Ветеран Олександр Гончаренко розробляє і виготовляє тренажери з підвісною системою для фізичного відновлення тяжкопоранених військовослужбовців. Його тренажери вже працюють у реабілітаційних відділеннях у різних регіонах країни, а в планах – забезпечити ними якомога більше центрів.
Про це ветеран розповів у подкасті «Пліч-о-пліч» на Радіо «Накипіло». За його словами, нині в Україні активно відкривають нові реабілітаційні відділення, і кожне з них потребує якісного оснащення.
За його словами, близько двох місяців тому реабілітаційне відділення відкрили в Береговому, а найближчим часом планують запуск у Тячеві. У цих закладах використовують, зокрема, розроблений у Харкові вертикалізатор.
Власний досвід поранення як поштовх до змін
До повномасштабної війни Олександр керував сервісним центром із налаштування та ремонту спортивного обладнання. Після поранення правої руки на Харківщині й восьми складних операцій він сам пройшов тривалий шлях відновлення.
«Рука трималась на двох сухожиллях, кістки перебито. Вісім операцій, остання – пересадка кістки з тазу. Тепер у мене повноцінні кістки в правій кисті є, але деякі пальці не рухаються. Тобто багато чого не можу зробити. Але я маю ліву руку, коліно, плече. Тобто засвоїв різні нові навички. Це новий спосіб життя. Не можу сказати, що мені це не подобається. Це новий виклик, і це круто!» – розповів він.
Окрім розроблення власних тренажерів, Олександр займається підбором та налаштуванням комплексного обладнання для центрів – від простих м’ячів і медболів до професійних бігових доріжок. Його завдання – зробити так, щоб усе працювало як єдина система.
Реабілітація – це не лише про тіло
Разом із сестрою Альоною Піщуліною, Олександр заснував громадську організацію «Ветеран Майстер», яка займається фізичною, соціальною та психологічною реабілітацією ветеранів.
За словами Альони, важливо поєднувати відновлення тіла і психіки:
«Якщо Олександр відповідає за реабілітацію тіла, то я – більше за відновлення ментальне. Це дуже важливо саме поєднувати. Тобто неможливо лікувати якусь одну частину людини. Це повинні бути частини здорової людини: психіка, фізичний, моральний, духовний стани».
Організація підтримує не тільки ветеранів, а й їхні родини – дітей, дружин, близьких. Адже саме підтримка оточення часто стає ключовим чинником у процесі відновлення.
Від волонтерства до служби
Поштовхом до мобілізації для Олександра стало волонтерство на Північній Салтівці у Харкові на початку повномасштабного вторгнення.
«Я поїхав туди – і побачив, що там узагалі немає життя. У 172-й школі, у якій я учився, ховалося приблизно 150 людей. Це все населення, яке я знайшов на Північній Салтівці. Це тригернуло мене. У моїй квартирі на 11-му поверсі була дірка, через яку наскрізь пройшла ракета з літака. Я уже не міг лишатися осторонь. Тож почав волонтерити на своїй “четвірці”, возив допомогу», – згадує він.
Зрештою чоловік став до лав ЗСУ, хоча раніше не уявляв себе у військовій формі.
«Я не хотів бути військовим, не хотів ходити строєм, не хотів бути в цій системі. Більше прагнув свободи. А потім, коли почалася війна, зрозумів: мою свободу заберуть. Тому, звісно, залишався один варіант: або брати зброю в руки, або зостатися рабом», – каже ветеран.
«Я узагалі ніколи не могла подумати, що побачу брата у формі, зі зброєю у руках, – додає Альона. – Наступного дня я почула стукіт у вікно, якраз сніг випав, і приїхали брат із батьком. Під час обстрілу він накрив своїм тілом моїх дітей. Це назавжди залишиться у пам’яті».
Повну версію розмови можна послухати у програмі «Пліч-о-пліч» на Радіо «Накипіло».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Львові відкрили виставку «Маріуполь. Українська Ідентичність» із 5-метровим макетом міста
