніші. Ми не маємо права мовчати чи припиняти пошуки, поки не знайдеться останній воїн. Для нас війна не закінчиться, поки не буде відповіді. А немає відповіді – то є надія», – каже хрещена мати.
Телефон Олександра Здерка вимкнений із червня 2025 року. Та його сестра Оксана Гороба продовжує писати братові повідомлення.
Олександр добровільно долучився до війська 25 березня 2025 року. Уже 8 червня вирушив на свій перший бойовий вихід, наступного дня зв’язок з ним зник, а 2 липня родина отримала офіційне сповіщення про його зникнення безвісти.
«Ми з братом були дуже близькі. Ділилися всім, що відбувалося в нашому житті. Він – моя велика підтримка. Я хочу, щоб він і надалі знав усе, що відбувається вдома. Тому продовжую писати йому повідомлення. Вірю, що одного дня він їх прочитає. 20 серпня йому виповниться 48 років», – говорить Оксана.
Серед тих, хто продовжує чекати, – і Ольга Васильченко. Її чоловік Євген зник безвісти на початку 2025 року поблизу Вовчанська.
Подружжя родом із Луганщини, але після початку повномасштабної війни було змушене переїхати до Львова. До війська Євген став ще у 2014 році, а після початку великої війни знову повернувся на службу.
Саме такі історії стали частиною мандрівної фотовиставки «Не народжені для війни», яку у львівському Будинку воїна підготувало об’єднання родин безвісти зниклих, полонених і полеглих військовослужбовців «Завжди перші 82 ОДШБр» спільно з 82 окремою десантно-штурмовою Буковинською бригадою. Саме ця бригада є військовим з’єднанням десантно-штурмових військ Збройних Сил України, яке входить до складу 8-го десантно-штурмового корпусу. Бригада створена на початку 2023 року, під час російського повномасштабного вторгнення, на базі 3-ї батальйонно-тактичної групи, яка раніше входила до складу 80-ї ОДШБр.
В експозиції – близько 250 світлин військових у мирному житті та під час служби. Поруч із фотографіями – листи їхніх найрідніших. Це слова, які часто так і не вдалося сказати особисто, але, за словами організаторів, їх має почути суспільство.
«До 2023 року родини полеглих чи безвісти зниклих відчували брак уваги і комунікації. Хотілося кричати про свій біль, але їхніх чоловіків майже не згадували. Саме тому ми вирішили створити власну виставку, щоб розповісти історію кожного», – говорить організаторка Світлана Шуст.
Спочатку експозиція налічувала близько 80 світлин. Сьогодні їх уже понад 250, а до кожної додається історія людини, яка до війни мала звичайне життя – працювала, навчалася, виховувала дітей, будувала плани.
«Вони ж не народжені для війни. До війни вони навчалися, працювали, виховували дітей, мріяли, подорожували. Сьогодні їхні родини об’єднує спільний біль. Поки ми пам’ятаємо наших воїнів, доти живе надія, що вони повернуться», – каже Світлана Шуст.
За словами дружин, сестер, матерів тих, хто зник безвісти, у полоні чи полеглих, така виставка дає їм сили, надію триматись і чекати. Таким чином вони намагаються бути видимими і показати всім, щоб їх біль і пам’ять про всіх захисників чули інші.
Виставка «Не народжені для війни» уже побувала за кордоном, зокрема у Польщі та Італії, а також кількох українських містах – Києві, Луцьку. Після Львова виставку планують показати ще в кількох містах України: Івано-Франківську, Хмельницькому, Вінниці, Чернігові, Кропивницькому. Разом із нею організатори проводитимуть зустрічі з родинами полеглих, полонених та зниклих безвісти військовослужбовців, аби їхні історії продовжували звучати.
