Сьогодні тисячі митців — письменників, музикантів, художників — цілодобово захищають Україну. Картини, які могли представлятися на міжнародних виставках, і книги, що могли б виходити десятками мов у різних країнах, залишаються лише нереалізованими задумами. Десятирічна війна лишає по собі не мелодійні вірші чи мальовничі пейзажі, а криваві спогади. Проте навіть в окопах не вдається зламати силу духу українців. Журналістка «Ветеран Медіа» поспілкувалася з військовим поетом Миколою Колесницьким про реальність війни, відображену у віршах, спогади про загиблих побратимів і ціну нашої свободи.
Микола Колесницький, за позивним «Бар», — письменник родом з невеликого села Колесники, Рівненської області. Звичайний юнак, який у 19 років без жодної військової підготовки став на захист своєї країни, а вже у 20 років підписав контракт зі Збройними силами України. До повномасштабного вторгнення Микола працював барменом у міському барі в селі Гатне, що на Київщині. Влаштувався на свою першу роботу хлопець у 17 років, і за два роки цивільного життя встиг попрацювати прибиральником, барменом, а згодом і директором бару. Микола згадує, що з перших шкільних років вже активно цікавився літературою, намагався писати свої перші вірші та художні твори. До шкільної бібліотеки хлопець почав ходити вже у другому класі.
«Я був ще школярем, коли вірив у те, що моя творчість здатна змінити світ»
За спогадами його матері, поличок для книг у квартирі не вистачало ще з перших навчальних років. У школі ніколи попередньо не готувався до творчих робіт та іспитів з літератури — каже, що це для нього було простіше, ніж таблиця множення. Свій перший вірш Микола написав у четвертому класі, який і досі добре пам’ятає. Із посмішкою згадує, що вірш був присвячений дівчині, а між рядків ховався зворушливий прояв дитячої закоханості. Мати військового й до сьогодні зберігає перші збірки й зошити з віршами та творами сина, які під час ротацій Микола переглядає. У підліткові роки кожну шкільну перерву хлопець проводив у бібліотеці. Улюбленими авторами та літературними геніями для військового стали Джек Лондон та Еріх Марія Ремарк, твори якого й досі при нагоді перечитує.
«Підлітком я мріяв стати відомим письменником. Вже у середніх класах почав активно цікавитися світовою класикою, тоді ж почав писати свої перші оповідання та романи. Мені було чотирнадцять, коли я щиро вірив, що зможу перевернути світ своєю творчістю. Я був ще малий та вірив, що вона його змінить», — розповідає військовий.
Активно римувати та писати перші збірки військовий почав ще у середніх класах, як згадує Микола, надихнуло його на це також почуття — перша юнацька закоханість у дівчину зі школи. Попри романтичні почуття та вміння передати їх на папері, власні вірші Микола ніколи особисто не презентував, через переконання, що творчість може бути проявом слабкості. Згодом юнак створив Telegram-канал, де почав публікувати свої вірші. У випускних класах він вже активно брав участь у різних конкурсах і літературних олімпіадах, їздив до Києва на поетичні вечори та невеликі події для молодих поетів. Після закінчення школи хлопець мріяв стати відомим українським поетом і письменником, присвятити життя творчості. Проте події 24 лютого швидко обірвали юнацькі мрії, змінивши їх на доросле й свідоме рішення — стати на захист близьких і держави.
«Я без вагань повідомив родині, що підписав контракт та вступив до лав 3-ої штурмової»
Уже на другий день після початку повномасштабного вторгнення Микола вирушив до київських військкоматів. Однак через велику кількість добровольців, а також молодий вік та відсутність бойового досвіду він зіткнувся з відмовами. Зрозумівши, що має бути максимально корисним та допомагати в тилу, Микола одразу долучився до волонтерства. Разом із найкращим другом Євгеном він почав їздити деокупованими територіями Київщини та розвозити гуманітарну допомогу місцевим. Згодом вони організували збори коштів для підтримки окремих військових підрозділів. Як згадує «Бар», його товариш знав про вміння римувати та літературні здібності Миколи, запропонувавши організовувати волонтерські літературні вечори у міському кафе «Синя гірчиця».
«На початку повномасштабного вторгнення волонтерські збори закривалися значно легше, хоча навіть тоді запитів на допомогу вже було чимало. Ми з Женею вже не знали, як нам пришвидшити терміновий збір для однієї з бригад. І тоді він запропонував спробувати провести такий літературний вечір — подивитися, що з того вийде. Ми разом придумали програму, запросили музикантів, я виходив і читав свої вірші, а також невеликі збірки. Людям це сподобалося — було дійсно цікаво. Ідея виявилася дуже вдалою, йми продовжити організовувати такі події», — згадує Микола.
Через кілька місяців Микола вступив до полку «ССО Азов», де пройшов курс молодого бійця та військову підготовку. Згодом, після формування третьої окремої штурмової бригади, долучився до складу штурмового взводу «NС-13». Перші місяці служби військовий працював бойовим медиком у складі штурмової групи на Донецькому та Луганському напрямках. Пізніше разом із командиром відділення — Миколою на позивний «Макар», створили окремий підрозділ, який і сьогодні працює під незмінною назвою «NC-13». Підрозділ займається наземними роботизованими комплексами, а сам військовий нині займає посаду головного сержанта взводу.
Як згадує Микола, рішення вступити до війська для родини не було несподіваним — це було лише питанням часу. Мати знала, що після початку повномасштабного вторгнення син неодмінно піде до війська, але від цього її хвилювань за сина зовсім не зменшилось.
«Багато хлопців, із якими я спілкувався, до останнього не казали родині та близьким, що їдуть, але я не хотів так робити. Я дуже поважаю свою матір і рідних та не хотів завдавати ще більшого стресу, граючись в хованки чи щось приховуючи. Я одразу повідомив, що підписав контракт та вступив до лав 3-ої штурмової, розповів про бригаду, чим я буду займатися.Це не було імпульсивним рішенням, вона розуміла, що причиною того, що я приєднався до армії, є те, що вона мене правильно виховала, як чоловіка. Розуміючи, що їй мене не переконати — підтримала», — поділився Микола.
«Кожен вірш — це відображення стану душі»
Вступивши до війська, Микола не втратив жаги до творчості й літератури. Навіть на бойових позиціях він не розлучався з блокнотом і олівцем. Військовий розповідає: на фронті бажання писати не зникає — навпаки, воно набуває глибшого, важливішого сенсу. Писати, попри страх за життя й постійну небезпеку, — це, як каже «Бар», спосіб залишатися живим.
Важкі почуття, приховані емоції, біль і страх, що накопичуються всередині, зрештою прориваються на папір. А згодом, перечитуючи написане, приходить відчуття полегшення. Поезія для Миколи — це розмова з блокнотом, який на війні став для нього найкращим другом, психологом і радником. Саме ці вірші, написані під ворожими «градами» стираним олівцем, побратими Миколи зібрали й видали окремою збіркою — щоб спогади і біль про жорстоку реальність сьогоденної війни, перевтілені в поезію, не були забуті.
«Я кожен свій вірш пишу для себе. Для мене поезія — це не про медійсність, славу і гроші. Це щось інтимне — особисте. Іноді те, що я пишу, подобається іншим людям. Мене завжди з дитинства вчили ставитися з добротою та повагою до людей. Якщо людям подобається моя творчість — будь ласка, читайте. В іншому разі, вибачте, я все одно писав для себе», — розповідає Микола.
Серед побратимів та товаришів Миколі не раз зустрічалися однодумці — невідомі поети та письменники, які замість олівця сьогодні тримають у руках зброю. Він розповідає, що нині воює пліч-о-пліч з музикантами, науковцями, вчителями, акторами театру та іншими культурними діячами у цивільному житті. Попри особисті плани, мрії, прагнення та життєві цілі кожного захисника й захисниці, на фронті немає місця ілюзіям і великим сподіванням. Письменник зазначив, що не дивлячись на молодий вік та колись великі прагнення, всі юнацьки амбіції залишив у минулому житті.
«На фронті, дуже швидко розумієш, що мрії лише заважають. Війна — це такий момент, де ти маєш бути максимально сконцентрований на реальності. А коли ти починаєш про щось мріяти, чи тим більше, будувати якісь плани далі ніж на годину, концентрація під час виконання бойових завдань вже послаблюється. Зараз життя для мене — це війна, завдання, які я виконую, я сконцентрований максимально на них. Про майбутнє… Звичайно, думки з’являються. Але якщо хочеш, щоб майбутнє настало — сьогодні маєш зробити все можливе, щоб воно в тебе було», — розповідає Микола.
«Я зберігаю памʼять про них»
Поет поділився, що вперше відчув жорстоку реальність війни під час першого штурму на Бахмутському напрямку, неподалік села Андріївка. Саме в околицях цього обвугленого міста, під артилерійськими обстрілами, двадцятирічний «Бар» зустрів війну. Того дня Микола разом із останніми сподіваннями на безтурботну молодість втратив і вісьмох побратимів. Серед захисників, які повернулися до рідних вже на щиті, були й двоє його найкращих друзів — молоді хлопці з позивними «Джобс» і «Бєлка». Микола розповів : попри поширену думку, найстрашніше на війні — це не обстріли, не снаряди, не безперервні вибухи й навіть не штурмові виходи та завдання. Найважче — ховати побратимів. За його словами, коли доводиться приходити на прощання із полеглим Героєм і кидати останню грудку землі, важко усвідомлювати наскільки важкий шлях ви пройшли разом, скільки цигарок викурили та важливих слів сказали в холодних окопах. Письменник розповів, що на фронті ховати найдорожчих друзів — молодих хлопців, які ще вчора вчилися в університетах — доводиться не рідше ніж чути вибухи. Із часом доводиться звикати до реальності, яку диктує війна.
«Мотивацію працювати мені дає відповідальність перед загиблими побратимами. Під час першого штурму загинули двоє моїх дуже близьких друзів, з якими ми ще на початку разом проходили підготовку. І щоразу, коли в мене з’являється думка, що я вже не витримую, я згадую, що маю працювати заради них. Бо я не хочу, щоб на їхні могили прийшли росіяни, ламали їхні христи, розбивали їхні фото, зривали квіти. Я не хочу, щоб вони знищували про них пам’ять», — поділився «Бар».
За словами Миколи , навіть на фронті, де потрібно зберігати холодний розум та концентрацію, іноді важко тримати себе у формі та заглушити важкі думки. В такі моменти військовий відкриває зношений блокнот — і замість нового вірша пише листи полеглим побратимам.
«Ти розумієш, що він тобі не відповість. Більше ніколи. Але ти все одно відчуваєш потребу в цій людині і просто пишеш їй. На якийсь час це справді допомагає», — зазначив Микола.
«Захист країни — це відповідальність кожного з нас»
Сьогодні, попри гучні заяви світових лідерів та довготривалі перемовини про завершення вогню, на фронті цілодобово, ціною власного здоровʼя й життя, українські захисники і захисниці кров’ю і потом виборюють мир та свободу для кожного українського міста. Під час розмови Миколи поділився, що найбільший ворог для військових сьогодні є байдужість українського суспільства. Він розповів, що після того, як доводиться бачити осиротілу дитину на околицях напівзруйнованого міста — ніколи в житті не скажеш собі всередині, що маєш «втому від війни».
«Я продовжую робити все, щоб зберегти свою країну. Я несу цю відповідальність всередині себе. У нас дуже багато роботи, не вистачає чимало ресурсів, бракує бійців, але ми і далі працюємо. Якщо ми хочемо миру, ми повинні заради нього працювати разом. Це обов’язок кожного з нас. У якийсь момент мені стало дуже соромно за те, що люди просто здалися. Всі нестерпно потребують миру, але найбільше потребують миру сьогодні саме військові. Суспільство все більше зосереджене на тому, щоб війна просто закінчилась. Але по нас і далі стріляють, ворог і далі продовжує наступати, випускати ракети та вбивати наших людей. Росіяни не думають ні про яке перемир’я. Я розумію, що ніхто замість нас не здобуде мир. Нам не буде соромно після закінчення, бо ми зробили все, щоб зберегти свою країну. І хай кожен вже сьогодні поставить собі просте питання: чи не буде йому потім соромно говорити про ці часи», — каже «Бар».
«Я тоді наче знов відчув себе дитиною. Тепер я маю, що лишити»
Під час розмови Микола поділився, що, попри юнацьки мрії стати талановитим поетом та письменником, ніколи не думав, що вже у двадцять два роки триматиме в руках власну збірку віршів. Микола з дитинства був досить самокритичним до своєї творчості та зізнається, що завжди намагався довести кожен вірш чи написаний твір до внутрішнього ідеалу. Презентувати свою творчість навіть близьким чи друзям було дуже складно, через внутрішню вимогливість до своїх робіт. Про створення збірки зі своєю поезією Микола і не здогадувався, за його словами, товариші до останнього все тримали в таємниці. Вперше він побачив свою збірку під час вечірнього збору підрозділу — на звичному АПД (аналізу проведених дій), де бійці зазвичай обговорюють поточні питання. Під кінець вечора, побратими попросили Миколу відкрити щойно доставлену у підрозділ посилку. Без жодних очікувань військовий розпакував коробку — всередині був надрукований невеликий тираж із тридцяти примірників його поетичної збірки.
«Мені та моїм молодим побратимам складно перебувати на війні. І це не через страхи чи бойові дії. Це через розуміння, що більшості з нас немає чого залишити після себе. Я навіть не задумувався , що тут на фронті, триматиму в руках власну збірку, завжди надіявся, що вона вийде посмертно — чисто як пам’ять», — згадує «Бар».
