«Коли я повернулася з війни, моя картина світу розсипалася. Я не розуміла, як люди можуть жити і робити вигляд, що війни не існує. Не кажу, що треба зупинити життя. Ні, ми зобов’язані жити далі, здобувати освіту, втілювати зміни, створювати можливості для наших дітей, адже це майбутнє і всі ми це розуміємо. Але не треба робити вигляд, що війни немає», – Катерина Луцик, ветаранка, студентка магістерської програми «Публічне управління та адміністрування» Школи публічного управління УКУ, співзасновниця ГО «Ветеранський простір», директорка Ветеранського простору Хмельницької міської ради.
7 липня 2015 року вісімнадцятирічна Катерина Луцик пішла доброволицею на війну, де, рятуючи інших, ледь не загинула сама. За п’ять років ротацій на Донеччині змогла врятувати під обстрілами сотні життів. Щоразу ризикуючи, врешті й сама була поранена та змушена повернутися до цивільного життя. У 2021 році вона звільнилася з лав ЗСУ, але 24 лютого 2022 року війна знову повернулася в її життя. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, дівчина вже змогла налагодити роботу масштабного волонтерського об’єднання «Ветеранський простір» у Хмельницькому.
«Мій тато – військовий лікар, брат – військовий, він все доросле життя проходив службу в Збройних Силах України і служить у ЗСУ до сьогодні; чоловік військовий; маю багато друзів військових. Коли я спілкувалася з братом, знайомими, то часто чула про те, що на фронті катастрофічно не вистачає медиків. На той момент я закінчувала училище (Шепетівське медичне училище, 2015 р. – ред.) і ще не мала остаточної визначеності, що робитиму далі, але ситуація, яка мене підштовхнула піти на фронт – загибель мого друга. Він загинув насправді від нескладного поранення легені, або пневмотораксу. При правильній та своєчасній допомозі він міг би вижити», – розповідає Катерина про своє рішення піти доброволицею на фронт.
Катерина Луцик – військова медикиня, яка врятувала життя понад 200 військовим. Родом з Ізяслава Хмельницької області. На війну Катерина прийняла рішення піти у 2015 році ще під час навчання в училищі. Вона стала медичною інструкторкою в 122-му аеромобільному батальйоні 81-ї бригади, де служила чотири роки. Після ротацій в зоні АТО, продовжила службу в Житомирі, де ділилася бойовим досвідом з іншими медиками. Пережила важкий посттравматичний синдром, працювала з психологами, перенесла операції на очах. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну дівчина багато волонтерила, навчала медиків та допомагала ветеранам і їхнім родинам. Дівчині вдалось обʼєднати людей і створити велике волонтерське об’єднання «Захист – обʼєднання волонтерів» у Хмельницькому. На базі якого пізніше створили перший в регіоні «Ветеранський простір».
Зараз Катерина навчається в Українському католицькому університеті на магістерській програмі з публічного управління та адміністрування та на момент інтерв’ю (січень 2026 р. – ред.) паралельно навчається на Програмі ветеранського лідерства 2.0 від Руху ЧЕСНО та Школи публічного управління УКУ.
У межах проєкту «Малі історії Великої війни» ділимося історією Катерини Луцик – про місце жінки у війську, реабілітацію після поранення з фронту, роботу з ветеранами та роль віри на війні.
Катерино, розкажіть як почалася повномасштабна війна для вас, яким запам’ятався цей день?
Цей день розпочався з активних дій. Ще до початку повномасштабної війни ми говорили про те, що це неминуче станеться. Як зараз пам’ятаю, 23 лютого близько десятої години вечора в нас був спільний дзвінок з командою волонтерів. Ми говорили про підготовку медиків для новоствореної на той момент структури – ТРО (Територіальна оборона України – ред.). Мали передавати свій досвід новим медикам. На березень 2022 р. планували поїздку в Маріуполь, де я мала проводити навчання з тактичної медицини.
Наша команда у Хмельницькому розповідала людям через участь в онлайн-трансляціях, в різних програмах на місцевих телеканалах, як потрібно готуватися до великої війни, як пакувати «тривожні валізки». Тому, коли розпочалось повномасштабне вторгнення, я попрямувала до себе в офіс. Коли приїхала туди, громадський транспорт вже перестав функціонувати, під дверима стояло близько сотні людей. Люди сходилися, вони знали про це визначене місце, але не знали, що робити далі і як діяти. Пам’ятаю відчуття незрозумілості, страху, хаосу.
24 лютого 2022 р. розпочався дуже активно. Наша команда, яка потім переросла в громадську організацію «Захист об’єднання волонтерів» відразу включилися в формування гуманітарної допомоги, шукали машини, водіїв. Наші буси прямували з гуманітарною допомогою в різні точки України, адже тоді лінію фронту було визначити дуже складно.
Розкажіть, як ви потрапили у військо у 2015 році, з чого все починалось?
Мій тато – військовий лікар, брат – військовий, все життя служить у Збройних Силах України до сьогодні; чоловік військовий; маю багато друзів військових. На початок війни у 2014 році я була ще студенткою у Шепетівському медичному училищі.
Коли спілкувалася з братом, знайомими, то часто чула про те, що на фронті катастрофічно не вистачає медиків. На той момент я закінчувала училище і ще не мала остаточної визначеності, що робити далі. Ситуація, яка мене підштовхнула до прийняття рішення, – загибель мого друга. Він загинув на фронті, від нескладного поранення легені, або пневмотораксу. При правильній та своєчасній допомозі людина може тривалий час чекати евакуації.
Я усвідомила, що через те, що поруч не було медика, який не зміг надати йому кваліфіковану допомогу, він загинув, і це стало крайньою точкою, адже я стояла на межі вибору між тим, щоб піти працювати в цивільну лікарню, де все планово, багато кваліфікованих фахівців, медперсоналу, або іти на фронт.
Тоді я зрозуміла, що мої навички можуть безпосередньо впливати на порятунок життів людей.
За час служби на фронті ви врятували багато життів, понад 200. Чи є якась особлива історія для вас?
Кожне врятоване життя – це особлива цінність, адже найдорожче, що в нас є, – це життя. Але якщо говорити про те, що запам’яталося, то я часто розповідаю цю історію.
Ми були на виконанні бойового завдання, був військовий зі складним пораненням сонної артерії. Таке поранення вважається одним із найскладніших, адже буквально за декілька хвилин людина втрачає таку масу крові, що просто гине. На той момент, завдяки пальцевому затисканню, нам вдалося його евакуювати, врятувати і передати на стабпункт. І цей хлопець живий. Зараз, до речі, він далі служить у війську.
Я знала, що ми його врятували. Пройшло декілька днів, я продовжувала виконання бойового завдання на позиціях з хлопцями. У мене дзвонить телефон, хоча насправді з нашим покриттям туди було додзвонитись складно. Беру слухавку і в телефоні чую голос дитини, яка мені просто каже: «Дякую за врятованого тата». Ці спогади, напевно, нічого не викреслять з моєї пам’яті. Це такий сильний момент найвищої мотивації.
Пам’ятаєте свій перший день у 122-му батальйоні? Що було найстрашнішим або найдивнішим? Чи військова служба виявилась такою як ви собі уявляли?
Моє уявлення про військову службу і реальність виявилися дуже різними. Навіть з моменту того, коли я збиралася до війська. Телефонувала до брата і запитувала, що мені взяти. Щоб ви розуміли рівень моїх питань, я навіть, питала чи можна взяти фен для волосся.
У батальйон я прийшла у жовтні 2015 року після трьох місяців військових навчань, які проходила у Житомирі. Наша бригада розташовувалася в Донецькій області. Ми приїхали дуже пізно, перша чи друга ночі, відповідно, там всі відпочивали вже. Нас було близько 10-ти людей з навчального центру з Житомира, ми вишикувались в коридорі. Командир батальйону вийшов з нами знайомитись. Як зараз пам’ятаю, він виходить, (а я в самому кінці стояла) вітається з усіма хлопцями, а коли черга дійшла до мене – не може приховати свого здивування, мовляв така молода жінка прийшла служити.
Уже вранці, коли в нас було шикування о 7:00, пам’ятаю, що на мене просто зглядалися, як на циркову мавпочку, яку ніхто не очікував тут побачити.
Мій командир на позивний «Араб» був мені як тато. На початках він дуже мною опікувався, не хотів відпускати на бойові позиції, але потім все-таки ми дійшли до спільного рішення. Я була постійно на бойових, адже це було вкрай потрібно, показувала хороші результати.
А яке ставлення було побратимів?
Це насправді цікава історія, не скажу, що було якесь негативне ставлення, але в їхніх очах я бачила сумнів щодо моєї професійності. Була недовіра: молода дівчина, що вона може робити на бойовому завданні, чим вона може нам допомогти і так далі.
Війна розставила все на свої місця аж коли відбувся бойовий виїзд, адже не було іншого медика, тож я поїхала з ними. Коли ми повернулися з перших бойових і були перші поранені, мене побачили в роботі. Після того побратими вже не хотіли їхати без мене.
Згодом питання відпали і ми стали насправді дуже своїми, мене часто називали не посестрою, а своїм побратимом.
І навіть, коли хтось новий приходив в батальйон і намагався засіяти сумнів, то «хлопці-старожили» швидко це відсікали, мовляв «Почекай, бо потім будеш просити, щоб вона поїхала з тобою на завдання». Ми створили класне братерство, підтримуємо зв’язок дотепер. Хлопці часто жартома говорили про наші виїзди, що, на щастя, не було поранених, якщо я їхала з ними, і їм було так спокійніше.
Які якості потрібні людині, щоб залишатися ефективною медикинею під обстрілами на фронті?
Ми можемо вчитися у теорії одному, але є різні реакції і типи психіки, ніхто не знає як ти зреагуєш у реальній ситуації: будеш тікати, робитимеш свою роботу чи заклякнеш на місці.
Однозначно, дуже важлива підготовка і тренування, як мінімум для того, щоб коли в тебе будуть екстремальні умови, то не буде часу подумати. Треба робити все автоматично.
Насправді в мене так і відбувалось. Були такі моменти, коли ми вивозили поранених. Наша задача була саме забрати їх з-під обстрілу, з поля бою і вивести в 20-кілометрову зону у стабілізаційний пункт, де були лікарі. Неодноразово я навіть не могла згадати, як саме все відбувалося, а коли ми уже передавали поранених, тільки тоді починала аналізувати, що робила та за яким алгоритмом. У момент небезпеки є величезний викид адреналіну і все відбувається на автоматизмі. Були гарно відпрацьовані навички, а сльози та мурахи по тілу наздоганяли потім.
Незалежно від посади, стрілець ти чи медик, якщо в тебе класне тренування, якісна підготовка, то більша вірогідність того, що в кризові моменти твоя реакція буде зробити все на автоматизмі, тому що ти неодноразово це повторював. А вірогідність того, що ти просто розгубишся і не будеш знати, що робити – менша.
У 2016 році під час бойового виїзду ви отримали поранення. Розкажіть як це сталося. Що ви відчули в момент поранення – було усвідомлення небезпеки чи просто діяли за інерцією?
Моє поранення сталося в Авдіївській промзоні у 2016 році. Крім того, що моя робота була вивозити і стабілізувати поранених, я ще робила об’їзд позицій з метою профілактики сезонних захворювань.
Ми стояли на позиціях тоді майже вісім місяців. І це доволі тривалий термін. Коли людина довго перебуває в бліндажах, в якихось будівлях, де є вологість, існує загроза звичайних захворювань. Також такий об’їзд піднімає моральних дух хлопців: приїхати, пожартувати, випити кави, це допомагало трішечки переключитися.
В один із таких днів ми робили об’їзд позиції. Коли підіймались на гірку по дорозі, водій до мене каже: «По нас стріляють». Ми їхали на машині з червоними хрестами, тобто нас здалеку було видно, що ми медики, тоді якраз в новинах обговорювали Мінські угоди, які не працювали ні тоді, ні зараз.
Я спочатку не почула першого пострілу, а наступний – спрацював снайпер. Він цілився в мене, але через те, що машина рухалася, куля зайшла в лобове скло і вийшла боковим. Мене посікло склом, була ушкоджена барабанна перетинка…Ми почали вистрибувати з машини, по нас стріляли, намагалися зловити. Ми відповзли від машини, пізніше, як розповіли побратими, які в той момент слухали радіостанцію ворогів і чули про що вони говорили: «Почекай, вони повернуться, тоді ми їх всіх розстріляємо». Але на щастя, ми їхали самі. Коли почало смеркати (а на той момент не було ще достатньої кількості сучасних технологій, тож вночі було складніше побачити, хто як рухається), росіяни розстріляли і підпалили нашу машину. Вона згоріла.
Я добре пам’ятаю, що просто не могла відкрити очі, був шалений біль. І ми з Женею (водій, – ред.) перегукувалися і відповзли звідти. Коли нас зустріли хлопці на позиції, то я побачила їхні налякані обличчя, і не могла зрозуміти, що сталося. А коли подивилася в дзеркало – моє обличчя було посічене, все в крові.
Усвідомлення не було. Відчувала гострий біль, проте відмовилася від евакуації і повернулась на позиції. Мене капали мої ж колеги, але потім мій стан почав погіршуватися, тому госпіталізували. Я полежала в шпиталі три дні.
Хлопці почали дзвонити, адже їм потрібна моя професійна допомога. Тому я відмовилася від подальшої госпіталізації і повернулась на позиції знову. Якби на той момент я не відмовилась, то могла б врятувати слух – зараз чую тільки на одне вухо.
Але я продовжувала виконувати бойове завдання, лікувалась на місці.
Через тиждень у нас на позиціях були страшенні обстріли і багато загиблих, поранених. Я бачила в тому свою місію, щоб врятувати людей. Я розуміла, що мені треба бути там.
Я ні про що не шкодую, бо ті врятовані життя після обстрілів, які були в найближчий час після мого поранення, важливі.
Скільки часу ви були ще на позиціях після поранення?
Десь до двох місяців. Потім ми вийшли в ППД (пункт постійної дислокації, – ред.). Я не лягала в шпиталь. Ми відбули ще одні бойові, а уже після того, коли вийшли, то я почала займатися своїм лікуванням – звернулася в цивільну лікарню.
Чи змінило поранення ваші пріоритети? Що ви переосмислили за той час?
Саме поранення зараз сприймаю як якесь хронічне захворювання, яке є в багатьох людей, просто яке треба лікувати. Пріоритети змінились не тільки після поранення, а й взагалі в контексті війни.
Однозначно життя поділилось на до та після війни. Змінились цінності.
Коли повернулася, навіть коли я приїздила у відпустку чи спілкувалася з своїми друзями, і чула про їхні проблеми, для мене це не було настільки примітивно і смішно. Я змінила погляди абсолютно на все, змінила сферу діяльності, оточення.
В моїй бульбашці зараз – 80% військових ветеранів і 20% цивільних, але які точно не байдужі, мають зі мною спільні цінності.
На жаль, більшість мого цивільного оточення тепер відсіялося.
Що вас мотивувало зібратися докупи та продовжувати жити?
Це був складний процес. Коли я повернулася, то приїхала в цивільне місто. Я проходила службу у 81-й десантно-штурмовій бригаді, яка дислокувалася в Донецькій області. Тобто, в нас не було такого, що ми поїхали, виконали бойове завдання і повернулися в Житомир, Хмельницький чи у Львів; побачились з сім’єю, чи заночували в своїй квартирі. Навіть, коли ми повертались на ППД (пункт постійної дислокації – ред.), то були в області, в якій проходили бойові дії.
Коли я повернулася з війни, моя картина світу розсипалася. Я не розуміла як люди можуть жити і робити вигляд, що війни не існує. Не кажу, що треба зупинити життя. Ні, ми зобов’язані жити далі, отримувати освіту, втілювати зміни, створювати можливості для наших дітей, адже це майбутнє і всі ми це розуміємо. Але не треба робити вигляд, що війни немає.
Я стикалася з неприємними поглядами, коли була у військовій формі. Коли заходила в громадський транспорт, показувала посвідчення учасника бойових дій, і мені чоловік здоровий на вигляд, мобілізаційного віку, каже: «Чим ти його там заработала?». Здавалось би дрібниці, але вони мене тригерили. Було дуже складно.
Я повернулася в невелику громаду, звідки родом, де не було жодних можливостей для ветеранів, не було якоїсь організації, яка могла стати підтримкою. Не було такого місця, де б тобі не задавали зайвих питань і ти відчував би себе в безпеці. А це мені було вкрай необхідно.
Це був складний період мого життя. Я почала закриватися в собі. Мені діагностували посттравматичний синдром. Проходила лікування з психотерапевтом. Коли вже виходила з цього стану, почала думати про те, що треба йти працювати. Як мінімум, себе забезпечувати і продовжувати жити.
І зрозуміла, що в медицину не хочу повертатися після пережитого досвіду. А куди йти? У цивільний колектив, який зовсім не дотичний до війни? – Мені було складно, я не була готова. І тут відіграло для мене велику роль моє оточення побратимів і посестер.
Моя посестра Марія Берлінська (військовослужбовиця, громадська діячка та волонтерка – ред.), з якою ми познайомилися на фронті, стала мені надійною підтримкою. Вони разом з Любою Шипович (громадська діячка та волонтерка, засновниця та очільниця благодійного фонду Dignitas – ред.), допомогли мені адаптуватися, почали долучати до роботи в громадській організації з ветеранами. Я була в колі своїх, де комфортно і спокійно.
Таким чином почала повертатися до життя. Ми мали багато різних проєктів. Я була амбасадоркою Клубу ветеранської дипломатії, який створила Марія Берлінська. Ми відвідали багато міст, як в Україні, так і по всьому світу, близько 20 країн, де виступали на базі діаспорянських, волонтерських організацій, інститутів, штаб-квартири ООН, в Сенаті США.
Це були виступи з адвокацією кінострічки «Невидимий батальйон» (український документальний кіноальманах про участь українських жінок у війні з росією. Шість жіночих історій, розказаних трьома режисерками, які покажуть війну як вона є, – ред.), як приклад того, що через особисті історії, ми хотіли отримати підтримку від світу. Адже на той момент ніхто в світі не визнавав, що в нас війна, що на нас напали, і ми хотіли це адвокатувати. Крім того, хотіли показати роль жінок у Збройних Силах України, адже тоді це було дивиною.
І через таке залучення до проєктів, до роботи в громадських організаціях та в громадському секторі мій шлях повернення став легшим. Тут працює принцип рівний-рівному. Саме з такою адвокаційною місією «невидимого батальйону» розпочалось повномасштабне вторгнення.
17 березня 2022 року ми зареєстрували свою громадську організацію «Захист об’єднання волонтерів» (об’єднання зараз займається збором гуманітарної допомоги для потреб військовослужбовців, переселенців, мешканців регіонів, які постраждали від бойових дій, – ред.). Ми пройшли трансформацію, адже почали отримувати багато запитів від родин військових про те, що вони не виходять на зв’язок, прохання допомогти знайти інформацію, пошук документів, звістки про загиблих. Тоді ми зрозуміли, що нам треба створити ветеранський простір. В першу чергу, як реакцію на ті виклики, з якими ми зіштовхнулися.
В мене була ветеранська мрія – створити безпечне місце, щоб ветерани та їхні родини мали куди прийти. Де вони будуть відчувати себе в колі своїх, зможуть поговорити, знайти можливості, підтримку і опору. І тому, власне, на базі нашої громадської організації «Захист об’єднання волонтерів» ми створили Ветеранський простір Хмельницької міської ради, з допомогою міжнародних партнерів та бізнесу.
Ми сформували мультидисциплінарну команду кейс-менеджерів та вузькопрофільних спеціалістів і почали працювати з родинами військовослужбовців, поки ті на службі. Це головний наш стейкхолдер, точка входу. А коли військовий повертається, відповідно, нам легше через родину його залучити. Зараз ми працюємо з усіма цільовими аудиторіями: діючі військові та ветерани, їх родини, родини загиблих, безвісті зниклих, військовополонених.
Рік ми пропрацювали як громадська організація, а далі трансформувались у комунальний заклад Хмельницької міської ради, співпрацюємо з міським головою Хмельницького Симчишним Олександром Сергійовичем. Адже такий заклад має бути в структурі міської ради і головною «точкою входу» для ветеранів. Це про сталість та про те, що багато ветеранів і їхніх родин ідуть зі своїми запитами безпосередньо до міської ради.
Далі створили комунальний заклад – ветеранський простір Хмельницької міської ради, директоркою якого станом на сьогодні є я. Ми працюємо у змішаному форматі: зберегли нашу громадську організацію, тож частина роботи фінансується з ГО, а частина – з місцевого бюджету. Я щиро вірю, що нам все вдасться і ми створимо управління ветеранської політики у нашій громаді.
Ветеранська політика – це політика, яка буде розвиватися, буде актуальною, особливо після війни. Тому моя роль зараз – це розбудова системи підтримки ветеранів та їхніх родин.
На рівні моєї Хмельницької територіальної громади, для мене це важливо, як через особистісний досвід, так і через відповідальність громади. Адже ветерани ідуть з громади до війська і повертаються назад в громаду. І саме відповідальність громади створити всі умови та можливості для них. Моя місія зараз трансформувалася зі служіння в Збройних Силах України – у служіння громаді для ветеранів.
Чого ветерани зараз найбільше потребують?
80% звернень на сьогодні від родин військовослужбовців, адже розуміємо, що потенційні ветерани ще є діючими військовими. Ті, хто звільняється – переважно після складних поранень. І в перший рік вони потребують фізичної реабілітації. Тобто вони не будуть до нас звертатися за послугами, можуть звернутися задля оформлення групи інвалідності, оформлення пільг, транспортування, забезпечення їх засобами фізичної реабілітації тощо.
Перший їхній запит – це відновлення фізичного здоров’я. Тільки після того вони переходять на інші етапи. В лідерах запитів – юридична та психологічна підтримка.
З однієї сторони, це свідчить про те, що ми маємо колективну травму, а з іншої сторони – мене це особисто тішить – ми подолали величезний бар’єр і можемо звернутись до психолога, зізнатись, що мені це треба. Чим раніше ми це усвідомимо і починаємо працювати, тим менші наслідки будуть.
Ще один із запитів від ветеранів – це працевлаштування. І це запит із зірочкою, тому що багато ветеранів не хоче повертатися на попереднє місце роботи, наприклад, як я.
Хтось не може, а хтось хоче перекваліфікуватися. Тут потрібен індивідуальний підхід. Комусь ми пропонуємо нові вакансії в бізнесі з гідною оплатою, індивідуальним графіком та обговоренням тих чи інших умов. А комусь – відкриття власної справи, громадську діяльність. Ми допомагаємо створити громадську організацію, писати гранти, знайомимо з потенційними партнерами тощо. Тут немає статистики, хто і чого потребує.
Але ми не завершуємо роботу з ветеранами на етапі, коли їх працевлаштували, чи вони здобули освіту. Ми намагаємося «не втратити ветерана»: залучаємо їх на різні групи підтримки, «кола своїх», де вони спілкуються за принципом «рівний-рівному», де просто п’ють каву, або відвідують майстер-класи. Ми організовуємо для них ретрити, де вони можуть зайнятися риболовлею і працювати з психологом, до прикладу. Тобто, намагаємося закривати не тільки базові запити, а й давати додаткові можливості для відновлення, наповнення, пошуку ресурсу та сенсу.
Ви згадали про жінок-ветеранок. Як змінилося ставлення до жінок військових-ветеранок за час повномасштабної війни?
Станом на сьогодні, близько 70 000 військовослужбовців у Збройних силах України та близько 10 000 в Силах оборони – це жінки, які виконують безпосередньо бойові завдання.
На жаль, вже багато загиблих жінок і про це треба говорити і висвітлювати. Не говорю про якусь додаткову увагу. Зовсім нещодавно ми прийшли до терміну «захисниця», хоча жінки виконували бойові завдання на рівні з чоловіками.
Вважаю, що якщо маєш бажання, відповідаєш вимогам, маєш професійну фізичну підготовку, не має бути розподілу по гендеру. Ми маємо це показувати, висвітлювати, адже це дійсно наші реалії, і жінки воюють на рівні з чоловіками, виконуючи разом завдання.
Ви навчаєтесь на магістерській програмі в УКУ і, паралельно, на програмі для ветеранів. Розкажіть, що стало мотиватором вступу? Чому вирішили вступити в УКУ?
Це співпадіння, що навчаюсь на двох програмах одночасно. Я не знала, що програма для ветеранів буде проходити на базі УКУ. Я вам розповідала про те, що ми створили комунальний заклад, почали займатися розбудовою ветеранської політики в громаді.
В якийсь момент я зрозуміла, що в мене немає досвіду в цьому, і мені не вистачає знань.Тому прийняла рішення йти навчатися.
Скажу відверто, подавала документи в два університети, пройшла в обидва. В тому, в який не погодилася йти, мені давали 100% стипендію, тобто фінансово мені було би вигідніше йти туди. Але обрала УКУ. В першу чергу, тому що тут є ціннісна рамка. Не в багатьох університетах є така людиноцентричність і акцент на цінностях, тут – про гідність, чесність та служіння. Для мене це важливо. Важливим тут є присутність віри, такої не нав’язливої, але інтегрованої в освіту.
Як ветеранка, можу сказати, що віра для мене – не про певну релігію, а про внутрішню опору. Це було також важливим аргументом при виборі УКУ. Не менш важливим – спільнота, тому що мені важливо хто навколо – люди, які розділяють зі мною світогляд, схожі за цінностями. Будемо відвертими, небагато знаю таких університетів, які би керувалися саме цим. У поєднанні всіх цих аспектів, УКУ був найкращий варіант.
Щодо програми для ветеранів – ветерани мають бути в політиці. Але вони мають розуміти як, з ким і для чого. З початку війни з 14-го року, на виборах в 19-му році – де були присутні ветерани? Їм не дали можливості щось змінити. Невідомо, навіть, чи вони мали свої привілеї. Тому вступала на програму з ветеранського лідерства. Хочу з цим розібратися, мати досвід, експертизу. Коли мені сказали, що навчання буде проводитись в УКУ, була приємно здивована.
Що для вас як ветеранки сьогодні є підтримкою?
Люди. Завжди кажу своїй команді, що люблю людей і надихаюсь ними.
Мене також підтримує і надихає – моя сім’я, мій тато, мій чоловік, командир батальйону. Він уміє і дати настанову, і підтримати, і підказати щось із свого управлінського досвіду.
Також підтримкою є моя команда, яка просто не дає опустити руки; люди, які навколо, ветерани, їхні родини, небайдужі.
У нас (ветеранський простір Хмельницької міської ради, – ред.) багато хлопців, які повернулись з російського полону. Наприклад є ветеран, який був у полоні, ми його працевлаштували. Він є одним з кращих працівників у своїй компанії. І коли розумію, що я до цього причетна – це надихає найбільше.
Що нам потрібно робити, щоб перемогти у цій війні? Як має виглядати оновлена Україна?
Маємо бути небайдужими, ефективними кожен на своєму місці, має бути відповідальність в усіх. Допомагати тим, хто воює на війні, – не словами, не постами в соцмережах чи лайками, а діями.
Ті, хто на фронті, мають відчувати і чітко розуміти, що ми дійсно їхній тил: не просто на словах, а розбудовуємо можливості, готуємо підґрунтя для їхнього повернення, опікуємося їхньою родиною, створюємо якісь програми, допомагаємо військовим. От коли вони будуть це розуміти, тоді оця колективна відповідальність буде ефективною.
Будьмо відвертими, наш основний бій почнеться після перемоги. Коли повернуться всі, ми будемо мати багато викликів, соціальну напругу, до якої треба готуватися вже.
Просто страшно уявити кількість загиблих і безвісти зниклих. Це найстрашніша ціна, яка може бути. Але є такий термін, як «посттравматичне зростання». Щиро вірю, що ця точка трансформації буде переломна для кожного і стане отаким посттравматичним зростанням. Повернуться багато людей, які готові брати відповідальність, які вже хочуть жити інакше. Ми точно не захочемо патерналізму, бути «братським народом» і оті всі наративи, які були – вони вже не працюватимуть.
Бути відповідальними, брати відповідальність вже тут і зараз, тому що ми не можемо говорити, що буде потім. Потім залежить від того, що ми робимо зараз. Маємо це усвідомлювати і цим керуватися щодня.
Якщо говорити про Україну у майбутньому, то бачу її людяною, сильною, чесною, людиноцентричною, з потужною армією. Нам треба готуватись і мати потужну армію та відкритих людей, які дійсно змінили цінності, зробили висновки і докорінно змінили парадигму мислення. Ми зараз перебуваємо в цьому процесі, змінюємось як суспільство, як нація.
Який ваш рецепт того, як суспільству не «втратити памʼять», коли війна завершиться?
Пам’ять про ціну нашої свободи маємо формувати вже. Коли говоримо про пам’ять, важливо виховувати культуру поваги, пошани та героїзації. Маємо виховати в собі підсвідомо оцю пам’ять та повагу.
Коли іде нам на зустріч військовий, маємо прикласти руку до серця. Коли знаємо, що хвилина мовчання о 9:00, то ми не маємо виходити на вулицю з картонками. Я про це говорю, бо ми це робимо в Хмельницькому. Зараз ситуація краща, а рік тому в нас люди не зупинялись на вулицях. Коли я зупиняюсь машиною посеред вулиці, мені починають сигналити… Це про ту ж відповідальність кожного. Що ми робимо зараз?
Ми маємо почати з себе і базові речі виховати в собі, в наших дітях, в сім’ях першочергово. Ну, і, звісно, це має бути регульовано національною рамкою: заходи, сформована політика пам’яті. Маємо пам’ятати якою ціною дається нам незалежність – не бути в ролі жертви, але і не забути. Якщо мине покоління чи два, і ми знову почнемо дружити з росією і казати: «какая разница», то наші внуки зіткнуться з тим самим.
Яка для вас роль віри у цій війні?
Для мене віра на фронті – це про внутрішню опору. Я знаю багато випадків і людей, які називали себе атеїстами, але почали вірити. І не тільки там, а й по поверненню. Коли ти не можеш знайти підтримку ззовні – віра тебе тримає, дає внутрішню опору.
Мені пощастило, що на одному з моїх бойових завдань, коли ми безпосередньо були в Авдіївці, з нами був отець Андрій Зелінський (священник УГКЦ, військовий капелан, викладач програми УКУ, – ред.). Він з нами був всі бойові і ми мали можливість спілкуватися. Він змінив дуже багато моїх поглядів на віру та ставлення до релігії в цілому.
Я вірю в те, що випадковостей не буває. Напевно, так мало бути, що отець Андрій був з нами. Так співпало, що на момент мого поранення, він був там, і на момент мого повернення, коли я мала певні складнощі, він був там. Не кожен хоче і готовий про це говорити. Фронт – це те місце, де без віри дуже важко.
Інтервʼюер: Ірина Василик
Відео: Стефан Дмитришин
Монтаж: Андрій Папайло
Текст: Ірина Василик
Дата: 16 січня 2026 р., Український католицький університет, Центр Шептицького
Фото: особистий архів Катерини Луцик, архів УКУ
Читайте також: Врятувала під обстрілами сотні життів – як колишня військова Катя Луцик продовжує допомагати країні
