Випробуванням 2022 року для всіх стала війна. Війна, яка роз’єднує, яка палить і все руйнує на своєму шляху. Війна, яка забирає, вбиває і несе за собою біль. У кожного українця сьогодні своя історія, їх десятки тисяч і жодна з них не є менш чи більш важливою. Сьогодні ми розповімо історію про біль, розлуку, кохання та в майбутньому обов’язкове возз’єднання.
Катерина Скопіна – заступник начальника військового госпіталю Маріуполя. Жінка, яка бачила руїни міста Марії та жінка, котра пережила вісім місяців полону.
–Ким Ви були до повномасштабного вторгнення, чим жили?
–Я – військовослужбовиця. Навчалася у Львівському МВС, а потім в академії сухопутних військ за фахом офіцер-психолог. 2016-го року я підписала контракт на 5 років, свій перший офіцерський контракт і все. Почала служити. Згодом із Запоріжжя перевелася до Маріуполя, вийшла заміж, завагітніла і пішла в декретну відпустку. Перевелася до Маріуполя в 56-ту бригаду. 2021-го закінчився контракт і я підписала новий на посаду, як заступника шпиталю з морально-психологічного забезпечення. Так я і виконувала свої обов’язки.
–Ваш чоловік також пов’язаний із військовою справою?
-Так, він у морській піхоті служить, ще в полоні перебуває.
–Які почуття Вас супроводжували взагалі в перші дні війни?
–Спочатку взагалі не вірила в це все. Воно ж почалося не 24-го, а раніше. І так воно все швидко відбувалося, було таке враження, наче це все якась ілюзія. Не вірилося просто. Дуже це все швидко було.
–Але Ви все одно залишилися у Маріуполі, попри небезпеку?
-Так. У мене був вибір, я вивезла дитину, за яку тепер б’юся, як тільки можливо. Але так, я могла виїхати разом з нею. Просто я вирішила, що правильно буде залишитися на своєму місці, бо це мій обов’язок, я складала військову присягу народові України, тому я й залишилася.
–Як Вашими очима виглядала ситуація в Маріуполі, коли почалася вже повноцінна окупація, часті обстріли? Їжа, гуманітарна допомога?
–Я перебувала тоді на заводі Ілліча. Відповідно до своєї посади я мала справи більше з організаторською діяльністю. До війни це були такі речі, як кудись виїхати, представити шпиталь у мерії, покладання квітів на урочистості. Але, коли усе почалося, то я хіба якось паралельно займалася своєю колишньою роботою і те, вже не такою, а здебільшого це були якраз питання продуктів, як їх поділити рівномірно, скільки разів на день нам харчуватися. Пам’ятаю, коли мали якісь цукерки, то розрізали на всіх. В нас стабільно було 120-140 поранених і кожному потрібно було дати нормальні перекуси, щоб вони швидше і краще відновлювали свої сили. За такі речі я більше відповідала. Гуманітарний конвой до нас не доходив, їх не пропускали або просто грабували окупанти. Все було за допомогою власних сил, що місто мало. Все було розділено: скільки Азовсталі, скільки нам. В нас був приблизно однаковий облік. Ми розташовані були поблизу морської піхоти, а на Азовсталі були фактично різних посад військові. До останнього ми так тягнули, виживали, поки нас в полон не взяли.
–У Вас було якесь передчуття перед полоном, підозри?
–Ні, зовсім. Мені знову не вірилося в усе це. До нас привозили поранених і ми від них взнавали, що відбувається. Або від них, або від новоствореної Міської громади. Ми їздили туди і отримували інформаційні бюлетені. Я цей бюлетень в одному екземплярі повинна була донести до кожного пораненого. Було таке, що я під час операції зачитувала цю всю інформацію (ред. – статистика Генштабу). Це був мій обов’язок – підтримувати морально-психологічний дух. Відверто, іноді доводилося брехати чи недоговорювати. Часом пораненим я казала: «Хлопці, чекайте, зараз 128 прийде». Після 128-ї була 55-та, потім ще якась, яку я знала. І ми всі чекали, всі думали, що справді прийдуть. Всі вірили, у всіх був бойовий дух сильний. На відсотків 10 підсвідомість щось говорила про ризик, бо це війна. Але так, то ніхто не падав духом, всі думали, що це як у 2014-му, один-два тижні, їм не вдасться досягти успіху і вони підуть. Але вони не пішли. Потім вони взяли в друге кільце, третє. Ми так дізнавалися, який район міста, хто контролює. Було навіть таке, що це відбувалося поквартально – один квартал наш, а сусідній – їхній, і так в шаховому порядку.
–Як відбувся полон?
–Взагалі на території заводу Ілліча їх багато було. Ми постійно міняли місця дислокації, бо вони десь з часом нас знаходили. Хтось тікав, хтось здавав позиції. Нам треба було за кілька годин швидко збиратися і міняти місце. Добре, що в нас були мішки з кашами по 25 кг, які ще можна було взяти з собою. Насамперед вивозили поранених, хворих, а вкінці вже особовий склад. Треба було приїхати на нове місце і швидко все облаштувати: де сплять поранені, де в нас «маніпулька» – це так медики називають між собою приміщення, в якому роблять уколи, надають першу медичну допомогу, де операційна. Усе потрібно прибрати і приготувати. Коли вдавалося, ми спали, коли ні, то ні. Ніхто не звертав уваги, але потім ти відчуваєш оце емоційне виснаження. Ти вирубаєшся на 5 хвилин і тобі достатньо.
–Коли Вас все-таки полонили?
–Це було 12 квітня. Вони просто були знову на території заводу, танк розбивав будівлю, в якій ми були. А хлопці написали на ковдрі «300» фарбою і вивісили. Так вони й знайшли нас і зайшли. Взагалі за Женевськими конвенціями медики не є комбатантами, їх не можна брати в полон, як і журналістів, цивільних. Нехай, може, якась фільтрація, перевірка документів, але ж вони їх просто забрали. І потім не віддали. У кожному СІЗО нам треба було доводити, хто ми є на тих детекторах брехні чи допитах. У моєму посвідченні, наприклад, писало, що я не маю табельної зброї, але вони не вірили, бо його не було. Для чого це було забирати? Вони могли всю інформацію з документів взнати. А коли нас вивозили з Маріуполя у невідомому напрямку, то йшов такий лапатий сніг і на ньому були розкидані наші документи.
–Всім місяців полону. Які правила там були, порядок денний?
–О 6 ранку підйом, до 10 вечора ти стоїш і можеш присісти лише тоді, коли дають їсти. Їжу приносили в різних місцях по-різному: в Білгородській області нас заводили в столову, в Таганрозькій і Курській відкривалася кормушка така, тобі давали їсти, ти мав швидко помити посуд і віддати. Деколи треба було поїсти за три секунди, бо так захотів черговий. Там теж у них свій розпорядок дня. А потім ти без кінця стоїш.
–Як відбувався розподіл між чоловіками та жінками? Чи бачилися Ви з власним чоловіком?
-Коли взяли нас в полон, посадили на автобуси і почали вивозити такими партіями. Ну там я просто скористалася своїми професійними навичками і знаннями, які отримала в академії. Я вивчала їх, я могла не спати, а слідкувала за ними, бо я хотіла побачити чоловіка. Я знала, що він там, бо мені наші лікарі розказували, що він їхав з нами. І я попросила одного з тих солдатів привести мені чоловіка. Він відмовлявся, казав, що сфотографує, але мені таке не підходило, бо сфотографувати можна було й раніше. А чоловікам там розповідали, що їхніх жінок повивозили, зараз по колу пускають, гвалтують. Потім Ігор, мій чоловік, розповідав: «Зайшли в ангар, покликали мене і питають, чи маю дружину. Я почав нервувати, бо не знав, що там з тобою». Ну його все-таки привели. Я почала плакати, бо з мене зняли колечко, Броніка, собачку нашу, забрали. Він ще здивувався, як я його майже до цього місця довезла. Десь близько п’яти годин ми побули разом. Він теж в мене доволі таки комунікабельний, старався якось знаходити контакт, коли це було потрібно. Просив воду завжди для поранених. Піддон мені приніс, щоб я не спала на голому бетоні. І тоді по рації я почула, що нас будуть перевозити. А, коли нас якраз в полон брали, то я встигла подзвонити батькам і сказала, що нас будуть везти на Таганрог. Сказала їм прізвища людей, яких пам’ятала. І від них тоді це пішло по всіх інстанціях. Ще якось я просила побачити Ігоря, бо в нього День народження через день було і я взагалі казала, що можуть мене туди до нього перевести, але ні, оскільки чоловіки обов’язково мали бути окремо і жінки з пораненими теж. Лікарі окремо, азовці окремо, нацгвардія теж. Нас вже знову забирають і я почала просити, аби мій чоловік їхав зі мною в автобусі, мені теж відмовили. Ми сідаємо, я бачу, що Ігоря немає, розчарувалася. Від’їжджаємо, а хтось стукає в автобус. Відкриваються двері і заводять чоловіків, а там мій Ігор. Ми їхали до Оленівки разом. Після того я його не бачила. Я чула, які там жахи відбувалися. На них спускали собак, били, роздирали, електрошокерами катували. Там ми відбули тиждень. Але я завжди казала дівчатам: «Ми не знаємо, скільки і де ми пробудемо, вивчаймо їх і потім використаємо проти них же». На Оленівці вони навіть самі мені пропонували цигарки, бо ніхто не курив більше. Я курила на коридорі з ними і вивідала, в якому бараці мій чоловік і т.д.. Вони, до речі, часто дивувалися, чому ми такі беземоційні, над хлопцями знущаються, а ви терпите.
–Була якась подія, яка запам’яталася?
–Я змогла до другої фільтрації пронести пістолет. Ігор знав про це і теж переживав. Вони якраз тоді почали ці перші відео знімати з нами, полоненими. Я розумію, що потрібно викинути сережки і думаю, що ж робити з цим пістолетом. Сережки десь виплюнула, тримала якраз тоді свого Броніка. Йду і рахую, скільки там їх є, може, я когось і встигну пристрелити. А мої окуляри були вже такі протерті, я мусила примружуватися, щоб щось побачити. Я розуміла, що нічого практично не зроблю, а вони відкриють вогонь по нас. Там 82 жінки і вони просто всіх нас вб’ють. Якраз вони нас знімають і на камері було би видно, як я скидаю пістолет. Ми йдемо через містечко, а навколо все в очеретах і шматка мостика немає. Так я й викинула його туди, а пішов такий звук. А ще з нами тоді був хлопчина, йому уламок з міномету влучив в око, коли його будинок обстріляли. Вони ще кричали на відео, що ми дітей навмисно у полон беремо. 11 чи 12 років хлопчику. Я ще потім для його мами передавала інформацію по ньому. Його відправили десь в росію у дитбудинок, але зараз він вже з бабусею, вона змогла його забрати. А мати досі в полоні.
–Чоловік Ваш досі в полоні?
Я чула, що його кудись вивезли, але куди – я не знаю. От 27-го січня, мене правда заблокували, але скинули його відео звернення, де передає привіт. Такий худий, блідий, голова зашита, бо, напевно, знущаються.
Був якийсь емоційний контраст між першим і останнім днем полону?
Там щодня був контраст, бо ти не знаєш, що тебе чекає далі. Через мою посаду і те, що я не мовчала, до мене було жорстокіше ставлення. Я могла заступитися за когось і потім отримати за це. Я навіть тій жінці в Таганрозі, яка хотіла мені коси відрізати, бо я відмовлялася їх розплітати, так і сказала: «Якщо вам тільки це принесе задоволення в житті, то мені вас шкода, ви нещасна жінка». На них не можна було обертатися, а я обернулася. Вони ще на своїх берцях мали залізні вставки, якими вони нам ноги відбивали. У деяких дівчат шкіра відділялася від кісток, текла така специфічна рідина.
–А яка загалом ситуація з Вашою донькою?
–Зараз я на реабілітації, коли тільки повернулася, то одразу почала переживати за неї, за чоловіка. Дитину зараз не віддають, мене усюди заблокували. Вона у батьків чоловіка, Донецька область. Коли усе почалося, то чоловік відвіз дочку, віддав своєму татові ключі від авто та квартири, дав кошти і сказав, аби той відвіз дитину до Львова. Але цього не сталося, його батько цього не зробив. Тому, коли я повернулася з полону, то вийшло так, що він просто викрав мою дочку, адже не зробив так, як домовлялося. А, може, це й було заплановано. Не знаю, від таких людей можна чекати всього. Але ж бабця з дідом ніколи не замінять батьків. Якби вони хоча б трохи мали людяності, то привезли б її. А я тисячу разів пояснювала, чому сама не можу приїхати туди. Бо я військовослужбовиця. Вони маніпулюють, шантажують. Сестра чоловіка пише коментарі гнівні. Я прошу їх привезти мені дитину до їхнього блокпоста, але вони просто не хочуть і все. Я стараюся писати заяви, звернення, але нічого. Чоловік подзвонить, що його випустили з полону, а я не знаю, що йому скажу. Що нашої дитини немає зі мною? Він не винен, що у нього такі батьки. Але нічого. Бог є на світі і я вірю, що все зміниться.
1 коментар