З початком повномасштабного вторгнення реабілітація в Україні вийшла на новий рівень, і тепер фізичний терапевт є незамінною фігурою у відновленні ветеранів від отриманих поранень. Андрій Новосад – фізичний терапевт у реабілітаційному центрі Unbroken у Львові, який щодня допомагає військовим повертатися до життя після важких травм. У інтерв’ю для «Ветеран Медіа» він розповів, як бачить свою місію, з якими травмами працює найчастіше, чому реабілітація не можлива без психологічного компоненту та яку роль відіграють близькі ветерана у відновленні.
Чому ви обрали для себе професію фізичного терапевта?
Я не хотів бути лікарем, хоча вчився на фельдшера швидкої медичної допомоги медичного коледжу «Монада» у Львові, і зрозумів, що я люблю допомагати людям, але то не моя робота. І потім був вибір: лікар або фізичний терапевт. Я обрав спеціальність фізичного терапевта, адже це мені ближче.
Як потім склався у вас професійний шлях? Ви ж не одразу вже почали працювати в Центрі Unbroken, так?
Професійний шлях почався, на жаль, за трагічних обставин. Із початком повномасштабної війни я працював у сфері, зовсім не пов’язаній із реабілітацією. Але тоді закордонна компанія, де я був працевлаштований, припинила діяльність в Україні, і я втратив роботу. У той момент зателефонував мій друг і одногрупник Юра. Він сказав: «Андрію, потрібні толкові руки, потрібна допомога – буде 180 пацієнтів-військових з ампутаціями». Це було у Великому Любіні, в реабілітаційному центрі «Галичина». Я відповів: «Добре», – і так розпочався мій шлях.
Ви сказали, що ви не хотіли лікувати людей, але потім досить швидко погодилися допомогти військовим у Великому Любіні. Чому так?
Так, бо тоді переді мною стояло два питання: або якось допомагати в цивільному житті, або використати свою освіту й справді допомагати пораненим відновлюватися. А це – дуже круто. І я подумав: треба це робити. Якщо говорити про заробітки, то, звісно, у реабілітаційному центрі вони були значно нижчі, ніж у попередній компанії. Але тоді ніхто не йшов за грошима – всі йшли за ідеєю. От і все. Так, власне, і почався мій шлях фізичного терапевта.
До того ви, ймовірно, не мали досвіду роботи з військовими? Що для вас виявилося найскладнішим у роботі з ветеранами – людьми, які побували на фронті й часто мають не лише фізичні, а й психологічні травми?
Спочатку найважчим для мене було те, що я взагалі не мав практичного досвіду. Я хвилювався, як усе буде. По-друге, це ж люди з фізичними й психологічними травмами, і я постійно думав, що казати, щоб не сказати чогось зайвого. За три роки практики були ситуації, коли я двічі ледь не отримав по обличчю. Мене інколи ображали, і були різні жорсткі реакції – усе через те, що десь я сказав невчасно або неправильно. Бо сьогодні, наприклад, чорний гумор може бути прийнятним – це навіть класно. А завтра – той самий жарт може бути неприйнятним. І ти не знаєш, якою буде реакція. Тому завжди потрібно уважно стежити за тим, що говориш. Але й надто переживати не варто – мовляв, ой, що я сказав? Бо військові – такі самі люди, це не якісь «інші». Просто є одна проблема: часто цивільна людина не до кінця розуміє військового. Ми не були на фронті, ми не маємо того досвіду – і, на щастя, саме завдяки військовим ми його не маємо.
Як ви опинилися саме тут, у центрі Unbroken?
Я вперше дізнався про Unbroken ще тоді, коли їхні машини приїжджали до Великого Любіня – забирали першого пацієнта, Михайла, на протезування. На той момент центру, як повноцінної структури, ще фактично не існувало. Згодом я побачив оголошення про набір фахівців. Подав заявку, надіслав резюме, пройшов співбесіду. Як пізніше з’ясувалося, на ній були присутні генеральні директори. Ми узгодили умови, і з 13 березня 2023 року я працюю в реабілітаційному центрі Unbroken.
Я бачила ваші соцмережі і відео, де ви розказували про те, що ваші батьки виготовляють асистивні засоби для людей з ампутаціями. Розкажіть детальніше, що це і звідки взялась така ініціатива?
Це все почалося ще за часів роботи у Великому Любіні. До нас поступив пацієнт Олександр – у нього була парна ампутація рук на рівні плечей. Тоді і вирішили розробити йому асистивні засоби. Мій тато – інженер за освітою, мама – економіст і інженер-технолог. У них є хобі – вони виготовляють різні засоби для реабілітації: масажні кушетки, валики, спеціальні пристрої. Я їм розповів про ідею, і ми почали щось створювати. Спробували один раз, другий – спрацювало. І вже згодом, коли я зустрічав пацієнтів із подібними ампутаціями, сам пропонував їм допомогу – наприклад, як самостійно їсти.
Асистивні засоби ми постійно вдосконалюємо, адаптуємо під кожного пацієнта: під рівень ампутації, довжину кінцівки, можливості. Бо іноді в пацієнта не тільки ампутація, а й додаткові неврологічні порушення, і він, наприклад, може рухати рукою тільки на 10 градусів. Але навіть це – величезний прорив і радість для людини. Візьмемо того ж Олександра. Він не хотів їсти самостійно, бо завжди його годувала дружина. А в неї – ще й двоє маленьких доньок. Поки вона всіх нагодує, її їжа вже холодна. А так – вдягнули асистивний пристрій, поставили тарілку – і він сам їсть, а дружина має час на себе.
«Успішна історія – це коли пацієнт до тебе більше не повертається»
Розкажіть, яким є для вас ідеальним результатом реабілітації? Що ви можете назвати успішною історією реабілітації?
На мою думку, успішна історія реабілітації є та, коли пацієнт до тебе більше не повертається. Це найуспішніша історія. Незалежно, чи в нього ампутація, чи якась черепно-мозкова травма, чи болі в спині, чи в нього перелом кінцівки і так далі.
З якими травмами ви найчастіше працюєте?
Зараз я працюю переважно з травмами опорно-рухового апарату. Найчастіше це ампутації та складні багатоуламкові переломи – внаслідок поранень уламками від ракет чи боєприпасів.
За яких випадків реабілітація триває найдовше?
Найдовше триває реабілітація після неврологічних травм – зокрема черепно-мозкових або поєднаних ушкоджень. Нині, в умовах війни, ми часто маємо справу з політравмами. Наприклад, у центрі «Незламні» був пацієнт із черепно-мозковою травмою, ушкодженням спинного мозку та ампутацією – дуже складний випадок. Часто це поєднання ампутації з переломом, або декілька ампутацій, або ампутація і втрата зору, або ампутація і черепно-мозкова травма. Як-от наш пацієнт Микола – у нього чотири ампутації. І сьогодні він уперше побіг. Його мета – виступити на Паралімпійських іграх у бігові. Сьогодні ми вперше пробігли 300 метрів – на антигравітаційній біговій доріжці, щоб це було безпечніше. Йому встановили бігові протези – він був безмежно щасливий.
Розкажіть детальніше про бігові стопи.
Ці стопи створені спеціально для бігу – вони мають вигнуту форму, як дуга. Завдяки фізичним властивостям, коли пацієнт тисне на них, вони працюють як пружина, підштовхуючи вперед. Їх можна знімати: за допомогою ключа знімається звичайна стопа й встановлюється бігова.
Чи важче пересуватись на бігових стопах, ніж на звичайних?
Так, на бігових стопах не постоїш просто так – точка опори зміщена, і ти ніби постійно стоїш «на пальчиках». Це вимагає постійного м’язового контролю, і стояти довго незручно. Але з тренуванням пацієнти адаптовуються. Хоч усе одно це буде не так, як на звичайних стопах – енергії витрачається більше, і втомлюєшся швидше.
«Наші пацієнти часто настільки зайняті, що навіть часу полежати не мають»
З яким найскладнішими випадками ви працювали?
Одне з найскладніших випробувань у реабілітації – це втрата мотивації пацієнта. Якщо людина втрачає бажання відновлюватись, то, хоч ти будь яким фахівцем – з п’ятнадцятьма сертифікатами і трьома дипломами – ти їй не допоможеш. А коли мотивація є, тоді у поєднанні з професійними знаннями фізичного терапевта та злагодженою роботою мультидисциплінарної команди можна досягти справді класного й успішного результату в реабілітації.
Як часто пацієнти готові активно включатися у власне відновлення? Який у них зазвичай психологічний стан під час реабілітації?
Оскільки це військові, до того ж – українські військові, то загалом їхня мотивація дуже висока. Наші люди справді сильні, і багато хто з них свідомо пішов на війну. Коли вони приїжджають до нас, то часто сприймають свої травми з готовністю рухатися далі.
Трохи складніше може бути з мотивацією в тих, хто пройшов полон. Але навіть серед них є надзвичайно вмотивовані пацієнти. Наприклад, я працював із бійцем зі Зміїного – він мав сильне прагнення відновитися. Можливо, вони не завжди відкрито показують свій внутрішній стан, але в цілому з ними легко працювати. Це молоді люди, перед якими ще все життя, і вони це розуміють – готові працювати, щоб жити якісно.
А як щодо тих, у кого мотивації менше? Як у Центрі Unbroken поєднується психологічна допомога з фізичною реабілітацією? Чому це важливо?
У Центрі Unbroken є багато напрямів допомоги. Зокрема, працює Центр ментального здоров’я, де надають психологічну та психіатричну підтримку, працюють з арттерапією, ткацтвом тощо. Також доступні інші види терапій – арт-, музико-, танцетерапія.
Окрема роль – за рекреаційною терапією. Це коли пацієнти їдуть у театр, кіно, грають у боулінг чи інші активності. Це дозволяє їм зустрітися з новими викликами, подивитися, що вони можуть, а що поки ні, і вчитись жити з цим далі.
Наші пацієнти часто настільки зайняті, що навіть часу полежати не мають. Це і добре, і складно водночас. Вони проходять фізичну терапію, фізіопроцедури, відвідують психолога або психіатра, їдуть на рекреаційні заходи: сьогодні – боулінг, завтра – театр, післязавтра – стрільба з лука чи їзда на мотоциклі. Також грають у теніс, волейбол, навіть хокей. Це дуже позитивно впливає, бо збирається спільнота однодумців – військових, ветеранів, поранених. Вони мають схожі досвіди, можуть спілкуватись, підтримувати одне одного, разом відкривати нове.
«Часто близькі стають “талісманами”»
Яку роль відіграють у реабілітації близькі?
Насправді, головну роль у процесі відновлення відіграє сам пацієнт. На другому місці – його рідні та близькі. І вже потім – лікарі, фізичні терапевти та інші фахівці мультидисциплінарної команди. Близькі мають дуже важливий позитивний вплив, бо це ті, від кого пацієнт отримує любов і підтримку, хто може дати йому емоційний ресурс. Часто вони стають «талісманами» – мотивують пацієнта прийти на заняття. Наприклад, людина каже: «Не хотів іти, але поговорили з дружиною – і я прийшов». Але близькі можуть впливати і негативно – якщо є конфлікти, сварки, нерозуміння.
Чи можете згадати випадок, коли підтримка близьких суттєво вплинула на процес реабілітації?
Була дуже непроста ситуація. Молодий хлопець, наречений, отримав важку травму. Шанси, що він зможе ходити чи бодай розуміти, що відбувається, були мінімальні. На жаль, його наречена від нього відмовилася, а також і батьки – сказали, що «такий син нам не потрібен». Увесь період реабілітації з ним були батьки його нареченої – чужі йому люди, але саме вони його не залишили.
Скажу від себе: українським дружинам треба ставити пам’ятники. Вони залишаються поруч, мають силу волі. А це важко – коли у чоловіка, наприклад, неврологічне ураження, когнітивні порушення, а відновлення триває рік чи більше. Але вони поруч.
А як ви, як фізичний терапевт, пояснюєте близьким, як саме вони можуть підтримати ветерана?
Фізичний терапевт автоматично стає ще й психологом – бо ми щодня по годині, півтори чи дві працюємо з пацієнтом. За рік це багато спільного часу. Ми стаємо ближчими, хоча маємо зберігати субординацію. Пацієнти діляться особистим, і ми бачимо зміни в мотивації. Іноді я підходжу до дружини або близьких і кажу: «Сьогодні ваш чоловік виглядає демотивованим. Щось сталося?». Вона може розповісти, і ми розуміємо причину. А іноді просимо: підтримайте його – зробіть щось просте: разом піти на морозиво, на каву, влаштуйте маленьке побачення. І часто після цього пацієнт повертається з усмішкою і готовий до відновлення.
«Прогноз був 80%, що він не піде, але за два місяці він уже стояв»
Розкажіть більше про вашу роботу. Які сучасні технології ви використовуєте? Бачимо тут чимало обладнання.
Реабілітаційний центр Unbroken – один із найкращих у Європі. Це стало можливим, на жаль, через війну, яка часто пришвидшує розвиток медицини. У нас є сучасне обладнання 2020–2024 років – практично все, що потрібно для якісної реабілітації. Але навіть найсучасніше обладнання не дасть результату без фахівця.
Чи є методики або технології, яких вам не вистачає? Можливо, не через брак техніки, а через те, що вони ще недостатньо досліджені?
Так, методик дуже багато. Наші працівники постійно їздять у відрядження – зараз, наприклад, три команди перебувають у різних країнах: у Литві, Норвегії тощо. Я особисто був у Флориді, Канаді, Норвегії – ми там вчили нові, дуже цікаві методики для реабілітації пацієнтів.
Можете навести приклад такої цікавої методики?
Наприклад, високоінтенсивне тренування (HIT). Його ефективність уже доведена для пацієнтів після інсульту. Щодо черепно-мозкових травм – поки ще ні, але ми вже почали застосовувати його у власній практиці й проводимо своє дослідження.
Суть методу – вплинути на нейропластичність мозку, тобто на здатність формувати нові нейронні зв’язки. Для цього пацієнт має працювати в певній пульсовій зоні, зеленій або помаранчевій, протягом 20–40 хвилин. Це стимулює вироблення BDNF-білка, який і відповідає за нейропластичність.
Є приклади результатів від таких підходів?
Так. Наприклад, Андрій Лавров. У нього був дуже важкий стан. Ми щодня, по 20–40 хвилин, замість нього згинали й переставляли ногу. Він не міг стояти, говорив уривками. Прогноз був 80% на те, що він не піде. Але за два місяці він уже стояв, а у серпні – самостійно пішов. Це досить швидко, але ми точно не знали, коли це відбудеться.
Тобто ви не даєте часових прогнозів щодо відновлення?
Ніколи. Якщо фізичний терапевт каже вам точні терміни – тікайте. Це неможливо передбачити. Одна людина після інсульту за три тижні вже буде бігати, а інша – не встане й через кілька місяців. Все залежить від пацієнта, його мотивації та індивідуального підходу. Це головне.
Яким є ваш типовий робочий день? З чого він починається, як проходить, чим завершується?
Мій робочий день починається зі сніданку. Я мушу добре поїсти, бо фізичний терапевт багато рухається, багато енергії витрачається. Потім йду на нараду. На ній ми з колегами обговорюємо, що сталося в центрі за ніч, або що заплановано на сьогодні, і розподіляємо завдання. Після наради починається робота з пацієнтами – з 9:00 до 12:40. Потім маю обідню перерву, а далі знову працюю з пацієнтами – десь до 16:00–17:00. Сьогодні, наприклад, працюватиму до 21:00, бо маю навчання. Після роботи іноді можна пограти в теніс із пацієнтами, сходити в спортзал, зайнятися фізичними вправами. Часто організовуємо щось цікаве: театр, кіно, боулінг. У нас багато активностей.
«Коли потім надсилають відео, як тато грає у футбол із сином – це кайф»
Чи не важко вам морально працювати з ветеранами, адже кожен має свою складну історію? Як ви переживаєте їхні невдачі чи перемоги в реабілітації?
З кожним роком трохи легше, але ми всі люди, і не можна повністю відсторонитись. Звісно, я співпереживаю, особливо коли щось не виходить. Але я не знав людину до поранення – я приймаю її такою, яка вона є зараз. Моє завдання – зробити її життя кращим, повернути до звичного життя настільки, наскільки це можливо. А далі – все залежить від самого пацієнта.
Буває дуже емоційно. Наприклад, один пацієнт, Михайло, отримав протез. Він дуже чекав на нього, і коли отримав – усмішка була від вуха до вуха. Я попереджав його: «Не ходи багато, натреш». Першого дня можна не більше 50 хвилин. Але він не втримався, і тепер сидить у палаті, сумує. Це емоційно важко. Я навіть на вулиці звертаю увагу на людей із ампутаціями. Думки про це не полишають. Але головне – зробити все якнайкраще, відпустити людину в нове життя. І коли потім надсилають відео, як тато грає у футбол із сином – це кайф.
Чи підтримуєте зв’язок із пацієнтами після завершення реабілітації?
Так, з тими, з ким ми найбільше спілкувалися, зв’язок часто зберігається. Багато хто з інших регіонів – ми переписуємось, і якщо вони приїжджають до Львова, обов’язково заходять до нас. Із деякими ми здружилися настільки, що спілкуємось як друзі. Вони теж надсилають відео: «Дивись, як я можу!». Хтось вперше виніс сміття, підняв сина на руки – і це велике досягнення. Це надзвичайно приємно. Батьки зазвичай відчувають ці моменти радості з дитиною в ранньому віці – коли вона вперше пішла чи заговорила. А фізичний терапевт бачить ці «перші кроки» щодня. Наприклад, сьогодні Микола вперше побіг – і це щастя. Такі моменти в нашій роботі постійно.
«Хотілося б, щоб фізична терапія розвивалася не лише у великих містах»
Unbroken є прикладом для багатьох реабілітаційних центрів і навіть країн. Чи часто до вас приїжджають за консультаціями з інших міст України або з-за кордону?
Так, до нас дуже часто звертаються за консультаціями. Є велика зовнішня черга – на жаль, вона зростає, бо війна триває, і пацієнтів стає більше. Люди приїжджають, телефонують, записуються, проходять консультації, обстеження, і ми разом плануємо подальший шлях реабілітації.
Щодо міжнародної співпраці, нещодавно з’явилася нова тенденція: наприклад, одна з німецьких лікарень запропонувала співпрацю – вони готові після лікування повертати пацієнтів до нас на реабілітацію. Часто військові після поранень мають серйозні інфекції, бо поранення трапляються в польових умовах, де багато бруду і бактерій. Тож спочатку в Німеччині проводять лікування, а потім передають пацієнта нам на подальшу реабілітацію. І натомість ми можемо направити до них інших пацієнтів на лікування.
До нас також приїжджали фізичні терапевти з-за кордону – з Франції, Швеції та інших країн – щоб навчатися. Це свідчить про те, що наш досвід вже цікавий і корисний на міжнародному рівні.
Фізичні терапевти сьогодні надзвичайно затребувані. Яким ви бачите розвиток фізичної терапії в Україні в майбутньому?
За три роки повномасштабної війни сфера реабілітації в Україні дуже швидко розвивається– завдяки підтримці різних організацій, фондів, міжнародній співпраці. Я вірю, що через 10 років реабілітація в Україні буде потужною і справді системною. Хотілося б, щоб вона розвивалася не лише у великих містах, а й у громадах, у невеликих містах.
Зараз маємо проблему: великі міста обслуговують не лише своє населення, а й область, пів країни або й усю країну. Наприклад, пацієнт після лікування міг би повернутись додому, але там просто немає де проходити реабілітацію, немає фахівців і умов. Усе навантаження падає на великі медичні центри у Львові, Києві, Дніпрі.
Я сподіваюся, що за 10–20 років ситуація зміниться: з’являться локальні послуги, фахівці, які зможуть виїжджати в громади, дистанційна підтримка, телереабілітація – це теж ефективний інструмент. Хочеться, щоб фізичний терапевт був звичним і зрозумілим фахівцем.
Раніше після виписки з лікарні пацієнта просто відпускали, і люди роками жили з контрактурами, не мали змоги повноцінно рухатись. Після інсультів так і не вчились ходити. Зараз ситуація змінюється: лікарі стали більш свідомими, вони розуміють, що реабілітація – це важливий етап одужання. І ми вже бачимо великі зрушення.
