Ігор Каретніков – родом з Донеччини, за фахом історик, який розпочинав свою професійну діяльність у 90-ті роки як учитель історії в Донецьку, а пізніше став викладачем в Донецькому національному Університеті, працював у державних архівах регіону. Наразі він є частиною Українського інституту національної пам’яті. Історик розповів у інтерв’ю журналістці «Ветеран медіа» про свої спогади щодо дня проголошення незалежності у 1991 році, настрої у місті, а також про історичну вагомість української незалежності.
- Як ви особисто сприймаєте День незалежності України? Яким був той день, як ви його пам’ятаєте, і що він означав тоді для українського суспільства та для вас особисто?
Самі події, що передували проголошенню Незалежності, залишили в моїй пам’яті справді незабутнє враження. Це був момент, який змінив чимало у житті українців. Тоді, з кожним днем, відчувалося, що країна стає на новий шлях, що ми на порозі великої події. І для мене цей момент став справжнім святом, без перебільшення найважливішим серед усіх державних свят, які ми святкуємо в Україні. Проголошення Незалежності стало тим великим кроком, який відкрив нову еру для країни та її народу, і цей день продовжує впливати на моє життя.
Спогади перед проголошенням незалежності
Я працював у школі, і влітку, як раз у серпні 1991 року, мене призначили директором виїзного табору для хлопців-підлітків 8-10 класів. Це був табір у Ясинуватському лісі, де хлопці, що мали проблеми з поведінкою, були поділені на взводи, а керівниками стали ветерани Афганської війни – люди, які мали чітке розуміння дисципліни та порядку. Ми перебували там і в той день, коли проголошували Незалежність. І новини до нас доходили із запізненням – ми були далеко від цивілізації, в лісі, серед природи, і дізналися про це на наступний день.
І ось ми, сидячи в тому наметовому таборі, що мав напіввійськовий характер, відчували, що це щось велике, що це стало переломним моментом для всієї України. До речі про необхідність повної незалежності почали говорити ще в 1990 році, коли була проголошена Декларація про незалежність України. Тоді стало зрозуміло, що країна має рухатися до самостійності. І от, це вже не просто мрії – це стало реальністю.
Серед людей, які мене оточували, в основному переважала думка про підтримку незалежності. Часто, це був чисто прагматичний підхід. Я пам’ятаю, як популярними стали розмови типу «досить годувати Москву». Ну дійсно ж, Україна завжди була багатою республікою, яка годувала пів союзу, і люди вже тоді почали розуміти, що стало би краще жити для себе, а не для чужих інтересів. Багато хто, навіть не маючи чіткої уяви, що саме означає бути незалежною країною, відчував, що самостійність означає свободу від контролю з боку “рідної комуністичної партії, свободу вибору і просто свободу. Зрозуміло, що була тривога щодо того, як усе складатиметься. На відміну від балтійських країн, де ще залишалося покоління, яке пам’ятало про незалежність до 1940 року, ми, українці, не мали такого досвіду життя в незалежній країні, і це справді декого лякало. Ми навіть не знали, як будемо жити без СРСР, адже багато виробництв і виробничих процесів були орієнтовані саме на союз.
Але більшість людей все ж підтримували ідею незалежності. Я чудово пам’ятаю референдум 1 грудня 1991 року, коли ми пішли голосувати. Всі були впевнені, що нарешті після проголошення незалежності ми заживемо по-людськи, без обмежень, без дефіциту, який супроводжував життя кожної пересічної радянської людини. Життя було складним, ми сподівалися, що з приходом незалежності ситуація зміниться.
Люди розуміли, що тепер буде можливість відкрити економічні зв’язки з іншими країнами, незалежно від москви. Цю ідею активно обговорювали навіть на місцевому телебаченні в Донецьку, де я жив та працював. Говорили про великі перспективи для Донецької області, якщо Україна стане самостійною. Адже це був не лише вугільний регіон, як його часто сприймають, а й потужний центр металургії, хімічної промисловості і сільського господарства. Тому регіон мав величезний економічний потенціал.
У цей момент я відчував, що країна на порозі великих змін, бачив у проголошенні незалежності шанс для нашої країни нарешті йти власним шляхом.
- Як зміна мовної ситуації та культури в Україні, зокрема в Донбасі, сприяє збереженню та утвердженню незалежності України?
У Донбасі завжди було різноманітне населення, і хоча росіяни становили значну частину, вони не були домінуючими. Російська мова панувала в містах, таких як Донецьк і Луганськ, але в селищах ситуація була іншою. Я виріс у Донецьку, але наша родина мала дачу в селищі Піски, всього за 13 км від центра міста. Це селище було невелике, але цікаве тим, що тут люди часто розмовляли українською. І загалом, чим далі від міста, тим більше української, у селах області здебільшого переважала мова.
У Донецьку, незважаючи на домінування росйської, можна було почути українські фрази у повсякденному житті. Моя бабуся по материнській лінії більше від усіх вживала українську, навіть коли інші члени родини використовували тільки російську. Вона не просто спілкувалася українською, а й навчала мене казок та приказок, пам’ятаю про Козу-Дерезу: «Я Коза-Дереза за три копи куплена, на пів бік облуплена…». Це допомогло зберегти українську ідентичність у нашій родині. До речі, вже з приходом Іетернету дізнався, що копа це грошова одиниця, яка була в обігу у Польщі та Великому Князівстві Литовському у 14 – 16 ст.
У перші роки незалежності в Україні була певна надія на зміцнення української мови та культури. Проте, на жаль, через відсутність державної підтримки українська преса почала поступово зменшуватися. Вже на початку 2000-х у кіосках було важко знайти українські видання, і навіть коли виходили, їх було не так багато, як російськомовних.
Місцеві газети, такі як «Світлиця» в Донецьку, були популярними, але все більше читачів обирали російськомовні видання. Це була одна з основних проблем після проголошення незалежності: українська мова не отримувала достатньої підтримки в медіа, і російська поступово домінувала.
Зараз ситуація покращилася, але те, що донедавна відбувалося з українською мовою, – результат довгої недбалості з боку влади. Без підтримки держави важко відновити її роль на рівні медіа, культурних інституцій і публічних заходів. Нам необхідно працювати над тим, щоб сформувати покоління, яке буде не просто захищати країну, але й розуміти її цінність – через мову, культуру та історію.
- Українська незалежність нерозривно пов’язана з ідеєю історичної боротьби. Як, на вашу думку, ми можемо донести наступним поколінням усвідомлення цієї тяжкості та ціни свободи?
У 2014 році, коли почалася війна, я працював у Донецькому університеті. Тоді ми були впевнені, що нас ніхто не захопить, ми ж мирні. Ми були впевнені, що якщо не нападаємо, то на нас не нападе ніхто. І ось саме ця наївна думка нас і розслабила. Я довго вірив, що росія не наважиться напасти на нас, бо ми маємо договори і вони визнали наші кордони. Хоча вже був “досвід” конфлікту навколо острова Тузла. Єдина країна, яка відкрито мала територіальні претензії до нас, це росія. І от у 2014 році все змінилося.
Сьогодні більшість українців усвідомлюють, що наша сучасна боротьба не тільки за території, але й за нашу національну ідентичність. Зараз ми повинні відстояти свою землю, свою свободу, свою гідність. Росія ж через пропаганду розбудовує культ путіна, роблячи його особистістю, що об’єднує. Але ми маємо пам’ятати: ми боремося за свою країну, за свою незалежність, за свою історію.
Щоб донести важливість боротьби за незалежність наступним поколінням, необхідно виховувати їх через національну історію та культуру. Ми повинні повернутися до наших коренів, наголошувати на важливості мови, традицій, символів. Якщо дитячі книжки будуть містити не просто ілюстрації до абстрактних понять, а міститимуть українські народні мотиви, національні традиції та розповіді про наших героїв, тоді можна буде сформувати відчуття приналежності до країни, її культури та історії.
Патріотичне виховання повинно стати органічною частиною освітньої системи. На відміну від радянських часів, коли у школах проводили уроки початкової військової підготовки, ми маємо навчати молодь не лише захищати свою землю, а й розуміти її значення для кожного з нас.
Важливо, щоб нове покоління змогло збагнути , що боротьба за незалежність – це не лише політичний акт, а глибоке усвідомлення своєї ідентичності. Повномасштабне вторгнення 2022 року стало точкою, коли багато молодих людей почало розуміти, що боротьба за країну – це боротьба за свою мову, культуру, спадщину. Цей момент повинен стати поштовхом для національної свідомості, який допоможе молодим людям оцінити не лише тяжкість боротьби, а й велику ціну свободи.
Здобуття незалежності в 1991 році – це не лише результат боротьби покоління 91-го, а й наслідок багатовікової боротьби, яка триває й до сьогодні. Це українська державність і незалежність, що визрівали на основі подій, що передували тому часу. 1991 рік став кульмінацією багатьох десятиліть боротьби. Незалежність України стала наслідком попередніх подій. Безумовно, події революції 1917 – 1921 років були важливими етапами на цьому шляху. Це – ланки однієї безперервної боротьби.
Ми не єдині на цьому шляху. Візьмемо, наприклад, Ірландію. Колись у 12 столітті завойована Англією, вона здобула незалежність тільки у ХХ столітті. Або Індію, яка впродовж століть була під владою інших держав, але зрештою стала незалежною. Так само й Ізраїль, який понад 2000 років існував без власної державності і тільки у 1948 році проголосив незалежність.
Ці країни, як і ми, боролися за своє право бути незалежними, і здобули.
Американський президент Томас Джефферсон казав “Дерево свободи необхідно поливати час від часу кров’ю тиранів і патріотів”. Здається, що те саме стосується і Незалежності.
- Які найбільші загрози ви бачите для української незалежності сьогодні?
Коли говоримо про загрози для української незалежності сьогодні – це, без сумніву, загроза з боку росії, яка залишається найголовнішою, і вона не обмежується тільки військовими діями. Це і інформаційна війна, і культурний вплив, і політичні маніпуляції. Якщо ми не будемо пильними на всіх фронтах, ризикуємо втратити те, за що боролися всі ці роки.
Російська пропаганда і інформаційна війна продовжують працювати, і це велика проблема. Але як би це не було парадоксально, сьогодні росія не може створити своїх героїв на основі цієї війни. Вони намагаються ідеалізувати своїх солдатів, але це не виходить. Світ бачить реальність – як російські військові чинять злочини, потрапляють у полон і що вони говорять, і як поводяться. Все це дуже контрастує з тим, що було раніше, коли росія могла створювати героїв за допомогою пропаганди на кшталт “суворовские чудо-богатыри” або “герои-пафиловцы”. Ми ж бачимо своїх героїв – тих, хто віддає своє життя за незалежність України. Це справжні герої, які борються за свою землю.
Ще одна велика загроза – наша власна байдужість і непорозуміння щодо того, що відбувається навколо. Часто ми не здатні правильно оцінити інформацію, яку нам подають, і не можемо розрізнити, де правда, а де відверта брехня, чи підміна фактів.
- Чи можна стверджувати, що кожна хвиля боротьби за українську державність, від визвольних змагань початку ХХ ст. до сучасної війни, додає вагомості незалежності й формує унікальну українську ідентичність?
Так, можна стверджувати.
Часто можна почути вислів про те, що все, що нас не знищує, робить нас сильнішими. І це стосується не тільки людини, а й держави. Україна переживає один з найскладніших етапів своєї історії, але кожна боротьба залишає важливий слід. Якщо ми згадуємо початок ХХ століття, то навіть незважаючи на поразку Української революції, саме цей період створив основу для подальшої боротьби за незалежність. Більшовики не могли нехтувати нашою боротьбою і нашим прагненням державності то ж вимушені були створити, хоч і квазідержаву, але Українську РСР.
Не можна забути і про те, що українська культура і мова навіть в радянські часи не зникли повністю. Хоча радянська влада намагалася її нівелювати, періоди, коли у країні на певному рівні покращувалася ситуація з національною культурою, все ж були. Наприклад, за часів П. Шелеста (перший секретар ЦК КП України (1963—1972), коли відбувалася, як мені здається, «тиха українізація», переводили школи на українську мову або збільшували кількість класів з українською мовою викладання, підтримували видавництво українською мовою, українську музику, з’являлися популярні українські виконавці. Це було важливо для збереження нашої культури та ідентичності, особливо у ті часи.
Такі маленькі кроки на шляху відновлення “українського”, стали важливими для формування національної свідомості. І кожна з хвиль боротьби не просто надавала ваги незалежності, але й сприяла формуванню унікальної української ідентичності, яка є неповторною в світі. Тому можна сказати, що кожен етап, від визвольних змагань до сучасної війни, не лише додає ваги нашій незалежності, але й формує ту унікальну українську ідентичність, яку ми маємо сьогодні.
