Понад одного місяця місто Буча, розташоване менше ніж за 10 кілометрів від Києва, де до великої війни проживало близько 40 тисяч людей, перебувало в окупації. Російські військові захопили місто у перші дні повномасштабного вторгнення і утримували до кінця березня. Масові вбивства цивільного населення під час окупації супроводжувалися викраденнями, тортурами, зґвалтуваннями та мародерством. Журналістка «Ветеран Медіа» поспілкувалася із рідними та близькими загиблих та у співпраці з громадською організацією «Меморіал» зібрала історії трьох українських родин, які втратили своїх близьких внаслідок кривавих воєнних злочинів, скоєних російськими військовими.
Платформа пам’яті «Меморіал» від початку повномасштабного вторгнення щодня документує та розповідає історії загиблих героїв і вбитих цивільних та активно створює нову культуру пам’яті в Україні, вшановуючи кожного і кожну. Ініціатива була заснована Агенцією розвитку локальних медіа «Або» у березні 2022 року. У 2024 році команда створила власну громадську організацію «Меморіал» задля масштабування проєкту та зосередження ресурсів винятково на роботі з політикою й культурою пам’яті. Від початку своєї діяльності громадська організація задокументувала понад дев’ять тисяч історій загиблих героїв та цивільних, а також зняла вісімнадцять повнометражних документальних фільмів на основі розповідей українців про загиблих близьких.
Громадська організація наголошує: «Національна пам’ять – це частина безпекової стратегії держави. Адже пам’ять – це не про постійне страждання та горе – це світлі спогади та винесений болючий урок».
У співпраці з платформою «Меморіал» нам вдалося почути історії та поспілкуватися з мешканцями Бучі, які зустріли повномасштабне вторгнення росії у рідному місті — вулиці якого на початку весни 2022 року перетворилися для них на катівні, незабутні спогади про втрати та пережите пекло.
Протягом перших днів повномасштабного вторгнення, в межах наступу на Київ російські війська хотіли взяти під контроль Бучу, Ірпінь та Гостомель. Уже третього дня, після захоплення Гостомельського аеропорту «Антонов» на півночі від Бучі, російські військові зайшли у місто та прорвались до центру через вулицю Вокзальну. Вранці 27 лютого відбувся перший бій за місто між українською територіальною обороною та російською колоною. Того дня Бучі вдалося відбити наступ, а залишки розбитої колони намагалися виїхати з міста.
У обороні міста брав участь ветеран Володимир Ковальський, який у перший день доєднався до Добровольчого формування міської територіальної громади «Бучанська Варта». Володимир, з позивним «Інженер» з юнацьких років захоплювався військовою справою, мав активну громадянську позицію та брав участь у Революції Гідності. У 2015 році він пішов служити у 14-ту окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого, де пройшов шлях від комісара до командира. Під час виконання бойового завдання у 2016 році підірвався на ворожій міні та втратив обидві нижні кінцівки. Але завдяки сталевій підтримці дружини Катерини, яка на той момент перебувала на восьмому місяці вагітності, вже за кілька місяців Володимир встав на протези. Після проходження реабілітації чоловік придбав землю та збудував будинок, де разом із дружиною виховував сина Дмитра. Згодом вирішив зайнятися бізнесом — відкрив власну станцію технічного обслуговування, де ремонтував двигуни. Ветеран також активно займався спортом — зокрема, неодноразово брав участь у змаганнях серед адаптивних атлетів «Ігри Героїв».
«У день вторгнення Володя не те що хотів приєднатися до оборони міста — для нього навіть не стояло питання, що він сидітиме в інвалідному візку. Того ж ранку він прийшов до хлопців зі словами: «Дайте мені автомат, я буду разом з вами». Ми познайомилися у Києві, разом навчались на факультеті інженерії у КПІ. Після того, як він закінчив військову кафедру та прийняв присягу, був молодшим офіцером запасу, і ця справа Володі дійсно дуже подобалась — це було за характером його. І вже з 24 лютого він приєднався до хлопців із Бучанської ТРО, забрав свою машину, заправив повний бак — і вони їздили, патрулювали містом», — розповіла дружина полеглого захисника Катерина.
Востаннє з Володимиром родина бачилась 27 лютого 2022 року. Як згадує Катерина, повернувся додому чоловік пізно вночі, а вже близько шостої ранку збирався вирушати з дому.
«Того ранку я його вмовила, щоб він трохи погрався з Дмитриком. Хоча в мене не було ніякого відчуття поганого, я просто хотіла щоб він хоча б декілька хвилин побув із сином. Із сьомої ранку, як ми його провели, і до одинадцятої був дуже сильний бій. Він просто не зупинявся: і на землі велись бої, і в небі авіація обстрілювала, здавалося, що це був один сильний землетрус. Близько одинадцятої ранку, все трохи стихло і відтоді пропало світло. Ми з сином ховалися в коридорі, я розстелила ковдру у кутку і якісь забавки вигадувала — намагалася відволікти та заспокоїти його, наскільки це було можливо. Тоді мені зателефонував мій рідний брат і повідомив про загибель Володі. Як виявилося, в Бучанський ТРО був кум мого брата — Богдан, який і повідомив йому це. У мене навіть в думках не було, що того ранку я бачила чоловіка востаннє», — розповідає Катерина.
Вже пізніше Богдан розповів Катерині, що чоловік прийняв бій разом із хлопцями, а коли довелося покинути позиції та відступати, сказав: «Відходьте хлопці, я вас прикрию» — це були останні слова Володимира. Завдяки чоловіку побратими встигли відступити та відійти у бік Києва.
Близько двох тижнів Катерина з п’ятирічним сином перебувала в окупації. Ховались у підвальному приміщенні Бучанської гімназії, виїхати до якої їм допоміг сусід. Як згадує Катерина, продукти першої необхідності, їжа та ліки були у великому дефіциті. Магазини та аптеки не працювали, а виходити з підвалу було небезпечно через постійні обстріли та загрозу бути застреленим на місті.
«Нас дуже врятувало те, що коли все це почалося і 2024-го люди зранку кинулися до магазинів, то вже не було ні хліба, ні борошна. Я ж встигла купити 10 пачок мівіни та кілька дитячих сумішей — саме це ми потім і їли у підвалі, намагалися все розтягувати та економити. Води теж було небагато, хлопці іноді, між обстрілами, могли вийти у колодязі набрати. Дітей у підвалі майже не було, крім Дмитрика був ще хлопчик Іванчик, йому було лише один рік, він тільки почав ходити в підвалі. Їсти готували на кострі, вранці і ввечері я підігрівала воду і розводила каші для хлопців», — згадує Катерина.
Вранці 10 березня біля Бучанської міської ради організували першу евакуацію цивільних.Зі слів Катерини, , до міської ради прибуло близько двох тисяч людей, які понад декількох годин стояли на морозі у черзі з надією виїхати з окупованого міста. Навпроти міської ради розташувалася російська техніка, з якої на мирних жителів — жінок, дітей, пенсіонерів наводили зброю російські військові.
Того дня Катерині з сином вдалося евакуюватися спочатку на захід України, а згодом — до Австрії. Лише у травні 2022 року жінці вдалося провести ходу та поховати Володимира на Алеї Героїв міського кладовища в Бучі. Як згадує Катерина, повертатися до рідного міста кожного разу завдає їй болю та навіює травматичні спогади про пережите.
«Я не бачу себе більше у Бучі, після всього пережитого — це те, що неможливо забути. Вперше, коли я зайшла у наш будинок, це був шок. Я ніби втратила дар мовлення. Це були пусті сірі стіні, які колись були місцем, де вирувало щасливе життя, де ми будували плани, мрії, створювали наше спільне майбутнє. Це дуже великий стрес, сильні спогади та переживання, а найгірше — це розуміння, що вже іншого не буде», — розповідає Катерина.
За словами місцевих жителів, ворожа артилерія обстрілювала місто цілодобово, лише з короткими перервами. Цілилися у житлові будинки, супермаркети, дитячі садки, школи та об’єкти інфраструктури. Згодом, через постійні обстріли, мешканці Бучі та сусідніх селищ втратили доступ до води, газу та електрики, через що вже в перші дні березня зв’язатися із рідними стало неможливо. Вже пʼятого березня Буча опинилася в повній окупації.
Згідно з офіційними даними, опублікованими Бучанською міською радою, під час окупації у місті загинула 381 людина. Водночас у Бучанській громаді — разом із селищами Ворзель і Бабинці та одинадцятьма навколишніми селами — загальна кількість загиблих значно більша: 554 особи, серед яких близько 12 дітей віком від півтора до семи років. Загалом у період з 27 лютого по 31 березня 2022 року у Бучанському районі загинуло понад 1200 осіб. Місцями наймасовіших воєнних злочинів та розстрілів стали вулиці Яблунська та Вокзальна.
Серед закатованих і вбитих у перші дні окупації був і тридцятирічний Ігор Литвиненко. Чоловік народився і все життя прожив у Бучі, закінчив Київський ліцей, після чого працював автослюсарем та займався технічним обслуговуванням автомобілів. Із дитинства захоплювався машинами та технікою — інтерес, який йому прищепив батько. У юнацькому віці багато подорожував: часто ходив у піші походи в Карпати та їздив до Криму. За словами друзів та колег, Ігор був життєрадісною та щирою людиною – завжди відгукувався і був готовий допомогти.
«За кілька днів до повномасштабного вторгнення у нас були думки виїхати з Бучі, можливо — на захід України. Але, оскільки ми не мали власного транспорту, не наважилися, лише зібрали маленьку тривожну валізу. Вранці 24-го ми, як і всі, перебували у стані паніки, одразу здзвонилися з Ігорем — він мав прийти до нас, щоб разом зрозуміти, що робити далі. Але пізніше вирішив залишитися з друзями, які проживали неподалік. Ці дні він періодично приїжджав на велосипеді, привозив деякі продукти. Вже другого березня зникло світло та зв’язок, а після третього Ігор вже не зміг до нас прийти. Біля будинку його друзів, знаходився дитячий садочок, в якому російські військові влаштували штаб і було дуже небезпечно виходити. Восьмого березня він все-таки вирішив дочекатися, поки обстріли трохи стихнуть та приїхати до нас — бо ми вже кілька днів не могли з ним зв’язатися», — розповідає мати Ігоря Олена Литвиненко.
Того дня із білою пов’язкою на руці та пакетом продуктів Ігор вирушив з дому, неподалік дитячого садка «Яблунька». За кілька метрів від під’їзду його зупинили двоє російських військових з автоматами. Після того як він показав вміст пакету та пояснив, куди прямує, військові заламали Ігорю руку та силоміць повели до дитячого садка. За словами свідків, Ігоря роздягнули до білизни та близько шести годин тримали на подвір’ї садка, після чого перевели у підвал сусідньої дев’ятиповерхової будівлі, де російські військові влаштували катівню. Того дня Ігоря востаннє бачили — допоки 31 березня його тіло разом із тілом 47-річного батька двох дітей Василя Недашківського, не знайшли в підвалі.
«Пізніше нам розповіли, що його там тримали орієнтовно кілька днів. Били, катували, повикручували пальці, вибили ключицю… А тоді вивели на вулицю, вставили в рот автомат Калашникова, два рази зробили постріл та кинули назад у підвал», — розповіла Олена.
Дев’ятого березня, об’єднавшись із сусідами, Олена змогла дібратися до залізничних колій, а звідти евакуюватися до села Романівка, у передмісті Ірпеня. Її чоловік Ігор зміг виїхати з Бучі лише чотирнадцятого березня організованим евакуаційним автобусом, після чого вперше зв’язався з дружиною у Києві. Про загибель сина подружжя дізналося через кілька днів після деокупації. За словами Олени, вони з чоловіком подавали заяви про розшук, зверталися до поліції та організацій, що займаються пошуком зниклих, а також зв’язувалися із друзями та сусідами Ігоря — вони ще мали надію, що син живий.
«Як тільки нам подзвонили й повідомили, що Ігоря знайшли, чоловік одразу поїхав машиною зі своїм товаришем до Бучі. Коли чоловік приїхав, він ще застав могилу — місцеві поховали Ігоря трохи далі того підвалу, де його знайшли. Там поряд триповерховий садочок, і під яблунею, загорнувши у килим, його винесли з підвалу і на подвір’ї поховали. Поліція йому сказала, що допоки не буде експертів і слідчих, ніхто не має право розкопувати. Мають провести всі міжнародні обстеження та експертизи — лише після того буде дозвіл на поховання на місцевому кладовищі. Через декілька тижнів, двадцятого квітня нам сказали, що ми можемо забрати тіло Ігоря», — згадує Олена.
Через декілька тижнів подружжя повернулося до власного будинку. Олена поділилася, що вже у перші дні деокупації до Бучі прибуло чимало українських та іноземних волонтерів, які активно допомагали розчищати вулиці, відновлювати пошкоджені будинки, лікарні, дитячі садки та інші об’єкти інфраструктури. Однак сліди обстрілів на парканах і житлових будинках місцевих жителів залишаються й досі.
Під час окупації, серед волонтерів, які загинули від російських військових, була і Анастасія Яланська — 26 річна IT-рекрутерка та волонтерка з Києва. Анастасія народилася на Рівненщині, у селищі Радивилів. У юнацькі роки захоплювалася вокалом, відвідувала музичну школу та співала у шкільному хорі. Згодом вступила та відмінно завершила навчання у Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова в Києві. Паралельно з навчанням, Анастасія опановувала IT-спеціальність: починала з розсилки повідомлень у соціальних мережах, а згодом долучилася до рекрутингу. За кілька років Анастасія зайняла керівну посаду в IT-компанії DataRobot — очолила команду рекрутерів, після чого працювала в IT-компанії Fulcrum. За словами колег, Анастасія була дуже працьовитою та відкритою, завжди приходила на допомогу й підтримувала команду.
«Настя дійсно зналася на своїй справі, була першокласним фахівцем. Вона вміла так налаштувати всі робочі процеси, що наша команда показувала чудові результати, але при цьому працювали у комфортному зручному темпі. Настя зближувала весь колектив, завдяки їй ми всі стали одне одному як друзі. Мені важко казати про неї в минулому часі: вона жива для мене тут і зараз. Настя для мене героїня», — розповіла колега Анастасії Ірина Вандій.
У перші дні окупації Анастасія разом із друзями — Сергієм Устименко і Максимом Кузьменко долучилась до волонтерського руху. Волонтери займалися закупівлею дитячого харчування, підгузків та серветок для малюків з дитячого садку у Броварах, який залишився без забезпечення. Зокрема, Анастасія їздила з гуманітарною допомогою у військовий шпиталь, а також відвозила питну воду та корм для тварин до притулку в Ірпені.
Під час повернення до Бучі 4 березня 2022 року російські військові розстріляли її цивільний автомобіль. У той момент Анастасія разом з двома друзями Сергієм Устименком та Максимом Кузьменком поверталися з собачого притулку, куди волонтери завозили гуманітарну допомогу. На жаль, жоден із пасажирів не вижив. За словами друзів загиблих та місцевих, росіяни цілеспрямовано обстрілювали автомобілі мирних жителів, зокрема й ті, що використовували для евакуації та волонтерських потреб. Друзі Анастасії згадують її життєрадісною, світлою та відкритою людиною, завжди намагалася бачити у всьому позитив, була готова підставити плече й підтримати у важкі моменти.
Геноцид, скоєний у місті Буча, зламав тисячі доль і залишив непоправний слід у житті сотень мирних українських родин. На сьогодні чимало українців та українок, які 24 лютого перебували на території Бучанського району перебувають у розшуку та вважаються зниклими безвісти. Тисячі історій, які потребують розголосу і досі залишаються замовчуваними та не почутими.
Підтримати родини загиблих і залишити донат у пам’ять про загиблих та вбитих під час великої війни можна за посиланням на Платформі Пам’яті «Меморіал».
