З початку російської агресії проти України у 2014 році у Збройних силах України налічувалося близько п’ятдесяти тисяч жінок, шістнадцять тисяч з яких безпосередньо проходили військову службу. З початку повномасштабного вторгнення ця кількість зросла на 30%. Попри значну кількість жінок у ЗСУ, літня форма для військовослужбовиць була офіційно поставлена на забезпечення лише у серпні 2023 року, а спідня білизна — наприкінці осені. Як громадська організація «Землячки», що розпочала свою діяльність із передачі одягу одній військовій, переросла у масштабний проєкт із забезпечення десятків тисяч військовослужбовиць у ЗСУ?
Громадська організація «Землячки.Ukrainian Front», заснована у березні 2022 року, вже три роки займається комплексним забезпеченням, висвітленням, реабілітацією та психологічною підтримкою жінок, які щодня боронять Україну у війні з росією. Засновували проєкт ведуча та журналістка Ксенія Драганюк разом зі своїм чоловіком Андрієм Колесником. Головною метою подружжя було висвітлення та підтримка жінок на фронті, популяризуючи культуру «жінка-військова» в Україні та закордоном.
До початку повномасштабного вторгнення Ксенія працювала журналісткою та вела авторський проєкт «Землячки» на «UA Культура» — передачу про життя жінок з різних куточків України, працюючих на нетипових для соціуму професіях. З лютого 2022 року Ксенія запустила серію телепередач про військовослужбовиць, яка згодом трансформувалась у масштабний проєкт, спрямований на формування нового сприйняття суспільством жінок у війську.
«Все почалося у 2022 році, коли рідна сестра Андрія приєдналася до Сил оборони України в день повномасштабного вторгнення. Підтримуючи Настю, ми побачили, що жінки у війську елементарно не мають відповідної форми — їм видавали чоловічий одяг, який не підходив за розміром, та бронежилети, що просто не захищають. Ми почали збирати індивідуальні запити, закуповувати й передавати необхідне. Зв’язувала з захисницями нас Настя, надалі вже особисто контактували через інших знайомих та соціальні мережі. Згодом це переросло у мережу запитів, де кожна нова захисниця передавала контакти інших або ділилася нашими контактами зі своїми посестрами. Ще згодом ми налаштували роботу через соціальні мережі, і захисниці знаходили інформацію про нас саме там. Першими напрямками були Донеччина, Луганщина, Харківщина — регіони, де жінки на фронті вже воювали нарівні з чоловіками, але не мали відповідного забезпечення», — поділилася Ксенія Драганюк.
У червні 2022 року «Землячки» разом із благодійним фондом імені Олексія Ставніцера запустили спільний проєкт «Приміряй Її берці». Проєкт спрямований на безкоштовне забезпечення жінок у лавах ЗСУ необхідною амуніцією, формою, відповідним взуттям, захистом та комплектами жіночої гуманітарної допомоги, що включає засоби інтимної гігієни, медикаменти тощо.
На сьогодні «Землячки» закрили понад 27 тисяч індивідуальних запитів та спрямували більше 225 мільйонів гривень на забезпечення захисниць жіночою формою, анатомічними бронежилетами та захисним спорядженням.
Крім матеріальної допомоги, проєкт активно розвиває напрями психологічної підтримки, реабілітації та адвокації для жінок. Зокрема, у березні 2022 року запустили психологічну програму реабілітації для захисниць та ветеранок у Карпатах, що є не лише відпочинком у горах, а системною програмою відновлення. У межах програми захисниці займаються садотерапією, гончарством, арттерапією та іпотерапією, що сприяє комплексному покращенню стану після бойових ротацій, поранень та втрат.
«На початку роботи залучати партнерів було доволі складно. І не через те, що люди не хотіли допомагати, а тому, що тема жінок у війську була для багатьох незрозумілою. Було багато стереотипів: що жінок у ЗСУ небагато, що вони не виконують бойових завдань, що їх забезпечують на рівні з чоловіками. Нам довелося буквально показувати реальність — що жінки на фронті є, що вони воюють, перебувають на позиціях, але в них немає базового забезпечення з урахуванням анатомії. Спочатку все трималося на донатах небайдужих людей. Великі партнери почали долучатися поступово, коли побачили нашу прозорість, системність і масштаб роботи. За три роки ми змогли залучити понад 100 партнерів, серед яких і українські, і міжнародні компанії, організації та фонди», — розповіла співзасновниця організації.
Аби побачити та зрозуміти умови проходження служби та життя українських захисниць сьогодні, «Ветеран Медіа» поспілкувалося та зібрало історії трьох з них.
Олена з позивним «Одуванчик» — лікарка-анестезіолог стабілізаційного пункту та реанімаційної евакуаційної бригади. До початку повномасштабного вторгнення Олена жила у Києві та працювала лікаркою-анестезіологом в онкологічній клініці, а також у клініці пластичної хірургії. Велику війну вона зустріла у приватній лікарні за Києвом під час нічного чергування, опинившись єдиною лікаркою на всі відділення клініки. Окрім надання допомоги пацієнтам, Олена активно допомагала з організацією евакуації людей з лікарні. У перші дні повномасштабної війни вона прийняла рішення вступити до Збройних Сил України та розпочала навчання на різних курсах військової, вогневої та тактичної підготовки. Вже восени 2022 року Олена приєдналася до лав добровольчого батальйону, а після підписала контракт з ДФТГ — Добровольчим формуванням територіальної громади, де несе службу і дотепер.
Військова поділилася з нами, чого, на її думку, не вистачає жінкам у ЗСУ та з чим стикаються українські військовослужбовиці сьогодні.
«Перше, що, на мою думку, є необхідним для забезпечення рівних умов проходження служби жінок і чоловіків у ЗСУ, — це врахування анатомічних та фізіологічних відмінностей. Починаючи від зручної форми, білизни та броні анатомічної форми, яка не буде додатково травмувати та шкодити здоров’ю. Це також врахування того, що у нас є певні фізіологічні цикли, і засоби гігієни можуть бути потрібними у певні періоди життя більше, ніж зазвичай, але не завжди є можливість їх придбати. Під час менструації більшість жінок дійсно відчуває неприємні, а то й дуже болісні відчуття, проте ніколи не припиняє працювати та виконувати свою службу. Забезпечення у вигляді базових, необхідних засобів гігієни та медикаментів значно полегшить військову службу жінок», — розповіла Олена «Одуванчик».
Також військова поділилася своїм досвідом надмірного фізичного навантаження і неодноразових випадків неповаги та приниження під час служби. Окрім дискримінації за статевою ознакою, Олена зазначила, що стикалася з нерівним ставленням і через свій молодий вік.
«Найважчим етапом служби для мене були перші тижні на фронті. Спочатку ти не розумієш як усе має бути, бо не маєш попереднього військового досвіду. І тебе навантажують не по розміру важкою плитоноскою з плитами, через що неправильно розподіляється вага — дванадцять кілограмів замість шести, як має бути. Це кардинально відрізняється від фізичного навантаження під час проходження військової підготовки та навчання. Зокрема, у війську досі існує упередження, що, якщо ти молода людина, особливо жіночої статі, з успішною кар’єрою, це не результат твоїх навичок і кар’єрного зростання, а наслідок «зв’язків» або статевих стосунків. І цей стереотип також доводиться долати та боротися з ним», — поділилася військовослужбовиця.
Олена розповіла нам, що найперше, про що мріє після закінчення війни, — здійснити подорож навколо світу. Першочерговою зупинкою є Південний полюс, а саме — українська антарктична дослідницька станція імені «Академіка Вернадського».
Фельдшерка медичної евакуації Мілана з позивним «Сова» боронить Україну з 2014 року, вперше доєднавшись до Збройних Сил України у 19 років. Мілана поділилася найважчим етапом своєї служби та досвідом боротьби за рівність у війську.
«Найважчий етап для мене був тоді, коли мені доводилося щодня боротися за правду та справедливість. Це ніби гра, у якій ти маєш усі необхідні карти на руках, але тобі ламають руки, відбирають усе, що є, а потім ще й карають за це. Це було ще за часів АТО, коли жінка в підрозділі була трохи менше, ніж ніхто. Я знала, що коли відкрию рота і почну відстоювати власну думку, мене або почнуть затикати, або вигадають, як зробити моє життя нестерпним. Думаєте, мене це зупинило? Аж ніяк! Я не замовчувала неприємні ситуації, які склалися, і з гордо піднятою головою поїхала на гарячі позиції, куди до цього не допускали дівчат. У зоні АТО я пробула майже всю зиму. Навчилася разом із хлопцями жити в одному бліндажі, топити сніг, коли до нас не могла приїхати автівка з водою, ходити в туалет за розкладом, підлаштовуючись під обстріли, сушити волосся біля буржуйки, повноцінно митися раз на тиждень та справлятися з болем і гігієною під час менструації», — розповіла Мілана про перебування у зоні АТО.
«Сова» зазначає, що немає жодних шкодувань щодо пережитого досвіду та власного вибору. Свою службу бійчиня згадує як один із найкращих спогадів у житті.
«Я змогла вижити, пристосувалася і познайомилася з одними з найкращих людей у моєму житті, бо вони були справжні, добрі та щирі. У таких місцях кожен день — як останній. На жаль, багато моїх побратимів загинули під час повномасштабного вторгнення, але теплі спогади про ту холодну зиму назавжди залишаться зі мною»
У 2018 році у Мілани закінчився термін військового контракту. Продовжувати його захисниця не стала, оскільки на той момент мала намір створити родину та здобути вищу освіту. Жінка хотіла, більше подорожувати світом, навчитися керувати автомобілем та змінити рід діяльності.
«У мене з моїм тодішнім хлопцем були великі плани, ми хотіли одружитися та завести дітей. Але через особисті причини, надалі стосунки у нас не склалися, і я повністю занурилась в самореалізацію.У мене був щільний графік, часу на розваги або якийсь відпочинок не було. Я багато працювала, пробувала себе в різних галузях, навчалася в університеті — шукала себе. А потім 24.02.2022 — усе знову… Завершувала навчання та захищала диплом уже перебуваючи на службі, у перервах між виїздами», — поділилася Мілана.
Сьогодні «Сова» має диплом магістра за спеціальністю біомедична інженерія Харківського національного університету радіоелектроніки. А одна з майбутніх мрій захисниці — вперше здійснити подорож за кордон та побачити північне сяйво.
«Я хочу побувати в інших країнах та містах, познайомитися з різними культурами, отримати якомога більше яскравих вражень, позитивних емоцій і спогадів. Одна з таких мрій — побачити на власні очі північне сяйво, те, до чого не можна торкнутися, а тільки побачити! Чомусь саме воно привертає мою увагу як щось недосяжне, неймовірне та прекрасне», — розповіла захисниця.
Ангеліна з позивним «Миша» — фельдшерка евакуаційного екіпажу. У 2018 році закінчила медичний коледж, після чого працювала на екстреній медичній допомозі та медицині катастроф. До війська вступила у 2020 році та продовжує службу до тепер. Ангеліна розповіла якою є реальність та життя на війні для неї сьогодні.
«Найважче для мене було довести, в першу чергу собі, що я можу впоратися у найважчі моменти служби, тобто перебороти себе і свою невпевненість. Були ситуації, і, на жаль, не єдині, коли це здавалося неможливим. Це був 2022 рік, ми працювали на одному з гарячих напрямків. Я зі своїм екіпажем забирала важко пораненого, і передавала мені його моя посестра, наша бойова медикиня Женя. Тоді був останній раз, коли я її бачила. Через кілька днів вона загинула, їй було лише 25 років. І це не єдина така історія — їх дуже багато. Завжди дуже важко згадувати. Це наша реальність, яку багато хто й досі не розуміє», — поділилася Ангеліна.
«Миша» розповіла, що навіть у найважчі періоди служби не перестає захоплюватися життям та своєю роботою. Про своє рішення добровільно доєднатися до лав ЗСУ та використовувати свої знання, рятуючи життя побратимів і посестер, ні дня не шкодувала.
«Доводилося жити в різних умовах: від бліндажів і окопів до підвалів та закинутих будиночків. Якщо не було місця, де можна помитися, то нас рятували вологі серветки, сухий душ та пляшка з водою. Іноді була можливість облаштувати найпростішу душову — з чорної плівки та дощечок. Місце для сну залежало від нашого перебування. Іноді спали просто на землі. Бувало, що через кількість евакуацій ми приїжджали і, навіть не роздягаючись, лягали спати там, де бачили. Але ми завжди старалися створити затишок. Хлопці навіть знаходили гірлянди на батарейках і робили з них різні фігури», — пригадує захисниця.
Після закінчення війни в Україні Ангеліна мріє повернутися додому, проводити більше часу з родиною та близькими, а також відновити заняття бальними танцями, якими захоплювалася у дитинстві.
Сьогодні у Збройних Силах Україні несуть службу понад 70 тисяч жінок, близько десяти тисяч перебувають на передових позиціях. Серед них бойові медикині, стрільчині, фельдшерки, операторки БПЛА, кулеметниці та інші. Окрім захисту країни, жінкам у Збройних Силах України доводиться щодня боротися із застарілими стереотипами військової системи, та доводити, що вони рівні з чоловіками у виконанні бойових завдань і мають однакові можливості для кар’єри та зростання у війську. Історії Олени, Мілани та Ангеліни, як і тисяч інших захисниць, показують важливість рівності, підтримки та гідного забезпечення жінок на фронті.
