У 21 рік Богдан Андрейчук добровольцем пішов на фронт. Пройшов Херсонщину, Бахмут і Куп’янський напрямок, де під час артилерійського обстрілу втратив ногу та зазнав важкого поранення другої. За майже три роки чоловік переніс понад 70 операцій, досі чекає на складне остеоінтеграційне протезування, але вже допомагає змінювати простір навколо себе – перевіряє державні установи на доступність для людей, які пересуваються на кріслах колісних. Каже, що в Україні досі надто багато «пандусів-вбивць», а найважчі бар’єри часто – це психологічні.
Сьогодні Богдану Андрейчуку 26 років. Він родом із села Комарівці Чернівецької області. До повномасштабного вторгнення навчався на будівельника. Строкову службу не проходив, але після початку великої війни зрозумів, що не може залишитися осторонь.
Першу повітряну тривогу в Чернівцях пам’ятає досі:
«То наче був тривожний знак, що змусив діяти. 28 лютого 2022 року пішов до військкомату, дочекався своєї черги ближче до середини дня. Потім у мене було лише дві години на збори».
21-річного відразу прийняли до війська. Служив у 45-й окремій артилерійській бригаді імені генерала Мирона Тарнавського. Перший вишкіл проходив на Львівщині. Після навчання вирушив на передову.
Бойовий шлях розпочався на Херсонщині. Каже, це був один із найважчих періодів служби, адже артилеристам доводилося працювати разом із піхотою, стримуючи ворожу техніку під час українського наступу.
Після звільнення частини Херсонщини його підрозділ перекинули на Донеччину. Чотири місяці Богдан провів у Бахмуті, де майже безперервно тривали запеклі бої, артилерійські обстріли та авіаудари.
Згодом військовий опинився на Куп’янському напрямку Харківщини. Там працював проти ворожої бронетехніки, використовував безпілотні літальні апарати та артилерію.
Після розформування дивізіону певний час займався аеророзвідкою за допомогою безпілотників.
«Це менш небезпечна, але надзвичайно важлива робота, яка дозволяє рятувати життя і допомагає нашим військовим діяти точніше та ефективніше», – каже Богдан.
«Хотів бігти за побратимами, але не зміг підвестися»
21 листопада 2023 року під Куп’янськом, приблизно за 40 кілометрів від російського кордону, коли військові зайняли позицію почався потужний артилерійський обстріл. Саме тоді Богдан зазнав важкого поранення:
«Під час артобстрілу перебило обидві ноги. Праву ногу врятували, а ліву одразу ампутували. Спочатку не зрозумів, що сталося. Побратими почали бігти, я хотів за ними, але не зміг встати і знепритомнів», – пригадує військовий.
Ліву ногу відірвало відразу. Праву лікарі рятували довгий час. Спочатку військового лікували у шпиталі на Харківщині, потім перевезли до Києва, згодом – до Львова, Чернівців і знову Львова, і знову Чернівців.
У Львові реабілітацію проходив у військовому госпіталі та госпіталі ветеранів війни імені Юрія Липи у Винниках.
За цей час Богдан переніс понад 70 операцій. Каже, після поранення тканини та кістка лівої кінцівки почали відмирати. Медики припускають, що уламок міг бути оброблений невідомою речовиною. Праву ногу вдалося врятувати, однак вона досі функціонує лише приблизно на 50-60%. Лікарям довелося неодноразово проводити складні операції, зокрема пластику судин.
Два роки очікування на протез
Після ампутації Богдан був переконаний, що зможе отримати звичайний протез у Львові. Однак через надто короткий залишок стегнової кістки це виявилося неможливим.
Єдиним рішенням стало остеоінтеграційне протезування – сучасна технологія, коли титановий імплант з’єднують безпосередньо з кісткою. Такий підхід забезпечує кращий контроль, стабільність та значно більший комфорт у повсякденному житті.
До такого втручання чоловік готується вже майже два роки. Спочатку українські лікарі разом із австралійським ортопедом-травматологом Мунжедом Аль Мудерісом виконали операцію з подовження стегнової кістки. Після ампутації її довжина становила лише чотири сантиметри. Зараз попереду головний етап – встановлення самого імпланта та протезування.
На лікування вдалося зібрати 52 тисячі євро. До збору долучилися рідні, друзі, сотні небайдужих людей. Один мільйон гривень виділила Львівська міська рада, ще один – футбольний клуб «Шахтар».
Поки що Богдан пересувається за допомогою милиць або крісла колісного.
«Пандуси-вбивці» та недоступні міста
Нещодавно ветеран долучився до перевірки громадських просторів на безбар’єрність. Разом із фізичним терапевтом він відвідував ресторани, заклади харчування, аптеки та державні установи, зокрема Чернівецьке районне управління поліції.
Перевіряли, чи може людина на кріслі колісному самостійно потрапити до будівлі, чи не перешкоджають цьому сходи, бордюри, пандуси або вузькі проходи.
За словами Богдана, проблем залишається дуже багато. Найнебезпечнішими він називає круті пандуси.
«Це справжні «пандуси-вбивці». На деякі просто неможливо самостійно заїхати, ще й можна травмуватися», – говорить ветеран.
Не меншою проблемою залишаються бруківка, високі бордюри та недоступні входи до аптек, державних і приватних установ.
Богдан зізнається, що не раз змушений був відмовлятися від відвідування окремих закладів лише тому, що фізично не міг туди потрапити. Каже, керівники установ поки що нечасто дослухаються до зауважень, хоча зробити простір безбар’єрним можна ще на етапі облаштування входу, пандусів чи вбиралень.
Найважче – психологічно
Попри десятки операцій, Богдан каже, що найбільшим випробуванням після поранення стала саме психологічна боротьба. Психологів відвідував, однак найбільше допоміг собі сам.
«Самореабілітовувався. Сам собі ставав психологом. А головне – у мене є жага до життя», – говорить він.
За його словами, багато поранених військових після тривалого лікування втрачають мотивацію жити. Він пригадує побратимів, які не витримували психологічного навантаження:
«Бачив різні ситуації у шпиталях. Бували випадки, коли хлопці просто втрачали бажання жити. Найважче – повернути людину з такого стану».
Сьогодні Богдана підтримують рідні, друзі, кохана дівчина, яка завжди поруч і завжди підтримує, та собака на ім’я Булка, з яким щодня гуляє.
Собаку випадково побачив у знайомого на сервісі. Тепер вони – справжня команда, адже з нею він більше ходить, рухається та отримує задоволення.
Найбільша мрія Богдана Андрейчука – якнайшвидше пройти завершальний етап протезування і нарешті знову стати на ноги. Хлопець вірить, що це може статися вже найближчим часом.
