«На жаль, ви не можете бути донором». Для когось ця фраза звучить як розчарування. Особливо тоді, коли навколо постійно говорять про потребу в донорській крові для поранених військових, пацієнтів після складних операцій, людей із тяжкими захворюваннями та дітей, які проходять лікування.
Втім, донорський рух тримається не лише на тих, хто приходить до центрів крові. За кожною донацією стоять десятки людей, які організовують акції, шукають донорів, поширюють інформацію, координують волонтерів та формують культуру донорства.
Саме про це говорили під час відкритої дискусії «Волонтерство у донорстві: Як підтримувати донорський рух не будучи донором», яку до Дня донора організували Українська Волонтерська Служба та Ветеран медіа у львівському просторі «Відкриті». Учасники ділилися власними історіями про те, як знайшли свій спосіб допомагати навіть тоді, коли через стан здоров’я самі не можуть здати кров.
«Я дуже хочу бути доноркою, але ніколи не зможу нею стати»
Журналістка та волонтерка Анастасія Хвалько добре знає ціну донорської крові. Вона не може бути доноркою, однак неодноразово сама потребувала переливання.
Три роки тому дівчина потрапила до лікарні у важкому стані. Тоді довелося шукати донорів. На допомогу прийшли друзі, знайомі та навіть люди, яких вона особисто не знала. Відтоді переливання крові стали важливою частиною її лікування.
«Я дуже хочу бути доноркою, але ніколи в житті не зможу нею стати. Проте можу залучати людей і розповідати іншим, чому донорство – це важливо. Не обов’язково донатити кров’ю. Можна волонтерити, популяризувати донорство, допомагати організовувати акції», – розповідає вона.
Коли стан здоров’я покращився, Анастасія зрозуміла, що теж хоче долучитися до донорського руху.
Працюючи на радіо, вона почала розповідати про потреби в крові, закликати людей приходити на донації та підтримувати волонтерські ініціативи.
«Коли стало легше, зрозуміла, що хочу якось віддячити. Почала медійно просувати тему донорства, говорити про конкретні потреби й про донорство загалом. Бувало, що допомагала як волонтерка на заході, а вже наступного дня сама лягала в лікарню на переливання крові», – каже вона.
Сьогодні Анастасія переконана: навіть якщо людина не може бути донором через медичні протипоказання, вона все одно здатна стати частиною донорського руху.
Можна допомагати під час акцій, працювати з учасниками, вести соціальні мережі, поширювати інформацію чи просто розповідати знайомим про потребу в крові.
«Зараз донорів не вистачає. У час війни кров потрібна щодня. Для мене підтримка донорства – це підтримка життя. Коли бачиш, що твоя робота допомагає рятувати людей, розумієш, що все це недарма», – говорить вона.
Для Анастасії волонтерство стало своєрідною подякою людям, які колись прийшли допомогти їй.
«Коли мені була потрібна кров, її взяли з банку крові. А потім мої друзі та знайомі поповнили ці запаси. Саме так працює система. Кров має бути в запасі постійно», – додає вона.
«У донорському русі потрібен кожен»
Координаторка всеукраїнського проєкту «Моя група крові» та представниця громадської організації «ДонорUA» Софія Сосновська також не може бути доноркою через особливості здоров’я.
За освітою вона юристка, однак із початком повномасштабного вторгнення почала шукати можливості допомагати там, де це справді потрібно.
«Я зрозуміла, що не можу залишатися осторонь. Через особливості організму не можу здавати кров, але можу допомагати іншим шляхом – волонтерити, працювати з людьми, розвивати донорські проєкти», – каже вона.
Спочатку Софія виконувала прості волонтерські завдання під час заходів. Згодом долучилася до створення проєктів, спрямованих на популяризацію донорства.
Одним із них став проєкт «Моя група крові», який допомагає людям визначити власну групу крові та зареєструватися у базі потенційних донорів.
«Ми не агітуємо людину одразу ставати донором. Перший крок – дізнатися свою групу крові. Потім можна зареєструватися у базі. Якщо виникає термінова потреба у певній групі крові, людині телефонують і пропонують прийти на донацію», – пояснює вона.
За словами Софії, після Дня донора охочих здати кров традиційно більшає. Проте вже за кілька днів активність помітно спадає, хоча потреба нікуди не зникає.
«У донорському русі не вистачає кожного – донорів, волонтерів, тих, хто поширює інформацію. Багато людей не можуть бути донорами через стан здоров’я, але можуть допомагати по-іншому. Можна стати волонтером, координатором, лаборантом проєкту або просто розповідати про донорство. Корисним може бути кожен», – говорить вона.
Одна донація, яка змінила чиєсь життя
До дискусії онлайн долучився співзасновник ветеранської донорської ініціативи «Твоя кров рятує» та офіцер батальйону «Нахтіґаль» Василь Галамай, який нині перебуває на фронті.
Його шлях донора розпочався понад двадцять років тому під час служби у війську. Згодом, у період АТО, разом із побратимами він створив донорську ініціативу, щоб об’єднувати людей навколо допомоги тим, хто потребує крові.
«Для мене донорство – це насамперед жертовність. Ти безкорисливо віддаєш частинку себе, розуміючи, що вона може врятувати чиєсь життя», – каже військовий.
Особливо добре він пам’ятає історію дівчинки-підлітка, для якої здавав кров і тромбоцити протягом півтора року.
Рік тому Василь дізнався, що вона одужала, створила сім’ю та народила дитину.
«Для мене це була неймовірна радість. У такі моменти розумієш, заради чого все це робиш», – говорить він.
Навіть перебуваючи на службі, чоловік продовжує стежити за запитами на донорську кров. Каже, щойно матиме можливість, знову піде на донацію.
«Кожен має усвідомлювати цінність кожної краплини крові. Особливо зараз, під час війни. Сьогодні ти здаєш кров, а завтра вона може врятувати когось або навіть тебе самого», – додає Василь.
Донорство починається з розмови
За словами координаторки програм стійкості волонтерів Української Волонтерської Служби Аліни Шацило, розвиток культури взаємодопомоги сьогодні є одним із ключових напрямків роботи організації.
Водночас волонтер та співорганізатор виїзних донацій Маркіян Нагірний наголошує: донорів в Україні досі бракує.
«На тисячу українців припадає лише 13 донорів. Це в 3,5 рази менше, ніж у Франції, в 4,5 рази менше, ніж в США. Якщо людина бачить конкретну історію і знає, кому потрібна допомога, вона охочіше приходить. Але значно складніше сформувати звичку регулярно здавати кров», – говорить він.
Саме тому дедалі більшого значення набувають просвітницькі проєкти.
Менеджерка з рекрутингу донорів Першого медичного об’єднання Львова Анастасія Середа розповідає, що одним із таких напрямків стали «Уроки крові» для школярів. Їхня головна мета – формувати культуру донорства з дитинства.
«Освіта відіграє величезну роль. Діти дізнаються, що таке кров, чому важливо нею ділитися, як працює система донорства. Потім вони повертаються додому і розповідають про це батькам», – каже вона.
За дев’ять місяців реалізації проєкту до нього вже долучилися усі 128 шкіл Львова. Для учнів проводять уроки та екскурсії до центру крові, де вони можуть побачити весь процес – від реєстрації до самої донації.
Сама Анастасія також не є доноркою, але переконана, що її внесок не менш важливий.
«Хтось здає кров, хтось організовує акцію, хтось веде соціальні мережі або приводить друзів на першу донацію. Без кожної з цих ланок система працювала б значно гірше», – говорить вона.
Потреба у донорській крові не зникає після окремих акцій чи пам’ятних дат. Вона існує щодня. І хоча вирішальний крок роблять саме донори, донорський рух тримається на значно більшій кількості людей – тих, хто організовує, координує, навчає, поширює інформацію або просто переконує когось уперше прийти до центру крові.
Історії учасників дискусії вкотре нагадують: навіть якщо людина не може стати донором, це не означає, що вона не може рятувати життя. У донорському русі важлива кожна роль.
Фото: УВС
