Бути партнеркою військового — це часто жити в постійному очікуванні: від дзвінка до дзвінка, від зустрічі до зустрічі. Попри війну й тривоги, залишається тепло спогадів, яке підтримує серед жахів. У новому матеріалі Ветеран Медіа три учасниці відеоманіфесту Projector Foundation ”Бути коханою воїна. Бути поруч”, який присвячений ролі партнерок воїнів у сучасному суспільстві та їхнім невидимим викликам, діляться своїми історіями, розповідаючи, як вони долають труднощі та що дає їм сили.
Відеоманіфест “Бути коханою воїна. Бути поруч” є проєктом організації Projector Foundation. Ініціатива маніфесту має на меті змінити ставлення суспільства до коханих військовослужбовців. Він створений на основі проведених фундацією опитувань що стосуються суспільства та партнерок військовослужбовців.
Катерина Титоренко, яка родом із Чернігівщини, вже понад десять років називає своїм домом Київ. Вона — дружина військовослужбовця і водночас його партнерка в креативних проєктах, які вони розвивають разом. Пара мріє відкрити свій магазин коміксів, але реалізація ідеї призупинилася на етапі планування, коли чоловік Катерини, Ілля, мобілізувався до війська. Катерина розповіла про свої переживання та підтримку її близьких.
“Ілля завжди мріяв малювати й продавати свої роботи: стікери, постери, футболки, — розповідає Катерина. — Я стала його правою рукою. Під час повномасштабного вторгнення ми займалися цим навіть більше, ніж раніше. Робили благодійні розіграші патчів із його дизайном”, – розповідає Катерина.
Пара завжди оточена творчими людьми. Багато їхніх друзів — музиканти, тож Катерина та Ілля продавали свої стікери й листівки на концертах. Натхненням для нового стало захоплення Катерини каліграфією. Вона придумала авторський підпис, який тепер прикрашає серію футболок і стікерів.
“На благодійних ярмарках я часто представляла вироби Іллі. Ми навіть виготовляли дерев’яні віяла у формі кажанів. Стільки всього придумали, що й не згадаєш! Я завжди кажу, що я його найсуворіший критик. Жоден малюнок не “вийде у світ”, поки я його не схвалю”.
Але на пару чекали значні зміни, коли Ілля оновлював дані, він отримав повістку та доєднався до Сил Оборони.
Попри відстань, їх пов’язують спільні ритуали й теплі спогади. Катерина згадує час, який вони провели у Тернополі – вони разом брали каву в парку й гуляли до ставу за будь-якої погоди. “Це був наш особливий момент, і навіть тепер, коли я приїжджаю до Іллі, ми завжди п’ємо каву разом. Він готує її, а я привожу щось смачненьке”.
Ще один символ їхньої любові — кішка, яку Ілля привіз із Запорізької області. “Вона трохи шкодниця, але дуже любляча. І в її ласці я відчуваю любов мого чоловіка”, — каже Катерина.
Життя у статусі дружини військового стало для Катерини непростим випробуванням.
“Це складно описати. Ти весь час живеш у напрузі, наче між двох світів. З одного боку, ти залишаєшся цивільною, а з іншого — війна торкається кожного твого дня”, – зазначає Катерина.
Перші місяці після мобілізації чоловіка були найважчими, але все змінилося, підтримка близьких Катерини допомогла їй впоратися з цим етапом.
“Ми всі маємо однакові думки й переживання, — каже вона. — Проговорюючи все разом, я зрозуміла, що не самотня”.
Другу історію розповіла Наталя Дубиніна, яка народилася та виросла у Маріуполі. Здобувши освіту в Київському політехнічному інституті, вона планувала залишитися жити в столиці. У 2019 році брат Наталі, Микола – доброволець 8-го батальйону “Аратта” і парамедик медичного батальйону “Госпітальєри”, отримав важке поранення в голову від снайперської кулі 10 квітня 2019 року. Його доставили до лікарні імені Мечникова, але врятувати не вдалося — Микола помер 15 квітня 2019 року. На похороні брата Наталя познайомилася з Дмитром, з яким вони почали спілкувати. З часом таке спілкування переросло у щось більше. Під час повномасштабного вторгнення Дмитро тримав оборону “Азовсталі” та потрапив у полон.
Дмитро, як і Микола, був активним представником ультрас ФК “Маріуполь”. Їх пов’язувала спільна ідея, боротьба та дружба. Під час другої зустрічі з Дмитром Наталя вирушила до лікарні імені Мечникова, де він перебував після контузії, отриманої внаслідок артилерійського обстрілу позицій ЗСУ поблизу Новолуганського на Світлодарській дузі в ніч на 7 червня 2019 року. Тієї трагічної ночі загинули двоє “азовців” — старший лейтенант Дмитро “Круглий” Пругло та сержант Максим “Максон” Олексюк.
Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, Дмитро боронив рідне місто у складі полку “Азов” (сьогодні 12-та бригада спеціального призначення “Азов”). 18 травня 2022 року він разом із побратимами за наказом Головнокомандувача вийшов у почесний полон. Дмитро зателефонував Наталі з полону, запевняючи, що це триватиме лише 3–4 місяці. Але вже майже три роки він знаходиться там.
“Для мене Маріуполь асоціюється з Дмитром. Це наше рідне місто, де ми росли, познайомилися і будували спільні плани на майбутнє. Однак повернутися туди навряд чи вдасться. Для Дмитра Маріуполь став місцем втрати багатьох побратимів. Для мене — містом, де загинуло занадто багато людей. А ще Маріуполь, який я знала, більше не існує. Зруйновані старі будівлі, які зберігали історію, вже ніколи не повернуться, і разом із ними зникло відчуття дому. Залишилося лише море, біля якого ми любили гуляти з кавою. Тільки воно ще пам’ятає ті миті, коли місто було живим”, – розповідає Наталя.
У 2022 році Наталя приєдналася до Фонду “Трибуна Героїв”. Надихнула її історія, яку вона побачила в соцмережах про загиблого учасника ультрас. Наталя поцікавилась, чи займаються вони вшануванням пам’яті героїв, які загинули з 2014 року. Виявилося, що фонд опікується всіма загиблими фанатами.
Фонд запросив Наталю на матч збірної у Словаччині — це був її перший матч у складі “Трибуна героїв”. Відтоді вона брала участь у багатьох подорожах.
“Трибуна Героїв” — це більше, ніж просто організація. Її мета — об’єднання та підтримка родин загиблих на війні членів футбольних фанатських рухів України. Вона створила справжнє родинне коло, де панують найважливіші для сімей загиблих героїв цінності: підтримка та єдність.
Також своїм досвідом поділилась Олена Куца, яка працює у сфері реагування на надзвичайні ситуації в Товаристві Червоного Хреста України. Олена розповіла свою історію дружини військового та матері маленького сина що їй допомагає не втрачати наснаги працювати, підтримувати чоловіка у війську та бути матір’ю.
Раніше Олена разом із чоловіком жили в Києві, а тепер мешкає — у Броварах. На початку повномасштабного вторгнення вона була вагітною першою дитиною. Попри це, Олена з чоловіком волонтерили й допомагали евакуювати людей з окупованих територій Київщини. Коли їх сину виповнилося два роки, чоловік вирішив приєднатися до Сил оборони.
“Найважчими були перші два місяці, — зізнається Олена. — Це був період навчання, коли права майбутнього військового сильно обмежені, навіть на дзвінки. Фактично це майже повна ізоляція. А ти залишаєшся одна з усіма побутовими й психологічними труднощами”.
Рішення чоловіка служити вона підтримала, хоча це й далося нелегко. “Ми з чоловіком знайомі ще зі школи, у нас дуже тісні стосунки. Це було схоже на процес сепарації дитини від мами: треба усвідомити, що ти самостійна особистість, хоча звикли все ділити навпіл”.
Щоб упоратися, Олена змушена була змінити звичний ритм життя. “Я почала користуватися доставкою продуктів, бо не мала сил і часу ходити до магазину. Відмовилася від багатьох звичок: більше не можу ввечері піти до друзів — ні на кого залишити дитину. Поступово я прийняла, що не можу робити все одразу. Тепер я рідше прибираю, менше готую й шукаю рішення, які потребують менше ресурсів. Це звільняє енергію, щоб підтримувати чоловіка”, — пояснює вона.
Материнство додавало складнощів. За словами Олени, діти до трьох років дуже прив’язані до матері, через це виникають складнощі залишити дитину на когось іншого, окрім неї, тому немає можливості відпочити навіть у кафе. Оскільки аніматори не часто знають, як зацікавити дитину. Також, вона додає, що у торгових центрах та інших закладах відсутні прості речі, як доступні дитячі вбиральні в торгових центрах, лише додає труднощів.
Попри все, Олена радить дружинам військових не забувати про себе. “Це здається банальним, але працює. Ви не зможете допомогти ні чоловікові, ні дитині, якщо самі виснажені. Дозвольте собі дрібниці: прийміть ванну ввечері, навіть якщо є незакриті робочі дзвінки. Це допомагає повернути ресурс”.
Важливу роль у їхній сім’ї відіграє спілкування. Олена радить говорити з дитиною про свої емоції й пояснювати: “Чому ми сумуємо” та “Тато служить і ми дуже його чекаємо”.
“Ми готуємо для нього посилки: кладемо туди малюнки, речі, які робимо разом. Це допомагає сину відчувати зв’язок із батьком. Чоловік теж активно бере участь: ми ділимося фото, малюнками й проговорюємо їх разом під час дзвінків”, — каже Олена.
Олена погоджується з подругою, яка теж є дружиною військового, та зазначає що бути партнеркою військового — це наче жити наполовину тут, а наполовину там.
“Ти одночасно думаєш про побутові справи й про те, які набої чи бронежилет потрібні чоловікові”, — додає вона.
