Він не рахував, скільки людей врятував, лиш каже, що йдеться про десятки. За понад чотири роки повномасштабної війни Ярополк Пшик пройшов шлях від цивільного фізичного терапевта до бойового медика, який працював під обстрілами на сході країни. Тепер він продовжує службу, допомагає військовим відновлюватися після поранень і вечорами повертається до професії, яку любив ще задовго до війни.
У День медичного працівника, який відзначають 27 липня, Ярополк Пшик розповів «Ветеран медіа» про рішення стати добровольцем, ціну служби, життя на передовій і те, чому переконаний: найважчі випробування для України ще попереду.
«Я дуже скучив за своєю професією»
Ярополк Пшик діючий військовослужбовець, бойовий медик та підприємець. На передовій прослужив три роки, тепер продовжує службу в ЗСУ за фахом фізична терапія. Зараз він щодня працює фізичним терапевтом з військовослужбовцями, які потребують відновлення після травм, перевантажень чи поранень. У день може приймати близько 10-15 пацієнтів з числа військових.
Після завершення служби день Ярополка не закінчується. Увечері він знову приймає пацієнтів – цього разу вже у власній практиці. Онлайн та офлайн консультує військових, які перебувають на фронті, допомагає цивільним українцям за кордоном, працює з ветеранами і цивільними.
Про себе усміхаючись говорить, що зараз живе одразу у двох світах.
«Служба займає приблизно 80 відсотків мого часу. Але після роботи я все одно повертаюся до фізичної терапії. Мабуть, це навіть не робота, а спосіб відновитися самому», – каже він.
Фізична терапія – справа всього професійного життя Ярополка Пшика. Ще з 2009 року чоловік працював фізичним терапевтом у спортивній медицині, ортопедії, неврології та медицині болю. Саме ця професія стала справою, яку він по-справжньому полюбив.
Повномасштабне вторгнення поставило це життя на паузу. До фаху Ярополк повернувся у лютому цього року. Замість кабінету фізичного терапевта були окопи, евакуація поранених, постійна небезпека і рішення, які доводилося ухвалювати за лічені секунди.
Тому зараз кожен вечірній прийом пацієнта для нього – більше, ніж просто консультація. Це повернення до себе.
Доброволець без вагань
25 лютого 2022 року Ярополк не чекав повістки, а сам пішов до війська. Каже, тоді навіть не припускав, що війна триватиме роками.
«Я не шкодую про це рішення. Єдиного, чого тоді не уявляв, – що так довго не буде дому. Коли людина служить у війську, вона фактично забрана від свого приватного життя», – говорить він.
Саме це, переконаний Ярополк, багато цивільних досі не до кінця усвідомлюють. За його словами, після завершення війни військовим доведеться не лише повернутися додому, а й буквально заново будувати своє життя.
«Уявіть, що рано чи пізно це закінчиться і кожен із нас повернеться додому. Скільки часу і зусиль потрібно буде, щоб надолужити все, що втрачено?», – роздумує він.
До початку великої війни Ярополк Пшик не мав жодного стосунку до армії: не навчався на військовій кафедрі і не проходив військової служби. Усе довелося опановувати вже під час війни: і медицину на полі бою, і військову справу, і життя за законами фронту.
«Ми думали, що їдемо на Київ…»
Перші тижні добровольці проходили підготовку на заході України. Тоді всі були переконані, що російські війська можуть швидко просунутися вглиб країни. Одного дня командири запитали, хто готовий їхати захищати Київ. Ярополк погодився без вагань.
«Я і ще багато хлопців одразу сказали «так». Бо тоді виникало просте питання: а для чого ми сюди прийшли?», – пригадує військовий.
За кілька днів добровольці виїхали зі Львова. Та замість Києва опинилися на сході України. Спочатку всі думали, що це якісь військові маневри, але це стало початком їх війни.
Попереду були роки служби на найгарячіших напрямках. Як зізнається сам Ярополк, так він як цивільний фізичний терапевт став бойовим медиком. І саме там зрозумів, наскільки різною буває медицина.
«На полі бою медик має не лікувати, а не дати померти»
До війни Ярополк Пшик був переконаний: бойовий медик – це людина, яка лише надає допомогу пораненим. Реальність виявилася дещо іншою. Каже, що фронт швидко навчив, що в армії не існує окремої професії, яка захищена від війни. Тут кожен – насамперед військовий.
«Я думав, що бойовий медик тільки лікує. Насправді ні. Він теж воює. Просто, коли потрібно, відкладає зброю і рятує життя. Головне завдання – не дати людині померти», – розповідає військовий.
Хоч до цивільної медицини Ярополк прийшов багато років тому, але саме війна змусила його вивчити іншу медицину – ту, про яку не розповідають в університетах. Тут не було затишного кабінету, сучасного обладнання чи часу на роздуми, а усе відбувалося під вибухами. І хоча поруч постійно були небезпека, втома і страх, Ярополк каже, що людина здатна навчитися майже всього, коли іншого вибору немає.
Скільки саме людей вдалося врятувати за роки служби, Ярополк ніколи не рахував і не вів жодної статистики. Каже лише, що їх були десятки.
Особливо важким видався 2023 рік. Саме тоді поранених було найбільше, а кожен виїзд означав боротьбу за чиєсь життя. Та навіть після десятків евакуацій він не дозволяє собі говорити про власні заслуги, бо добре знає іншу сторону війни.
«Бували моменти, коли здавалось, що врятувати людину вже неможливо. Але якщо вона має жити – вона буде жити. Якщо ж травма несумісна з життям, то, що б ти не робив, врятувати її не зможеш», – доповнює співрозмовник.
Ярополк пояснює, що алгоритм роботи бойового медика насправді чіткий і структурований. У критичній ситуації немає часу на емоції. Спочатку – дія, а почуття приходять пізніше.
«Ми всі боялися»
Підрозділ, у якому служив Ярополк, був цікавим і незвичайним, адже його основу становили добровольці. Серед них: історики, архітектори, біологи, ІТ-фахівці, механіки, філософи, медики. Це були люди різних професій, які до війни жили зовсім іншим життям, виховували дітей, будували кар’єру, мали власні плани.
«Це був цвіт нації, – говорить він. – Люди, які свідомо зробили свій вибір».
Саме тому боляче бачити, як сьогодні частина людей будь-якою ціною намагається уникнути служби.
«Чи хотів би я мати поруч таких людей? Ні. Бо я не впевнений у них», – веде далі він.
При цьому Ярополк не вірить у розмови про безстрашних воїнів. Каже, що боялися всі і він також:
«Кажуть, що люди перелякані. Але ми всі були перелякані. Я теж боявся. Біля мене стояли такі самі налякані хлопці з автоматами. Різниця лише в тому, що вони були поруч зі мною, а не десь удома».
Війна, яка змінює всіх
За роки служби Ярополк неодноразово переконувався: війна однаково торкається кожного, просто змінює всіх по-різному. Самого Ярополка війна змусила по-іншому подивитися на життя і на смерть.
Бойовий медик бачив людей, які після пережитого вже не можуть повернутися до звичного життя, а також бачив тих, хто досі воює зі своїми спогадами. Тому найбільшим особистим досягненням вважає не врятовані життя, а те, що сам зміг вистояти.
«Війна змінила моє ставлення до всього. Але є одна річ, за яку я собі вдячний. Вона не змогла мене зламати. Війна змінила мою силу», – додає він.
Каже, його тримали сім’я, діти, батьки, улюблена професія і віра в Бога. У найважчі моменти Ярополк постійно думав про дім. Навіть чітко уявляв день, коли знову переступить його поріг, обійме дітей, просто сяде поруч з рідними. Ця проста мрія часто була сильнішою за втому.
Навіть серед війни військові, що воювали поблизу ліній фронту, намагалися бодай трохи нагадати собі про мирне життя. Наприклад, облаштовували імпровізований дім, де тимчасово жили, готували вечерю, створювали маленький затишок серед війни.
«Нам дуже хотілося, щоб це хоча б трохи нагадувало дім. Бо тоді ще сильніше відчуваєш, що тебе там чекають», – каже він.
Багатьох побратимів, з якими він починав свій шлях, уже немає. Тепер вони зустрічаються не за дружнім столом, а часто – на Марсовому полі. З тими, хто залишився, час до часу зустрічається і спілкується.
«Найважча битва почнеться після перемоги»
Після кількох років на передовій Ярополк повернувся до роботи фізичного терапевта. Каже, найбільше скучив саме за можливістю бачити, як людина поступово повертається до життя.
«Я дуже люблю свою професію. Напевно, саме тому після фронту мені хотілося якнайшвидше повернутися до роботи», – продовжує розмову Ярополк і зізнається, що на війні таки були в нього моменти, коли хотів все залишити і піти, адже у перші два роки в армії думав, що взагалі не повернеться звідти.
Звісно, війна змінила саму професію, адже сьогодні більшість його пацієнтів – це не лише цивільні, а й військові. Є ті, хто недавно повернувся з фронту, є демобілізовані, які відновлюються після поранення і намагаються позбутися постійного болю. У 99% випадках люди потребують фізичної та ментальної допомоги. І чим довше триває війна, тим більше таких людей стає.
Як фахівець Ярополк добре розуміє масштаби майбутнього виклику.
«Ми поки що навіть не усвідомлюємо, скільки роботи нас чекає після її завершення. Ми повинні бути готовими до повернення десятків тисяч військових. У кожного буде своя історія, свої травми, досвід. І кожен потребуватиме різної допомоги», – каже Ярополк.
До чого суспільство має бути готовим
На думку Ярополка Пшика, відповідальність за повернення ветеранів лежить не лише на медиках чи психологах, а на всій країні.
За його словами, в Україні досі до кінця не розроблена карта повернення військового у повсякденне життя і те, як йому рухатися далі.
«Знаю багато випадків, коли військові після поранення проходять відновлення, реабілітацію в дуже хороших установах. Але потім повертаються додому і дуже часто в село, де реальність зовсім інша. Відтак, закінчують дуже погано, – продовжує він. – За статистикою, воює зараз воює близько 58 тисяч мешканців Львова чи Львівщини. І лише сім тисяч повернулися. Тепер уявіть собі, що нас всіх чекає, коли повернуться решта понад 50-ть. Ми маємо бути до цього готові. Маємо запропонувати систему, яка подбає про них. Країна має подбати про реінтеграцію, про повернення військових і ветеранів у життя, інакше буде складно».
Крім того, на думку Ярополка Пшика, зараз досить складна ситуація з фахівцями, зокрема, не вистачає лікарів, медсестер, фізичних терапевтів. А вони мега важливі на кожному етапі відновлення.
«Держава повинна подбати про те, щоб тут було комфортно жити. А комфортно – це тоді, коли кожен впевнений в завтрашньому дні. Водночас, впевненість в завтрашньому дні – це теж про здоров’я і про гроші. Якщо ж на касі в супермаркеті людина має більшу зарплату, ніж медсестра, тоді це сором. Як тоді переконати ту людину йти працювати у лікарню?», – роздумує бойовий медик.
«Я хочу просто жити»
Коли розмова заходить про майбутнє, Ярополк замислюється і каже, що дуже любить життя.
«Я вам не сказав, що не вигорів. Я просто… гарно тримаюся. А ще люблю життя і хочу жити», – зізнається співрозмовник.
Згодом бойовий медик додає, що хоче, щоб закінчилася війна, щоб сусід перестав існувати, хоче більше часу проводити з родиною, а також розвивати свою справу, навчати молодих спеціалістів, відкрити сучасний центр фізичної терапії.
Ярополк переконаний: кожен українець має знати основи домедичної допомоги.
«Ми живемо в країні, де триває війна. Існує таке поняття, як базова домедична допомога – BLS (Basic Life Support) і це повинні знати всі цивільні. А саме: як зупинити кровотечу, як допомогти людині до приїзду медиків. Одного дня саме ці знання можуть врятувати чиєсь життя», – каже він.
