Ілля Полтавець, молодший лейтенант, командир взводу безпілотних авіаційних комплексів 183 окремого батальйону 122 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, позивний «Пророк», до повномасштабного вторгнення обіймав посаду заступника голови ГО «Українська волонтерська служба» та був успішним фандрейзером.
З початку повномасштабної війни він змінив громадську роботу на службу в ЗСУ й у свої 26 років вже очолює підрозділ. В інтерв’ю до 15-річчя Інститут лідерства та управління УКУ Ілля Полтавець розповів, які навички з навчання та роботи у громадському секторі допомагають на службі та якою бачить взаємодію меж секторами, щоби ефективно досягати довгострокових цілей.
Як ваша життєва історія привела до громадського сектору, зокрема – УВС?
Коли я навчався у п’ятому-шостому класі, до нашого районного центру на Одещині приїздив Червоний Хрест з тренінгами з домедичної допомоги. Мені дуже сподобалася ця атмосфера активної діяльності. В Одесі також діяв Центр соціальних інновацій Impact Hub Odessa, який об’єднував навколо себе величезну кількість ініціатив. Серед них були студентські та волонтерські проєкти, і Українська волонтерська служба була одним із них. Цей хаб зараз вже не працює. Моя активна діяльність розпочалася саме там, коли я, бувши студентом, брав участь у різних ініціативах. Наприклад, ми їздили по районах Одеської області, де разом з місцевою молоддю волонтерили, проводили тренінги з неформальної освіти та подібні заходи.
Коли наша команда сформувалася в ініціативу, яка прагнула бути стійкою, а не просто заняттям на вихідних, ми почали активно працювати над залученням коштів. І з 2017 року я займався громадською діяльністю як професією, обіймаючи посаду менеджера в неприбутковій організації.
Що найбільше драйвило в посаді фандрейзера УВС?
Я розглядаю кошти в цьому випадку не як пожертви, а як інвестиції, тому було приємно бачити, як ці інвестиції конвертуються в особистісні історії успіху людей, їхнє професійне зростання, як ці люди на місцях розв’язують соціальні проблеми свого міста. Саме це і драйвить, коли ти розумієш, що кожна інвестована гривня перетворюється не просто на якусь ефемерну добру справу, а в конкретну історію успіху в дуже локальному місці, де, здавалося, її не може бути.
Якими проєктами ви найбільше пишаєтеся?
Перший проєкт – «Агенти волонтерства», адаптація американської програми, його фінансували США. Ця дев’ятимісячна програма була створена для підтримки молодих лідерів та лідерок у невеликих населених пунктах. Вона передбачала фінансову допомогу та сприяла розвитку соціальних проєктів і активностей у громадах.
Другий проєкт, «Шкільний урок волонтерства», адвокаційна програма, спрямована на впровадження волонтерства як частини громадянської освіти у школах. Я займався цим проєктом як з боку фандрейзингу, так і з боку адвокаційної діяльності. Зараз це переросло у те, що державні установи визнали важливість впровадження волонтерства в уроки громадянської освіти та в різні неформальні заходи, що відбуваються у школах.
Я дуже пишаюся цими проєктами. Як це часто буває на старті роботи в громадській організації, я брав у них участь у різних ролях: був і проєктним менеджером, і фандрейзером, і грант-менеджером, і людиною, яка носила стільці.
Розкажіть, будь ласка, як магістерська програма вплинула на ваш подальший професійний шлях? Що найбільше з навчання стало в пригоді?
Український католицький університет – це насамперед про академічність. Саме це мене тоді й привабило в програмі. В Україні було багато короткострокових програм для менеджерів, але вони не заглиблювалися в суть і не надавали академічної основи для розуміння того, що громадська діяльність – це не просто щось на вихідних, а повноцінна робота, яка може мати величезний вплив. Найбільше мене підкупило в Інституті лідерства та управління те, що це програма про академічність, про застосування сучасних практик і про безпосередню взаємодію з викладачами – людьми, які вже реалізувалися в цій сфері та можуть передати свій досвід з перших вуст.
Безперечно, ця програма дає не тільки теоретичний, а й практичний досвід. Ми працювали над реальними кейсами наявних громадських організацій, допомагали їм впроваджувати зміни. Тому вона не просто дає базу, як управляти громадською організацією, а дозволяє безпосередньо брати участь у її роботі. Більшість дисциплін, які викладалися, дають не лише широкий спектр знань, наприклад, з питань фінансового менеджменту, а й можливість одразу впроваджувати зміни в організації, оскільки надаються конкретні практичні поради щодо їх реалізації.
УКУ – це про спільноту та цінності, які мені близькі. Спільнота, яку я здобув після закінчення програми, допомагає мені й досі, навіть коли я вже є командиром підрозділу Збройних Сил. І це про ті цінності, якими хочеться не просто милуватися в спільноті Католицького університету, а й нести їх у маси. Адже це ті цінності, які, на мою думку, Україна має взяти на вістря своєї боротьби за незалежність.
Що вас надихає в громадському секторі?
Інституції та організації громадського сектору завжди виконували роль обмеження для держави, коли вона занадто сильно «закручувала гайки». Зараз громадський сектор є повноцінним гравцем, який не просто підтримує державу там, де вона неспроможна, а й генерує інновації, що є надзвичайно важливим. Ці інновації стосуються не лише соціально-гуманітарної сфери, а й оборонного сектору. Достатньо згадати, як інституціоналізувалися величезні фонди, наприклад, фонд Сергія Притули. Це показує, що громадський сектор – це про професійний підхід, про доброчесність та про максимальну відкритість і залучення ресурсів.
Саме це мене й драйвить. Також мене надихає те, що зараз існує величезна кількість ініціатив, які демонструють професійність та підходять до своєї роботи як до системи, а не як до тимчасових спалахів чи спорадичних дій.
Які управлінські навички як випускника Інституту лідерства та управління УКУ найбільше проявилися у військовій службі?
Програма має величезний блок, присвячений роботі з людьми. Він охоплює роботу в команді, і ці підходи так само застосовуються в оборонному секторі. Загалом, програма дала мені глибоке розуміння того, як працювати з людьми, як будувати команди, делегувати повноваження та створювати системність замість спорадичних дій. Це дуже допомагає мені зараз на службі.
Наразі в моєму підрозділі безпілотних авіаційних комплексів близько 26 людей у підпорядкуванні, тому програма мені безперечно допомагає: як знаннями, так і підтримкою та комунікацією. Наприклад, з УКУ приїздили до Покровська минулого року брати інтерв’ю. Постійно надходить волонтерська допомога, вони долучаються до наших зборів, і асоціація випускників допомагала мені неодноразово.
Що зараз допомагає вистояти, виконувати бойові задачі та тримати надію у важких військових умовах?
Україна зараз є фронтиром і наріжним каменем, і головне питання полягає в тому, що росія прагне нас знищити як державу. Ми опинилися в ситуації, коли я не можу сказати, що маю якусь глибоку внутрішню мотивацію. Просто ми стоїмо перед вибором: або наші цінності залишаться на нашій землі, або вони зникнуть разом з нами. Отже, потрібно боротися та форсувати. Це те, що мене тримає, адже росія, у її нинішньому форматі, ніколи не прийме наших цінностей. Тому або ми залишаємося на своїй землі, або вони будуть тут.
Які ваші улюблені книги та музика, що допомагають на службі?
Зараз слухаю альбом «Епоха», який випустила 3-тя окрема штурмова бригада з артистами абсолютно різних жанрів, і тут кожен може знайти те, що йому до душі.
Остання книга, яку я прочитав, – мемуари німецького фельдмаршала Ервіна Роммеля під назвою «Піхота наступає». Вона розповідає про бойові дії піхотного підрозділу. Піхота є основою будь-якої армії, і наша українська піхота – це все. Вона потребує переосмислення як у підготовці, так і в забезпеченні. Тому зараз я читаю такі історії, що стосуються піхотних підрозділів та їхньої роботи в різних арміях.
Які завдання для нас, окремих людей та інституцій, стоять для подальшого згуртування українського суспільства, для просування власного порядку денного у світі, для досягнення справедливого миру?
Нам потрібно визнати, що українська армія потребує кардинальних змін. Це надзвичайно складно робити, враховуючи, що переважна більшість військових зараз бере участь у бойових діях. Однак українська армія все одно потребує змін, реформ та кадрового переформатування, яке відповідатиме викликам сучасної війни.
Йдеться про армійські корпуси, які досі перебувають на етапі створення, а також про навчання, забезпечення та базову підготовку військових, які вступають на службу. Це також стосується перепідготовки, роботи офіцерського складу та сержантського корпусу. На мою думку, медіа створили картинку таких беззаперечних і завжди потужних історій, які насправді потребують змін. Часто наше командування та керівники не відповідають викликам сучасної війни.
Також одночасно необхідний й тиск і з боку суспільства, адже перебуваючи всередині системи, її дуже складно змінити. Загалом, такі структури, як армія чи уряд, які безумовно є бюрократичними, завжди чинять опір змінам.
Країна має перейти до довгострокової перспективи, усвідомивши, що війна триватиме ще довго. Результати «переговорів» показують, що ми повинні вміти грати вдовгу. Це те, чого ми, безумовно, не вміємо. Ми здатні швидко згуртуватися в одне ціле, а потім так само швидко розбігтися. Системності роботи, до речі, також навчає ІЛУ.
І третє – це комунікації всередині країни: військової служби, оборонного виробництва і, загалом, залучення людей до справ, які підтримують цю країну. Інакше створюється бульбашка фронту і тилу, хоча це має бути єдине ціле.
Якою ви бачите співпрацю між різними секторами для досягнення цих довгострокових цілей?
Я не можу дати однозначної відповіді, адже мені бракує експертизи. Однак я бачу, що хтось із названих вами гравців має взяти на себе роль координатора взаємодії та збирати за столом інших учасників не лише для обговорення, а й для активної співпраці.
Хто ж має бути цим гравцем? Військо зараз, як структура, не може це робити, оскільки воно зосереджене на своїй безпосередній роботі. Тому громадський сектор, держава та бізнес – це ті три гравці, які можуть взяти на себе роль координації та роботи над змінами в країні для досягнення довгострокової мети. Мені б хотілося, щоб громадський сектор був активним і повертав до реальності війни тих, хто про неї забуває.
Інститут лідерства та управління УКУ – єдиний в Україні провадить магістерську програму з управління неприбутковими організаціями. Експерти Інституту розробляють і проводять навчальні програми для посилення спроможності спільнот та організацій. Від 2017-го ІЛУ є організатором Церемонії вручення нагороди «Світло Справедливості», яка вручається за моральне, духовне та етичне лідерство.
